Останній день

Страница 9 из 10

Шевчук Валерий

ІХ

Чутки разходилися по селах: іде причинний. Обірваний і страшний, проходить села, і там, де він з’являється, спалахує мор. У нього страшна сила, бо ніхто не може впоратися з марою… Він не від світу цього, бо в нього вже стріляли з гармат – і не взяло… Не бере його ні куля, ні сила людська, кажуть, він зростом у дві людини… То нечиста сила, яку послано на світ, аби покарати людей за гріхи їхні та злочинства… В нього три ока, а бачить і спиною… Все те брехні, ніхто не ходить. Бачили чоловіка, що вештався по порожніх хатах вигиблих сіл. Може, в нього там родичі жили чи сам відтіля?.. То нечистий, і сам гаспид благословив його на нечисті діяння… В одному селі, в минулий четвер, передвсчір, він з’їв живе дитя, а потім уночі вив на місяць. І так страшно вив… Коли люди підходять до нього, то спершу дубіють ноги, тоді руки, а тоді голова… Тьху на вашу голову, а язик не дубіє?.. Язик не дубіє, але стоїть чоловік, мов дурману об’ївся, і не має сили ні зрушити, ні сказати слово. А коли подивитися, хапають корчі… У минулий четвер, перед вечір, баба Горпина відкупилася від нього грішми… Його не бере і хрест святий. Блимне блискавка – хрест повисає в повітрі. А він стоїть собі й сміється… Чого б ото я лазив порожніми селами? Не інакше як шукає золота! Золото в нього і в торбі, бо він розкопує могили, а саму торбу з рук не випускає… Там не золото, а людські голови: замордував матір, наречену і сестру. А з сестрою жив, бо як вчарував бідолашну – не могла і пальцем кивнути… Вже в Мануйлівці мор, хіба не чули? Як тільки він прийшов, люди зібралися й хотіли його вигнати. А він махнув перстом, і всі по груди у землю загрузли. Давайте, каже, золото, то, може, обмину. А ні, пущу мор. Люди не захотіли, а він розпустив торбу, а звідти загуло, як на бурю… Я був у Мануйлівці того тижня, ніякого мору не було… Еге, а він прийшов у четвер. У четвер передвечір… Ото в четвер тілько й приходить, а не відкупляться – губить… А в Семенівці відпросилися. Вони навколішки помолились – минув і грошей не взяв… То кара Господня за наші гріхи!.. В цей четвер прийде і до нас… Три ока світяться, як у диявола, а чорти, кажуть, його бояться. Напали на нього, кажуть, чорти, то кийком розігнав – тікали, як вогнем святим биті… То святий… То нечистий… То святий… Нечистий крутить ним… Збираймо, люди, гроші і чекаймо біля криниці на шляху… Не буде нам спасенія і милосердія, бо всі ми грішні, яко чоловіки.

Минав села й мав глибочезну втому. Коня давно втратив, а зараз, позбувшись і чобіт, – розтоптав на важких дорогах, – плентався по пиляці і тримав у душі відчай. Гналися за ним хмари, клювали мозок птиці, а він підводив обличчя догори, і на очі текло розплавлене сонце. "Що сталося, – думав він, дивлячись на людей, що розбігалися від нього, як од зачумленого. – Десь у мені було зламано щось значне. Не зміг я жити, як живе нормальна людина на цій землі. Може, тому нічого не допомагало: ні наука, ні розум. Мене викинуто із шкаралупини, і я замість спокою пожинаю людський страх та ненависть".

А все почалося, як йому захотілося понести між селян проповідь, щоб відкрити їм очі на світ. Заговорив до них, почавши словами п’ятнадцятої глави "Приповістей Соломонових":

"Не гнівайтесь, люди, на моє слово. Язик мудрих – то добре знання, а уста нерозумних глупоту висловлюють, очі Господні на кожному місці позирають на злих та на добрих". Після збурень, які потрясли Україну, вже не маємо сили підвести голову. Билися за віру – вже не треба битися за віру, але один одного любити ми не стали більше, а розрізнилися все більше. Билися за свободу, але справжньої свободи не знайшли, а потрапили ще в гірше ярмо, бо не відаємо, що таке справжня свобода, а справжня свобода прийде тільки тоді, коли станемо господарями самих себе. "Уста мудрих знання розсівають, але воно не входить у серця безглуздих". Бо безглузді мудрість називають безглуздям, а безглуздя мудрістю. На нашу землю пливе морок – морок із півночі. Ненавидимо своїх панів, а чужих хочемо полюбити. Але чужий пан не знає милосердя, він бажає, щоб ми підпалили власну хату із власної печі. А тоді сміється із глупоти нашої, бо ми, бездахі, швидше станете його рабами. Були ви підлеглі, а станете рабами, ще й примусять вас дякувати панові за рабство ваше. І полюбите рабство своє, темні будете, бо й школи ваші пропадуть, а вчителі погинуть. Забудете, що таке рівність, свобода, право віри, право говорити по— своєму, права людські. Бо замість почуття рівності палитеме вас заздрість, замість свободи хвалитимете рабство, віру вам накинуть свою і примусять повірити, що вона ваша, дітей своїх учитимете чужій мові, бо схочете, щоб вони дорівнялися до чужих панів, а що таке вольності.

Право – навіки забудете. Втомилися від воєн і прагнете миру, але прагнете миру рабства, а не миру свободи. Думаєте про користь своєчасну, а про користь віковічну забули – через це так легко накидають вам на шиї ярма. Накидають ярма, а переконують, що то соболиний ковнір. Колись були єдині, а тепер рабством вас роз’єднують. Натравляють на старшину свою, щоб старшиною самим стати. А ви чужу приймаєте, а свою побиваєте, забувши, що "мудрий син тішить батька свого, а людина безумна погорджує матір’ю своєю". Вас управляють у глупоту, бо "глупота – то радість для нерозумного", і ця радість – все одно що втіха раба від рабства його. І всі разом засинаєте сном забуття, все рідне обридливе й негарне вам, а чуже пожадане. Одурманили вас і напоїли сонним зіллям – з півночі морок пливе і засліплює вас. Перестаєте жити для вітчизни, бо і вітчизни у вас нема. Раб не має вітчизни, а тільки пана. А людина без вітчизни – це людина без голови, отже, зникає думка і життя. Ми вміли воювати, але не вміли думати. Саме тому так легко впадаємо в сон. Пробудження – це нова війна і змагання, а в нас до того вже немає сили. Отож і дбаємо про криївки і ложа для себе, а про спільний дім не дбаємо. В цьому наше нікчемство і лінь наша, бо ми не просто спимо, а мертвіємо. Святе Письмо каже: "Вухо, що повчання життя вислуховує, буде пробувати між мудрими, хто ж напучення не приймає, той не дбає про душу свою". Амінь.