— Ось і край суперечці, — прошепотів Люпов.
Вони заквапилися геть.
Наступного ранку обидва, змучені від головного болю та спраги, вже забули про той випадок.
Джерродд, Джерродайн, Джерродітти І і II в оглядовий екран споглядали зоряну панораму, перелітаючи надпростором. Такі перельоти вдосконалювалися протягом тривалого часу. Раптом посеред молочної туманності зірок спалахнуло яскраве світло мармурового диску.
— Це Х-23, — впевнено сказав Джерродд, так міцно зціпивши руки за спиною, що аж пальці побіліли.
Маленькі Джерродітти, двійко дівчат, уперше подорожували надпростором і були приголомшені дивовижною картиною антисвіту. Вони завмерли, потім кинулися до мами, гукаючи:
— Ми дісталися до Х-23!.. Ми дісталися до Х-23!.. Ми дісталися!..
— Замовкніть, діти! — нагримала Джерродайн. — Ти певний, Джерродде?
— А що ж це інше може бути? — запитав Джерродд, глянувши на металевий виступ під стелею. Він тягся через усе приміщення, зникав за стіною, пронизуючи космічний корабель.
Навряд чи Джерродд знав щось про нього більше, ніж те, що він звався Мікроваком і що в разі потреби він дасть відповідь на будь-яке запитання. Комп'ютер вів кораблі до визначеного місця, забезпечував живлення енергією з тієї чи іншої Суб-галактичної Силової Станції, обчислював траєкторії для наддалеких стрибків. Родині Джерродда залишалося тільки чекати в комфортабельному житловому приміщенні корабля.
Хтось розповідав Джерроддові, що "ак" в кінці слова "Мікровак" походить від назви "аналогічного" комп'ютера у стародавній англійській мові, та й це вже майже забулося.
Джерродайн дивилася в оглядовий екран, очі її зволожніли:
— Я не можу стриматися. Не віриться, що ми залишаємо Землю.
— Чому? Через Піта? — напосідав Джерродд. — На Землі ми нічого не мали, а на Х-23 матимемо все. Ти не будеш самотньою, бо ми ж не перші. На планеті вже понад мільйон жителів. Боже! А нашим праправнукам доведеться шукати нових світів, бо Х-23 вже буде перенаселена. — Він на хвилину замовк і провадив далі: — Яке щастя, що комп'ютер знаходить нові траєкторії міжзоряних шляхів у цих перенаселених світах.
— Я знаю, знаю, — зітхнула Джерродайн.
Джерродітт І вигукнула:
— Наш Мікровак — найкращий Мікровак у світі!
— Я теж так думаю. — Джерродд розкуйовдив доньчине волосся.
Прекрасне це почуття — володіти Мікроваком; Джерродд був щасливий, що належав до свого покоління, а не до якогось іншого. За батькової молодості теж були комп'ютери — велетенські машини, що займали сотні квадратних миль. По одному на кожну планету. Називалися вони планетними АКами. Протягом тисячі років їхні розміри постійно зростали, а потім вони всі відразу самовдосконалилися. Замість звичайних транзисторів з'явилися молекулярні лампи, це дало змогу навіть найбільший Планетний АК піднімати в космос і він займав тільки половину корабля.
Джерродда тішила думка, що його власний Мікровак багато досконаліший, ніж стародавній Мультивак, який уперше приборкав Сонце. І не менш потужний, ніж Земний планетний АК (найбільший), який перший вирішив проблему наддалеких подорожей, зробивши можливим перельоти до зірок.
— Так багато зірок, так багато планет, — задумливо зітхнула Джерродайн. — Мені здається, що люди завжди будуть переселятися на нові планети, так само як і ми.
— Не завжди, — сумно посміхнувся Джерродд. — Настане день, і все це скінчиться. Через мільярди років. Багато мільярдів. Ти ж бо знаєш — навіть зірки вмирають. Ентропія неминуча.
— Що таке ентропія, тату? — пискнула Джерродітт II.
— Ентропія, хороша моя, — слово, що означає поступове згасання Всесвіту. Все колись умирає, ну як твій маленький робот ходун-балакун, пригадуєш?
— А хіба не можна підключитися до іншого джерела енергії, як ми зробили з роботом?
— Власне, джерелом енергії є зірки, моя дитинко. Колись вони зникнуть, і енергії не стане.
Джерродітт І одразу почала рюмсати.
— Не дозволяй їй, татусю, загинути. Не дозволяй.
— Тільки поглянь, що ти наробив, — із серцем прошепотіла Джерродайн.
— Я не думав, що це їх налякає, — тихо відповів Джерродд.
— Запитай у Мікровака, — заходилася Джерродітт І, — запитай у нього, як увімкнути зірки знову.
— Ну ж бо, запитуй, — сказала Джерродайн, — це заспокоїть їх. (Джерродітт II теж почала плакати).
Джерродд знизав плечима.
— Зараз, зараз, любі мої, запитаю. Не хвилюйтесь, Мікровак усе нам розкаже. — І, зробивши запит, додав: — Надрукуй відповідь.
Джерродд зібгав стрічку й весело сказав:
— Ну от, Мікровак нам говорить, що у свій час про все потурбується, так що не бійтеся.
— А тепер, діти,швиденько спати. Незабаром ми будемо в нашому новому домі, — сказала Джерродайн.
Перед тим як кинути стрічку, Джерродд ще раз перечитав написане: "Брак даних для чіткої відповіді". Він знову стенув плечима і глянув на екран. Х-23 була прямо по курсу.
VJ-23X з Лемета, уважно розглядаючи чорні заглиблення на тримірній карті Галактики, говорив:
— A от цікаво, чи не здаємося ми смішними, що так серйозно займаємося цією справою?
MQ-17J з Нікрона похитав головою:
— Гадаю, ні. Ти ж знаєш, що за такого нестримного заселення Галактика буде заповнена вже через п'ять років.
Їм на вигляд було трохи більше за двадцять, обидва стрункі й високі.
— Все-таки я маю сумнів, — сказав VJ-23X, — чи варто нам подавати Раді Галактики такий песимістичний звіт.
— А я б не повірив іншому звітові. Він їх трохи розворушить. Ми примусимо їх ворушитися.
VJ-23X зітхнув:
— Космічний простір нескінченний. Сто мільярдів галактик для освоєння. Навіть більше.
— Сто мільярдів не є нескінченність, до того ж вони весь час зменшуються. Подумай! Двадцять тисяч років тому людство вперше розв'язало проблему використання зоряної енергії, а кількома століттями пізніше стали можливі міжзоряні польоти. Людству потрібно було мільйон років, щоб заселити невеликий світ і всього п'ятнадцять тисяч років, щоб заповнити всю Галактику. Тепер населення подвоюється кожні десять років...
VJ-23X докинув:
— Завдяки безсмертю.
— Правильно. Безсмертя є, і ми повинні з цим рахуватися. Я припускаю, що безсмертя має і зворотний бік. Галактичний АК розв'язав багато наших проблем, але, навчившись запобігати старості, він перевершив себе.