— Покуштуй-но, приятелю, ось цього напою, — видобувши з-під купи листя якесь барильце, звернувся при кінці трапези розвідник до свого сусіди, що віддавав належне його кулінарському мистецтву. — Він змиє твої думки про лоша й оживить кров тобі в жилах. П'ю за нашу приязнь і сподіваюсь, що ми не матимемо серця один на одного за якийсь там шмат конячого м'яса! Як ти прозиваєшся, приятелю?
— Гемет, Девід Гемет, — відповів псалміст, ладнаючись залити своє горе добрячим ковтком запахущого питва, приправленого прянощами.
— Вельми добре ім'я і, смію гадати, від чесних батьків. Я дуже тішуся в іменах, хоча християнські звичаї щодо цього куди поступаються індіянським. Найбільший боягуз, що я будь-коли бачив, ім'я мав Лаєн, а жінка його — Пейшенс, вивела б вас із терплячки швидше, ніж цькований олень стрибка зробить[16]. В індіян же імена — це річ свідома; чим хто прозивається, тим він звичайно і є. Не те щоб, скажімо, Чингачгук, себто Великий Змій, насправді був змієм, великим чи малим, — ні, його ім'я показує, що він знається на всяких викрутах і закрутах людської натури, що він мовчазний і вражає ворога тоді, коли той найменш сподівається. Яке ж твоє ремесло, приятелю?
— Я недостойний учитель псалмоспіву.
— Що-що?
— Я навчаю співу новобранців з Коннектікату.
— Можна б і краще знайти собі діло. Ті щенята й без того виспівують та галасують по лісах занадто, тоді як навіть дихати тут треба тихіш за лиса в норі. Але хоч ти знаєш Стріляти та рушницею орудувати?
— Хвалити бога, я ще ніколи не вдавався до цих смертоносних знарядь!
— Ну то, може, ти розумієшся на компасі і умієш списати на папері гірські кряжі й річища, щоб люди могли з назви знайти, де яка місцина?
— Це не моя робота.
— Ти маєш такі ноги, що можуть довгий шлях зробити коротким. То, певне, генерал часом посилає тебе з вістками?
— Ніколи. Я йду тільки за своїм високим покликанням, тобто навчаю священного співу.
— Чудне покликання! — пробурмотів Соколине Око, посміхаючись у думці. — Ціле життя, мов той дрізд, брати на глузи всі високі й низькі тони, що можуть вийти з горла людини! Гаразд, приятелю, може, й справді ти маєш до того хист, як хтось до стрілянки чи до чогось ще кращого. То послухаймо, на що ти здатний. А заразом воно буде й наче приятельське "на добраніч", бо панночкам треба набратись сили для тяжкої й довгої дороги, в яку ми вирушимо на світанку, ще поки макуаси спатимуть.
— З превеликою радістю, — мовив Девід, накладаючи на носа окуляри в залізній оправі й добуваючи свою улюблену книжечку, яку зараз же й простягнув Еліс. — Після таких незвичайних пригод чи ж може бути що більш слушне й утішне, як вечірня молитва?
Еліс усміхнулась, але, глянувши на Гейворда, почервоніла й завагалась.
— Дозвольте собі цю приємність, — прошепотів він. — Хіба ж не слід у таку хвилю зважити на достойного тезку царя Давида?
Підбадьорена його словом, Еліс уже не опиралася благочестивим своїм нахилам та ревній любові до ніжної музики. Девід розгорнув книжечку на гімні, що більш-менш пасував до теперішнього їхнього становища. Кора виявила намір приєднатись до сестри, і, коли пунктуальний Девід, виконавши вступні маніпуляції на своїй сопілці, знайшов відповідний тон, зазвучала побожна пісня.
Вона була врочиста й повільна. Співачки, що сиділи, схилившись над книжечкою, часом підносили мелодію до найвищих нот багатих своїх голосів, а тоді вона знов спадала — так низько, що шемріт води чувся крізь спів, немов який приглушений супровід. Маючи природний смак і натренований слух, Девід прилагоджував звуки до розмірів печери, кожна шпарка й розколина в якій повнилися трепетними тонами гнучких жіночих голосів. Індіяни втупилися очима в стіни й слухали з такою увагою, аж ніби закам'яніли. А розвідник, що сидів, спершися підборіддям на долоню, спершу наче зовсім байдужий, — поволі відчув, як суворі його риси пом'якшуються, і з бігом пісні обличчя йому лагіднішає, і спогади переносять його до дитячих літ, коли він не раз, бувало, в селищі колоністів чував такі побожні гімни. Рухливі його очі почали зволожуватись, і не скінчився ще спів, як палючі сльози збігали по його обличчю, хоч він більше призвичаєний був до бурхливих знегод, аніж до емоційних розпружень.
Співаки задлялися на одному з тих низьких притишених акордів, що їх вухо поглинає так пожадливо, бо ж ось-ось вони мають завмерти, — коли це раптом крик, страшний і нелюдський, пролунав десь іззовні і вдерся не тільки до всіх закутків печери, але й до самого серця кожному з тих, хто почув його. А потім залягла тиша — така глибока, наче й вода застигла в своєму шаленому бігові, вражена цим незвичним і моторошним криком.
— Що це таке? — пробурмотіла Еліс по хвилі жаскої непевності.
— Що це таке? — голосно спитав і Гейворд.
Ні Соколине Око, ні індіяни нічого не відповіли. Так само здивовані, вони прислухалися, мовби сподіваючись почути крик ще раз. Нарешті всі троє повагом порадилися між собою мовою делаварів, і Анкес вийшов з печери через внутрішній, найбільш прихований, отвір. Тоді озвався розвідник по-англійському:
— Що це за крик, ніхто тут не може сказати, хоча двоє з нас перебули в лісах понад тридцять років. Я гадав, що нема такого крику індіянина чи тварин, щоб я його не знав, але ось виявляється, що і я лишень марний і зарозумілий смертний.
— А чи не був це вигук вояків, що хочуть порога залякати? — поспитала Кора. Запнувшись вуаллю, вона стояла така спокійна, що Еліс могла їй тільки позаздрити.
— Ні, ні. Це був якийсь лихий і разючий крик, в ньому чулося щось нелюдське. Раз почувши бойовий поклик, ви його ніколи не сплутаєте ні з чим іншим! Ну, Анкесе? — по-делаварському запитав розвідник юного вояка, коли той повернувся. — Що ти бачив? Чи не видно крізь укривала нашого вогню?
Відповідь тією самою мовою була коротка й видимо категорична.
— Зокола не видно нічого, — мовив Соколине Око, хитаючи головою, — і наша криївка в темряві. Хай жінки перейдуть до сусідньої печери й спробують укластися спати, бо ми підведемося ще поночі, щоб дістатись до Вільям-Генрі, поки мінги не розбудяться зі сну.
Кора спокійно послухалася й тим дала добрий приклад боязкішій Еліс. Виходячи, вона попросила Данкена провести їх. Анкес підніс укривало, щоб дати їм пройти, і коли сестри обернулися подякувати йому за цю уважливість, вони побачили, що розвідник, підперши руками голову, знову сидить біля пригаслого вже вогнища. Поза його посвідчувала, як глибоко він задумався над тією таємничою пригодою, що урвала їм вечірню молитву.