— Куди веде цей шлях? — прошепотів Арен, його злякав звук власного голосу.
— Не знаю, — похитав головою чаклун. — Можливо, в нікуди.
Схоже, схил пагорба, вздовж якого вони простували, поволі ставав дедалі спадистішим. Земля неприємно рипіла під ногами, немов суха жужелиця. Але вони йшли далі, і тепер Арен уже не думав ні про повернення, ні про свою подальшу долю взагалі. Не думав юнак і про те, щоб зупинитися та відпочити, хоча страшенно втомився. Щоправда, він спробував трохи розвіяти темряву, втому і страх, що чаїлися в його душі, спогадами про рідний дім, але не зміг згадати навіть обличчя матері. Тож не залишалося нічого іншого, як просто йти вперед. І він продовжував іти.
Незабаром Арен відчув, що земля під ногами стала майже рівною. Поруч із ним раптом зупинився Гед: здавалося, чаклун поринув у роздуми. Тоді юнак теж зупинився. Їхнє сходження в цю долину страждань і розпачу завершилося: це був кінець, своєрідний глухий кут — далі просто не існувало жодної дороги.
Вони з Гедом стояли в долині біля самого підніжжя Гір Скорботи. Під ногами скрипіла дрібна жорства, а над головою нависали скелі з грубою і шорсткою, як жужелиця, поверхнею. Мабуть, у сиву давнину цим виярком бігла жива річечка, а втім, хтозна, — може, то був потік розжареної лави.
Арен стояв як укопаний, і Гед теж стояв непорушно. Зараз вони були схожими на небіжчиків, яким нікуди йти і нічого прагнути. Аренові стало трохи страшно, він подумав: "Здається, ми занадто далеко зайшли." Хоча і це тепер не мало особливого значення.
Ніби прочитавши його думки, озвався Гед:
— Ми пройшли надто далеко, щоби повернути назад. — Чаклун говорив тихо, проте велична похмура порожнеча, яка оточувала їх, відлунням повторила його слова, і Арен аж повеселів, почувши живий голос друга. Зрештою, хіба не для того вони прийшли сюди, щоби зустріти ворога, за яким шукали?
Зненацька з темряви долинув голос чужинця:
— Ви й справді зайшли надто далеко.
Арен голосно відповів:
— Для нас "занадто далеко" означає "достатньо далеко"!
— Ви прийшли до Сухої Ріки, — сказав голос, — і тепер не зможете повернутися назад, до кам'яної стіни. Не зможете повернутися до життя…
— Назад — ні, — погодився Гед, звертаючись у пітьму.
Арен заледве бачив Архімага, хоч і стояв із ним пліч-о-пліч: їх огортала густа тінь гори — здавалося, що річищем Сухої Ріки тече сама Пітьма.
— Але ми знайдемо інший шлях у світ живих. Той, яким приходиш ти, — твердо закінчив свою думку Гед.
Відповіді не було.
— Тут ми зустрічаємося, як рівні суперники. Якщо ти осліп, Кобе, то й ми наразі опинилися у цілковитій темряві.
Знову тиша.
— Тут ми не здатні тобі зашкодити; ми навіть убити тебе не можемо. Чого ж тобі боятися?
— Я не боюся нічого, — знову пролунав голос. Відтак повільно, ледь-ледь тліючи кволим світлом, схожим на сяйво чарівної патериці, з темряви виринув чоловік. Він стояв трохи вище від Геда й Арена, на самому березі Сухої Ріки, серед велетенських диких скель. Високий та довгорукий, як і тоді, коли з'являвся перед ними на вершині дюни та на піщаному березі острова Селідор, Коб тепер, одначе, виглядав набагато старшим. Його довге волосся над високим чолом було геть сивим і скуйовдженим. Отакою повернулася душа їхнього ворога у Потойбіччя: його не спалило і не покалічило полум'я драконового подиху, і все ж таки він не був живою людиною — очниці Коба зяяли пусткою.
— Я не боюся нічого, — повторив він. — Та й чого може боятися мертвий? — Коб засміявся, і його сміх у цій безживній пустелі пролунав настільки неприродно та моторошно, що Аренові на мить перехопило подих. Але натомість він тільки сильніше стиснув руків'я меча і нашорошив вуха.
— Я не знаю, чого може боятися мертвий, — відповів Гед. — Гадаю, що не смерті. І все ж таки, здається, ти її боїшся… Навіть попри те, що зумів знайти шпарину, крізь яку можеш дременути від неї.
— Так, знайшов! Я живу! Тіло моє живе!
— Власне кажучи, виглядає воно не надто добре, — сухо заперечив маг. — Чарівна мана може приховати справжній вік, але, вочевидь, Орм-Ембар зовсім не панькався із твоїм тілом…
— Це пусте! Я можу загоїти будь-які рани. Мені відомі секрети зцілення і вічної молодості, а це не просто ілюзії. Ким ти мене вважаєш? Тільки тому, що сам став Архімагом, ти ставишся до мене, як до сільського ворожбита? Це принизливо для мене, єдиного серед магів, хто зумів знайти шлях до безсмертя, — досі це ще нікому не вдавалося!
— Хтозна, можливо, ми просто його не шукали, — недбало кинув Гед.
— Ні, ви шукали його. Всі ви. Ти шукав його і не міг знайти, а тому й вигадав оті пусті словеса про "невідворотність смерті", "збереження Рівноваги" і "відновлення світобудови". Але все це лише слова — брехня, що приховує твою ганебну поразку, твій страх перед смертю. Хіба людина відмовиться жити вічно, якщо отримає таку можливість? А я це можу! Я — безсмертний! Я здійснив те, чого ви зробити не змогли, а тому тепер я ваш володар — і ти це розумієш. Хочеш дізнатися, як я цього домігся, Яструбе?
— Хочу.
Коб підійшов ближче. У нього не було очей, але рухався він упевнено й легко, вочевидь, добре уявляючи, де стоять Гед з Ареном, і остерігаючись їх, хоча в бік юнака Коб жодного разу навіть не повернувся. Мабуть, він вдавався до якоїсь особливої магії, завдяки якій, скажімо, могли бачити й чути його безтілесні посланці, — в усякому разі, Коб чудово орієнтувався в темряві, хоча й був позбавлений справжнього зору.
— Я жив на Пельні, — почав він, звертаючись до Геда, — після того, як ти, бундючний чаклуне, вирішив, що, зганьбивши мене, зламав мій дух. О, ти й справді дав мені добрий урок, але зовсім не той, на який сподівався! Я тоді сказав собі: тепер я бачив смерть, і я її не хочу. Нехай уся ця дурна природа йде своїм недолугим шляхом, але я — людина, найвище досягнення природи, навіть вище, ніж вона сама. Я не піду шляхом смерті і залишуся тим, ким був досі! Відтак я знову взявся студіювати твори Пельнських мудреців, але знайшов там лише натяки і поверхові згадки про те, що мене цікавило. Тож я, по суті, перекроїв їх на свій лад і склав нове заклинання — наймогутніше з-поміж заклять, які будь-коли існували у Всесвіті! Наймогутніше й останнє!