Темрява колотилася довкруж нього, чотирикутники терлися сухими гранями, і від того осипався на нього пісок ночі, невидимий і невсяжний. Обличчя засипалося тим піском, по кутках хиталося холодцювате видиво, і він раптом сів, вдивляючись перед себе. З глибини повільно виринало шолудиве, покрите пластівцями луски тіло; два глибочезні ока-колодязі засвітилися, і Карпо ледве втримався, щоб не згукнути. Стисла судома, а в роті закляк сухий язик.
– Ти хто?
– Той, кого ти кликав, – відповіла проява.
– Я нікого не кликав.
– Кликав, – відповіла проява. – Прийшов до тебе.
– Навіщо?
– Щоб забрати в царство реальних понять, щоб перестав марити казна-чим.
– Яких понять?
– На світі є свій порядок і закон. Твоя земля не змогла його втримати сама, отже, цей порядок і закон мають творити її сусіди. А ви мусите коритися, і вірно служити, і довічно улягати. І всі, хто виходять із цього кола, належать мені.
– Кому тобі?
– А ти й не знаєш? Дияволу. Третього в світі нема. Треба вибирати щось із двох.
– Я не хочу вибирати, – прошепотів Карпо. – Хочу віднайти шлях, який виключає приналежності. Маю бути просто людиною, хіба так не можна?
Проява сміялася. Хитала вкритим лускою тілом, а два колодязі переливали один в одного воду. Вода плюскотіла, мінячись зеленими вигравами. Грало синє й червоне, голубе й чорне, грали небо, й вода, і земля. Сталеві відблиски викочувалися з ночі й розплескувались об стіни.
– А далі що? – спитала проява. – Покинеш усе й усіх, і що далі?
– Не знаю, – сказав Карпо. – Сподіваюся на Боже провидіння. Сподіваюся, що він не покине мене.
Проява сміялася. Хитала вкритим лускою тілом, освітлювала стіни, а по них згори донизу і знизу догори повзли ситі, карачкуваті павуки. Мали чотирикутні тулуби і довгі, наче стежки, що обплутують села, мацаки. Чотирикутники їхніх тіл світилися білим фосфором, і в тому сяянні луска прояви зблискувала.
– Вважаєш, що це можливе? Але я й там знайду тебе. Коли ж ні, тебе знайдуть люди, що не легше. Твої вороги чи вороги тих ворогів – не має значення. Примусять вибирати щось одне. І це не обов’язково буде тобі догідне, швидше ні!
– А коли знайти місце, де не було б сенсу блукати й тобі, й тим, кого хочеш на мене наслати? – спитав він.
Проява сміялася. Хитала бридким, вкритим лускою тілом і била об підлогу лискучим хвостом. В місцях шльопаків горіло дерево, вогники стрибали підлогою, наче дівчата-танцюристки, вимахували хустинами. Вода вигиналася, похиляючись хвилею на вогонь, але не гасила його, а додавала сили горінню.
– Чому ж, таке місце є, – проява зробилася зовсім спокійна, хоч вуста ще кривила всмішка. – І вихід є, якого бажаєш. Він зветься просто й зрозуміло. Він зветься – смерть! Зрештою, коли хочеш знати, це також я, а коли не я, то вона мене до тебе чи тебе до мене приведе. Даремно цього боїшся, бо те третє, чого шукаєш, – звільнення від Бога. А одним словом це так і зветься – божевілля. Ха-ха!
V
Отакий дивний сон йому привидівся в домі, де жив Самійло Величко. Вранці вони знову пішли разом на прогулянку – було по сніданкові.
– В академії я відчував дивний голод до читання, – казав Карпо, ступаючи порослою травою дорогою. – Але вже тоді збагнув: знання людське не рятує людину, воно тільки, збільшує його неспокій. Розумієш, пане-товаришу? Коли людина темна, це її обмежує, і саме таке обмеження дає їй змогу просто і ясно жити. Зламавши обмеження, раптом пізнаєш: чим ширші знання, чим більше знайомишся зі світом та людьми, тим маєш більше сумнівів. Вони, як упирі, присмоктуються до серця й випивають кров, певна річ, духовну кров. Але я не ворог освіти. Бо хто пізнав це зело, того ніколи не полишить почуття пронизливого розуміння навіть тих умовностей, що вже правлять за істину.
– І що ти вирішив? – спитав Самійло Величко.
– Відійти від світу, принаймні нічого ліпшого на думку мені не спадає. Поясню тобі, ваша милість, простіше, чому я таки не сів писати історії народу.
Він замовк і йшов якийсь час понурившись. І раптом помітив, що Величка це надзвичайно цікавить, що той навіть нетерпляче позирає в його бік.
– А тому, що наша історія нас нічому доброму не навчить; сам знаєш, усі наші змагання завершувалися розрухою, кров’ю і прокляттям. Кращих синів оголошували зрадниками, а зрадників – синами. Наша історія – це рана, а не ліки на рани сучасні. Наша історія – це біль, від якого розривається серце, і цей біль безвиглядний.
– Ну і що? – Величко зціпив зуби, як чинять це вперті люди, а він, здається, був упертий.
– А те, що ліпше писати історію шаблею, а не пером.
Самійло Величко повернув до Карпа сердите лице.
– Вибач мені, пане-товаришу. Кажеш речі мудрі, але хворі. Чому хворі? Бо вони не вмиротворюють, а з’їдають. Часи шаблі минули, пане-товаришу, бо вже ні шаблею, ні списом ми нічого не докажемо. Надходить час іншої зброї – пера. Полем битов має стати поле паперове, а шаблею на ньому – розум наш. Кажеш, історія наша – рана та біль? Правильно кажеш. Але це й ніж, котрий болячки наші розріже й випустить із них гній. Бо невипущений із болячки гній сприяє гниттю цілого тіла. Ось істинний шлях для мудрих, а не шлях відчаю та втечі.
– Бачу, пане-товаришу, ти не забув свого завзяття? – всміхнувся Карпо. – Не остерігайся мене: сам сказав досить, щоб північний ворон міг пожерти з потрохами.
– Для чого це тобі знати?
– Я ж сказав, пане-товаришу, дві речі мене сюди привели. Отож, щоб повісти ту другу річ, мушу бути впевнений, що думки про написання історії ваша милість не покинув.
– А таки не покинув, – буркнув Самійло Величко. – Але мене відчай бере. Предки наші полишили короткослівні реєстрики, а письменники чужоземні про нас немало вигадок пишуть, бо теж нічого не знають. Колись мав я у руках діаріуш Самійла Зорки, але тільки куці виписки з нього зробив – Сильвестр Биховець пішов з нашим Махіавелем.
– Чому так кажеш про гетьмана? – не втерпів Карпо.
– Тому, що перехитрував сам себе.
– Але здобувся під кінець на героїчний чин.
– Так, здобувся, – сказав Величко, – щоб програти… Ти от просиш шаблюки до рук, її неважко взяти, важко дати лад і перемогти. Я теж був завівся героїчним чином нашого Махіавеля і пішов за ним, а тепер думаю інакше… Ех, потрапили б мені до рук папери генеральної канцелярії…