– Овва! – сказала здивовано. – Аж так!
– Отак, жінко! А коли зачепиш, не знаю, що тобі зроблю!
– Зараз чіпати їх нічого, – сказала Марія, підтискаючи вуста, – він знав: коли підтискає так вуста, її вже не перепреш, – а почнуться холоди, спалю. На підпал буде саме враз!..
Відчув холодок у душі. Добре відав: учинить як каже – заклята була. Все їй корився, чи ж коритися й тут?
Пішов до корови, яка занедужала, щоб доглянути, але поніс у серці смуту: "Ні, не мені писати історію своєї вітчизни, не мені!"
ІІ
Про Самійла Величка дещо чув. Той після ув’язнення повернувся до своїх панів Кочубеїв у село Жуки біля Полтави і там собі ніби й жив. Це йому розказав один із старих мазепинських військових канцеляристів, якого зустрів на ярмарку у Глухові. Розповів тихцем[22], що Пилип Орлик присилав на Україну емісара, аби той розвідав: чи не перевівся на Україні козачий дух, але того емісара видали московитам свої ж таки люди, і той пропав у Таємній канцелярії. Оповів йому старий товариш і про те, що в теперішні часи балакати отак, як вони, небезпечно, бо Таємна канцелярія розпустила скрізь шпиків, які нюшать, і не один із тих, хто не тримає на припоні язика, пропав навіки. В тій Таємній канцелярії, сказав приятель, чинять таке, що й невинувата людина визнає себе винуватою, – не доведи Господи у таке лихо потрапити[23]. Карпові після тієї розмови, як і після розмови з жінкою, коли застала його біля паперів із скрині, стало гірко. Може, тому, впоравшись із жнивами, він і зважився на неблизьку мандрівку під Полтаву, аби відвідати Самійла Величка. Його, правда, й досі стримувало те, що Величко був людиною Кочубеїв, але іншої, з ким міг би повести сокровенну балачку, не мав. Отож уже у вересні, на велике зчудування жінки, він сказав, що їде у гостину до давнього приятеля[24], відмовився сказати, що то за приятель[25], хоч жінка зробила все, аби те з нього вибити, і куди їде, чим знову вкинув її у стан крайнього почудування, осідлав коня і виїхав із двору. Цікаве в цій ситуації було те, що жінка з дивовижною проникливістю вгадала, що його, Карпова, дивна поведінка, очевидно, зв’язана зі скринею із паперами, і навіть пообіцяла, коли він нікуди не їхатиме, повік тих паперів не чіпати, але й це не допомогло – Карпо скочив на коня і помчав курною вулицею, розганяючи курей і дітлахів.
І дивне відчув у цій поїздці. Здалося, ніби валиться на нього світ: величезні колеса із гладкими, як гадюче тіло, бруштинами раптом полетіли йому на голову. Було зовсім рано, коли те відбувалося, лише край неба жеврів чистою смужкою рожевого. Побачив ту смужку і нараз захотів зупинитися, щоб перелитися у те рожеве. Над ним крутилися колеса-зміяки, і йому сяйнула думка, що треба конче поспішати, інакше ті зміяки вдарять на нього і він розпадеться на цій вулиці купкою чотирикутників. Пришпорив коня й подався чимдуж у дорогу, що біло лягла перед ним. На нього дихнуло ранньою осінню – вже палали перші осінні барви. Від села долинали звичні звуки: рев худоби, що виганялася на пасовище, крик качок, вигуки парубків, тонкі голоси жінок-домонтарок. Вишневі сади запнулися прозорим димом, і він розбивав конем той дим і синій простір, що вдаряв йому в лице тугим вітром: ані села, ані сільських клопотів для нього вже не існувало.
ІІІ
За хмарами виростали хмари, за хмарами летіли птиці, били крильми, і хмари ніби самі ставали птицями. Також летіли, також махали крильми, за ними товклися інші хмари – сірі птиці виростали з них; біля неба ніби маяла тисяча крил, заслонюючи його; натомість з’являлися нові хмари, і з них висипали нові птиці – робили свій переліт зграї ворон. Летіло, отож, небо, бо хмари ставали небом, як і те гайвороння, – два велетенські крила, що застеляли світ: одне – біля неба, друге – біля землі; сірий присмерк ширив волові очі й кришився, ніби не в ранок він в’їжджав, а таки у ніч.
До Жуків він дістався наступного дня під вечір. Біля лоба ніби збиралися важкі чотирикутники, голова й розкладалася на них – не від сьогодні не мав спокою. Вечір золотив вікна далекого села, і ті вилискувалися до сонця, наче металеві калюжі. Глибоко вдалині закручувалася річка, а там далі тягся простір, який невідпірно вабив душу. Там уже не було коліс, що накочувалися на свідомість, не було навіть розплесканої сіризни із хмарами та гайворонням – стелився перед очі голубий простір, і Карпо відчув хвилювання. Мав зустрітися з чоловіком, який колись хотів зробити те, чого він сам не міг, але як його зустріне людина Кочубея? Чи зможе йому звіритися і чи вийде у них щира розмова саме тепер, коли всі один одного стороняться й бояться, – привид Таємної канцелярії простер над їхньою землею морочні, воронячі, чорні крила.
Самійло Величко зустрів його спокійно. Тільки скинув сивими, густими бровами, а тоді щиро його обняв.
– Дивні речі, пане-товаришу, – сказав. – Сьогодні ваша милість мені снився, хоч, признаюся, досі я про тебе нечасто згадував.
Самійло жив у панському будинку під лісом, той стояв трохи осторонь села, і вони, поки готувалася вечеря, пішли погано вкоченою, напівзарослою дорогою. Довкола розстелялися пологі горби, які вбирали очі, манили до себе. І Карпо раптом відчув, що з нього рвуться слова, саме ті, які надто довго тримав у собі, бо не було кому їх висловити:
– Я передивився майже все, що можна переглянути з історії України, – казав він. – Що я там побачив? Кров, нещастя, бійки, гризоти і гризню. Ми ладні вбити одне одного, ніж спільно захиститися від зовнішнього ворога… Знаю всі секрети великої політики двору, – він зціпив зуби, – навіть той, біля якого ми жили й працювали, мусив кожен крок узгоджувати з царем. Окрім того, я цікавився історією мудрості людини. Вона не така вже й багата й велика. Все обертається в якихось спіралях, колах: етика, норми її, застиглі форми пізнання, взяті в шори найнезрозуміліших слів. Чомусь мені здасться, пане-товаришу, – він сильніше стис зморшками шкіру лоба, – що мудреці нашого світу втратили зв’язок із живим світом і, вибач мені, владарюють у домислах. Зрештою, так чинили й до них. Йде постійне вирахування і перекидання: розвиток неіснуючих категорій, схеми заради схеми. Схема від схеми через схему – людина чомусь думала одне, а робила інше і не могла не робити так. Одна річ жити, інша – виправдовувати життя. Зрештою, світ розвивається не так, як хочуть чи вимагають люди. Світ іде на третій шлях. Який – невідомо, тільки згодом людина хапається і відслонює для себе істину, що вона нічого не знає про себе і світ. Нічого! І починає знову пояснювати, відкривати, спотикаючись об інерцію та несприйняття інших людей.