— Анкеса, — пояснив Магуа, вимовляючи делаварське ім'я ще з більшою трудністю, ніж англійські слова. — Прудкий Лось, як каже білий чоловік, звертаючись до молодого могіканина.
— Ми з тобою трохи плутаємо слова, Хитрий Лисе, — мовив Данкен, намагаючись нав'язати суперечку. — Адже "олень" і "лось" — це зовсім різні тварини…
— Авжеж-бо, — муркнув індіянин своєю рідною мовою. — Блідолиці балакливі, як баби! В них по два слова на кожну річ, тоді як у червоношкірого говорить самий звук голосу. — І потім знов перейшов на англійську — Стрибкий Олень — це син Великого Змія. Чи він перескочив річку й утік до лісу?
— Коли ти говориш про молодого делавара, то він також поплив за водою.
Такий спосіб утечі зовсім, як на індіянина, не виглядав неймовірно, і Магуа охоче признав правду цих слів, тим самим зайвий раз показавши, як низько він цінував бранців. Щодо його товаришів, то вони виразно були іншої гадки.
Гурони чекали наслідку цього короткого діалога з притаманною їм терплячістю, так що мовчанка охопила поступово всю їхню зграю. Коли Гейворд замовк, вони всі як один звели погляди на Магуа, промовисто вимагаючи пояснень. Їхній тлумач показав на річку і з'ясував їм усе за допомогою жестів та кількох слів. Індіяни, зрозумівши, як усе склалося, зчинили страшенний гвалт, що свідчив про глибоке їхнє розчарування. Декотрі побігли до річки, несамовито розмахуючи руками, інші плювали на воду, обурюючись, що вона зазіхнула на законні права переможців. Дехто, і саме не найслабші чи найменше жорстокі із зграї, кидали на бранців похмурі погляди, що відбивали люту ненависть у серцях, стримувану тільки звичним самовладанням. А один чи двоє і зовсім не крилися, погрозливими жестами виявляючи свої злостиві почуття, що від них не оборонили б сестер ані врода їхня, ані стать. Темна дикунова рука схопила кучму розкішного волосся Еліс, що вільно спадало дівчині на плечі, а ніж пройшовся довкола її голови, демонструючи, як то буде обтято цю прегарну оздобу. Побачивши це, юний офіцер зробив розпачливу й даремну спробу підскочити до дівчини. Руки-бо Гейвордові були зв'язані, і при першому ж порухові він відчув, як плечі йому наче залізними лещатами стис той самий дужий індіянин, що ватагував усією зграєю. Збагнувши, що всякий опір такій переважній силі ворога був би марний, він мовчки скорився долі і лише кількома тихими й теплими словами спробував підбадьорити своїх супутниць, — що, мовляв, індіяни незчаста здійснюють власні погрози.
Одначе, хоч Данкен знаходив слова втіхи заспокоювати перестрах сестер, він не був такий наївний, щоб самому обманюватись. Він добре знав, наскільки умовна зверхність індіанського ватага: адже частіш вона спирається на фізичну силу, а не на яку моральну вищість. Тобто небезпека була тим більша, чим численніший гурт індіян. Хоч би й який авторитет мав ватаг, наказ його міг бути порушений щомиті рукою зухвалого індіянина, котрий вирішив би скласти жертву тіням своїх загиблих друзів чи кревних. Отож, виглядаючи спокійним і стриманим, Данкен відчував, як серце йому завмирало кожного разу, коли хто з переможців підступав заблизько до безпорадних сестер або зупиняв свій понурий погляд на тендітних постатях дівчат, занадто слабосилих, щоб опиратись навіть абиякому насильству.
Його побоювання, однак, значною мірою уляглися, коли він побачив, що ватажок зібрав вояків на раду. Розмовляли недовго, а мовчання більшості індіян посвідчувало, що ухвалу прийнято одностайно. З того, що промовці часто вказували в напрямку укріплення Веба, було ясно, що вони стережуться небезпеки саме звідти. Це міркування, очевидно, скріпило їхню охоту чим скорше вибратись у дорогу.
Під час цієї короткої наради збувшись найбільших страхів, Гейворд мав нагоду з подивом приглянутись, як обережно, дарма що військові дії скінчилися, гурони підпливали до острова.
Як уже було сказано, горішню частину острова становила суцільна скеля, без будь-якого захистку, окрім кількох колод, що прибилися з течією. Саме тут і пристали індіяни, задля цього перенісши човна суходолом попри водоспад. Дванадцятеро чоловік учепилося за боки невеликого човна, зброю поклавши всередину. Кермували човна двоє найвправніших вояків, розмістившись так, щоб мати на очах увесь небезпечний прохід. Завдяки цьому вони й добилися верхів'я острова в тім самім місці, що стало фатальним для їхніх попередників. Але тепер індіян було більше числом і вони мали вогнепальну зброю. Що саме в такий спосіб вони висадилися — була річ очевидна для Данкена, бо тепер індіяни перенесли човна з горішнього краю острова і спустили на воду біля виходу із зовнішньої печери. Тільки-но це було зроблено, ватажок дав команду бранцям сідати в човна.
Опір був неможливий, а протести марні, тож Гейворд показав приклад покірливості, першим рушивши до води. Невдовзі вони вже всі вчотирьох сиділи в човні, у тім числі й Девід, що й досі не виходив з дива. Гурони, дарма що не знали вузьких проходів поміж невеликими нуртами та бистрінню, загалом достатньо орієнтувалися на таких річках, щоб і іс допуститись якої небезпечної помилки. Коли вояк, призначений на стернового, зайняв своє місце, увесь загін увійшов знов у річку, і суденце попливло за течією. Через хвилину бранці опинилися на південному березі потоку, майже навпроти того місця, де вони висідали минулого вечора.
Тут відбулася ще одна коротка, але поважна нарада, під час якої із схованки в лісі Приведено тих самих коней, що їх перелякові Наші подорожани приписували найбільші свої нещастя. Тепер загін розділився. Старший ватаг, про якого не раз уже згадувано, сів на Гейвордового коня і повів більшу частину індіян просто через річку, де їх скоро й покрив ліс. Бранці залишилися під вартою шести дикуиів на чолі з Хитрим Лисом. Данкен спостерігав усе це з новим неспокоєм.
Йому хотілося вірити, судячи з незвичної поміркованості індіян, що його зберігають як полоненця, щоб передати Монкалмові. В людей у нещасті думка рідко має спокій — фантазія найвигадливіша тоді, як її підохочує надія, хай і слабка там чи непевна. Так і Гейворд: він припускав, що ворог може грати на батьківських почуттях полковника Манро, аби нахилити його до зради. Бо хоч французький командувач завдяки мужності й винахідливості своїй зажив високої слави, знаний він був і як добрий майстер різних підступів, що не вельми погоджуються із суворими приписами моральності, — чим якраз і зганьбила себе європейська дипломатія того часу.