— Щось я не чув про чародіїв, які можуть усе, — скривився Невіль. — Якраз навпаки, сила більшості з них значно перебільшена. Того не можуть, іншого теж ні...
— Чародій Стамельфорд, — перебив священик, знову приймаючи тон, позу і міну академічного лектора, — колись пересунув гору, бо вона затуляла йому краєвид з вежі. Ніхто ні до нього, ні після, не зміг учинити чогось подібного. Бо Стамельфорд, як відомо з чуток, мав за слугу д'ао, генія Землі. Існують письмові згадки про діяння інших магів такого самого масштабу. Величезні хвилі та катастрофічні дощі, безумовно, справа рук маридів. Вогняні стовпи, пожежі та вибухи, робота вогненних іфритів...
— Смерчі, буревії, польоти над землею, — пробурмотів Геральт. — Джофрей Монк.
— Саме так. Бачу, щось ти та й знаєш, — Крепп поглянув на нього доброзичливіше. — Кажуть, що старий Монк знайшов спосіб примусити служити собі д'їнні, генія Повітря. Ходили чутки. що не одного. Тримав їх нібито у пляшках і використовував у разі потреби, по три бажання від кожного генія. Бо геній. панове, виконує лише три бажання, а потім робиться вільний і тікає у свій вимір.
— Там, над річкою, нічого він не виконував, — упевнено мовив Геральт. — Відразу кинувся Горицвітові до горла.
— Генії, — задер носа Крепп, — істоти злостиві та підступні. Не люблять, коли їх хтось замикає в пляшці й наказує переставляти гори. Роблять усе, щоб не дати висловити бажання, а виконують їх так, що спосіб важко зрозуміти і передбачити. Іноді дослівно — тож треба слідкувати, що кажеш. Для того ж, аби ув'язнити генія, треба мати залізну волю, сталеві нерви, велику Силу і чималу майстерність. З того, що ти розповів. відьми́не, я бачу, що твоя майстерність була замала.
— Замала, щоби лайдака ув'язнити, — погодився Геральт. — Але я прогнав його, драла давав такого, що аж повітря свистіло. А це теж неабищиця. Єнніфер, правда, висміяла мій екзорцизм...
— Який то був екзорцизм? Повторіть, прошу пана.
Відьми́н повторив, слово у слово.
— Що?!? — священик спочатку збілів, потім почервонів, а на кінець посинів. — Як смієш? Кпиш собі з мене?
— Даруйте, — заїкаючись, мовив Геральт. — Правду кажучи, я не знаю... значення тих слів.
— То не повторюйте, пане, чого не знаєте! Гадки не маю, де ви могли почути таке паскудство!
— Годі, — махнув рукою бургомістр. — Ми тільки час гаємо. Добре. Знаємо вже, нащо чаклунці той геній. Але ви, пане Креппе, казали що то недобре. Що саме? Хай би його собі зловила і йшла під три чорти, що мені до того. Я думаю...
Ніхто так і не дізнався, про що в ту мить думав Невіль, якщо це навіть і не були хвастощі. На стіні біля гобелена з пророком Лободою раптово виник сяючий чотирикутник, щось спалахнуло, а після цього на підлогу приміщення в ратуші приземлився... Горицвіт.
— Невинний! — верескнув поет чистісіньким, голосним тенором, сидячи на підлозі й поводячи навколо блукаючим поглядом. — Невинний! Відьми́н невинний! Бажаю, аби в це повірили!
— Горицвіте! — скрикнув Геральт, стримуючи Креппа, що явно готувався виголосити екзорцизм. якщо не прокляття. — Звідки ти... тут... Горицвіте!
— Геральте! — бард зірвався на рівні ноги.
— Горицвіте!
— Що то за один? — ревнув Невіль. — До дідьчої мами, як не перестанете тут чарувати, я за себе не відповідаю. Не вільно в Ринде чарувати, сказано ж вам! Спершу треба подати письмову заяву, потім сплатити податок і державне мито... Гей! Чи ж то не той співак, заручник відьми?
— Горицвіте, — повторив Геральт, тримаючи поета за плечі. — Як ти тут опинився?
— Не знаю, — визнав бард, роблячи дурнувату й заклопотану міну. — Щиро кажучи, я радше не відаю, що то зі мною діялося. Пам'ятаю небагато, і хай мене зараза вхопить, якщо знаю, що з того було наяву, а що снилося у страшному сні. Пригадую собі одначе чорнявочку непересічної вроди з вогнистими очима...
— Що ви мені тут верзете про чорнявок? — гнівно перебив Невіль. — До справи, мосьпане, до справи. Ви, пане, репетували, що відьми́н невинний. Як я маю це розуміти? Що Лавроносо сам, власноручно стовк собі дупу? Бо якщо відьми́н невинний, то інакше бути не могло. Хіба що трапилася колективна галюцинація.
— Нічого не знаю ні про галюцинації, ні про чиїсь там дупи, — гордо промовив Горицвіт. — Ані про лаврові носики. Повторюю, останнє, що пам'ятаю — то шикарна дама, зі смаком зодягнена в чорне з білим. Згадана вище дама брутально пожбурила мною в сяючу діру, що була не чим іншим, як магічним порталом. А перед тим дала мені виразне і зрозуміле доручення. Після прибуття на місце я мав негайно заявити, цитую "Бажанням моїм є, аби мені повірили, що відьми́нової провини немає в тому, що сталося. Таким, а не іншим є моє бажання". Дослівно. Звісно, я питав, у чому річ, про що йдеться й навіщо це все. Чорнявка не дала мені висловитися. Вилаяла мене нелюб'язно, вхопила за шию й укинула в портал. Оце й усе. А зараз...
Горицвіт випростався, обтрусив дублет, поправив комір і химерне, але бруднюще жабо.
— ... нехай ласкаві панове мені скажуть, як називається і де знаходиться найкращий у цьому місті шинок.
— У моєму місті немає поганих шинків, — повільно проказав Невіль. — Але перш ніж ти зможеш у цьому переконатися, познайомишся з найкращим у цьому місті льохом, і то швидко! Ти й твої супутники. Вас іще не звільнено, лайдаки, нагадую! Бачте, які! Один оповідає несосвітенні байки, а другий вистрибує зі стіни і кричить про невинність, бажає, верещить, щоб у це повірили. Має нахабство бажати...
— О боги! — священик раптово схопився за лисину. — Тепер розумію! Бажання! Останнє бажання!
— Що з вами сталося, Креппе? — бургомістр наморщив лоба. — Зле почуваєтесь?
— Останнє бажання! — повторив священик. — Вона змусила барда висловити останнє, третє бажання. Генієм не можна було оволодіти, поки він не виконає третього бажання. А Єнніфер поставила магічну пастку і, мабуть, упіймала генія, поки не втік у свій вимір! Пане Невілю, треба обов'язково...
За вікном загуркотіло. Так, що задрижали стіни.
— От дідько, — буркнув бургомістр, підходячи до вікна. — Близько гепнуло. Хоч би не в якийсь будинок, ще тільки пожежі бракувало... О боги! Гляньте-но! Гляньте на це! Креппе! Що то таке?