Арена супроводжував кремезний юнак у плащі, застебнутому срібною пряжкою на знак того, що він уже завершує свої чаклунські студії і небавом сподівається отримати чарівну патерицю. Хлопець мав дивне ім'я — Талан ("Коли я народився, у моїх батьків уже було шестеро дочок, тож тато сказав, що зі мною їм нарешті поталанило"). Юнак був приємною людиною, кмітливим і дотепним співрозмовником. За інших обставин Арен, безперечно, поцінував би Таланів гумор, але сьогодні голова його аж гула від вражень, тож принц майже не звертав уваги на свого нового приятеля. Звісно, це трохи дратувало Талана, одначе він продовжував незворушно розповідати гостеві про різні дива та легенди, пов'язані зі Школою чаклунів, потому почав потроху прибріхувати, доки, зрештою, не скотився до справжніх небилиць. Утім, Арен на все це відповідав однаково: "Он як!" або "Еге ж, зрозуміло!", тож небавом Талан дійшов остаточного висновку, що королевич — просто можновладний бовдур.
— Зазвичай, тут ніхто не куховарить, — натхненно просторікував Талан, ведучи Арена повз величезну кам'яну кухню, крізь двері якої виблискували начищені мідні казани, долинав стукіт важких ножів і відгонило їдким запахом цибулі. — Все це тільки так, про людське око… Насправді ми йдемо у трапезну, і кожен чаклує собі те, що йому смакує. До того ж, і посуд мити не треба.
— Еге ж, еге ж, зрозуміло, — ввічливо відгукнувся Арен.
— Певна річ, новачки, яким бракує вправності у заклинаннях, попервах таки добряче худнуть. Тому, щоби не голодувати, вони намагаються якомога краще вчитися. До речі, тут є один хлопчина із Хавнору, то він уже кілька тижнів намагається начарувати собі смажене курча, а натомість щораз отримує просяну кашу. Не вдається курча, та й квит! Щоправда, вчора йому пощастило — на додачу до каші наворожився в'ялений оселедець.
Талан аж захрип, розповідаючи свої небилиці. Він уже не дбав про те, щоби чимось зацікавити гостя, — сподівався викликати в Арена бодай недовіру. Але, зрештою, відмовився і від цього наміру — то була вочевидь марна справа.
— А звідки… з якого острова прибув сюди Архімаг? — раптом запитав дивакуватий королевич, навіть не глянувши на чудову різьбу, що вкривала стіни та склепінчасту стелю величної галереї, через яку вони в цю мить проходили. Там було зображене Дерево Життя — кожен з тисячі його листочків, здавалося, випромінював незгасне світло вічності.
— Він із Ґонту, — відповів Талан. — Череду в селі пас.
— Архімаг був пастухом? — щойно тепер, почувши те, про що на Роуку знає кожен школяр, Арен недовірливо глипнув на співрозмовника.
— Ну, звісно… Зрештою, більшість ґонтійців цим займаються, хоча дехто з них промишляє піратством, а декому вдається стати чаклуном. Слухай, королевичу, я ж не сказав, що він і досі пасе кіз!
— Але як міг простий пастух стати Архімагом?
— Точнісінько так само, як і королевич або багацький синок! Приплив на Роук, учився у Школі, потім повернув каблучку з атуанських Гробниць, побував на Драконових Пасовищах, перевершив у майстерності всіх Майстрів і згодом став найвидатнішим чаклуном із часів Ерет-Акбе. Хіба цього мало?
Вони вийшли з галереї й опинилися перед північною брамою, за якою вже виднілися міські вулиці. Тепле полудневе проміння мріло над зеленими пагорбами, дахами будинків і Твільською бухтою. Тут юнаки спинилися.
— Щоправда, все це було дуже давно, — сказав Талан. — Відтоді, як він став Архімагом, не трапилося нічого особливого. Зрештою, всі вони такі. Я гадаю, що Архімаги просто повинні завжди залишатися на Роуку і стежити за тим, щоби не порушилася світова Рівновага. До того ж, він уже доволі старий…
— Старий? І скільки ж йому років?
— Ну, либонь, за сорок… Або й під п'ятдесят!
— А ти його бачив?
— Певно, що бачив! — гостро відповів Талан. Цей царствений бовдур, окрім усього, виявився ще й царственно зарозумілим!
— І часто?
— Ні. Зазвичай він любить самотність. Але коли я вперше приплив сюди, то бачив його у Фонтанному дворі.
— Я з ним там розмовляв сьогодні…
Арен сказав це таким тоном, що Талан поглянув на нього уважніше і пояснив:
— Це було три роки тому. Я тоді так злякався, що навіть і не розгледів його до пуття. Я ж був іще зовсім хлопчиськом… До того ж там, біля фонтану, одразу й не збагнеш, хто перед тобою насправді стоїть. Найліпше я пам'ятаю його голос і дзюрчання води. — Він якусь мить помовчав, а тоді додав: — Між іншим, з його вимови одразу помітно, що він — ґонтієць.
— Якби я вмів розмовляти з драконами їхньою мовою, — сказав Арен, — мені було би байдуже, яка в мене вимова…
Після таких слів Талан поглянув на гостя приязніше і запитав:
— А ти, принце, що, приїхав до Школи вступати?
— Ні. Батько доручив мені передати Архімагові послання.
— Колись Енлад входив до складу Королівства, еге ж?
— Так. Енлад, Ілієн і Вей. А, крім того, — ще й Хавнор та Ея, але там уже не залишилося нікого з роду Великих Королів. Натомість, приміром, володарі Ілієну є нащадками Гемаля Хвиленосного і Махаріона, котрий був Королем Земномор'я. Вейську династію започаткували Акамбар і Шеліти. А найдревнішим є рід королів Енладу, заснований Моредом і його сином Серіадхом. Саме вони побудували Енладський палац.
Арен переповідав усе це так, як школяр повторює вивчене напам'ять правило. Вочевидь, зараз королевич переймався зовсім іншими клопотами.
— Як гадаєш, чи зможемо бодай хоч ми на своєму віку побачити нового короля у Хавнорі?
— Я ніколи про це не думав.
— А от у нас, на острові Арк, частенько про це думають. Тепер ми входимо до складу Ілієнського князівства — відтоді, як запанував мир. Не пам'ятаєш, коли це сталося? Здається, сімнадцять чи вісімнадцять років тому, коли Каблучку з Руною Єднання було повернуто у Королівську вежу у Хавнорі. Тоді життя на якийсь час нібито покращало, але зараз справи ще гірші, ніж будь-коли. Час, час уже справжньому Королеві зійти на трон Земномор'я і владарювати під Знаком Миру! Люди втомилися від війн, від нападів морських розбишак, від зажерливості гендлярів і від свавілля вельмож, які знущаються над підданцями. Роукські мудреці можуть лише вказати істинний шлях, але їм не до снаги вести людей цією дорогою. Маги повинні дбати про збереження світової Рівноваги, а сила і влада мають належати істинному Королеві.