Невидима чародійка приснула і захлюпалася в діжці.
— Розповідай.
Геральт закінчив борюкатися зі штанами, які він натягав під рушником, сів на лаві. Застібаючи пряжки черевиків, оповів про пригоду над рікою, якомога стисліше описуючи шарпанину з сомом. Єнніфер не виглядала на жінку, яку могло цікавити рибальство.
Коли відьми́н дійшов до моменту. в який хмароподібне створіння вибралося із дзбана, велика губка, що намилювала невидимість, завмерла.
— Ну, ну, — почув відьми́н. — Цікаво. Джин, замкнений у пляшці.
— Та який там джин, — заперечив Геральт. — Це був якийсь різновид багряного туману. Якийсь новий, невідомий вид…
— Новий і невідомий вид заслуговує на те, щоби його якось назвати, — промовила невидима Єнніфер. — Джин — назва, не гірша від інших. Будь ласка, продовжуй.
Відьми́н послухався. Мильна вода в діжці пінилася тим дужче, чим далі продовжувалася розповідь, вода переливалася через вінця. Раптом щось прикувало увагу відьми́на. Він придивився уважніше і помітив обриси й форми, що проступали крізь мило, яке вкривало невидимість. Обриси й форми так захопили відьми́на, що він утратив мову.
— Розповідай! — поквапив його голос, що долинав із нічого, з-над обрисів. — Що було далі?
— Це все, — сказав Геральт. — Я прогнав того, як ти кажеш, джина…
— Яким чином? — Черпак піднявся і вилив воду. Мило зникло, форми також. Геральт зітхнув.
— Закляттям, — відповів. — Точніше, екзорцизмом.
— Яким? — Черпак знову вилив воду. Відьми́н почав пильніше спостерігати за діями черпака, адже вода, хоч і ненадовго, також показувала те і се. Відьми́н повторив закляття, заміняючи голосну "е" вдихом, як того вимагали правила безпеки. Геральт думав сподобатися чародійці знанням цього принципу, а тому дуже здивувався, почувши з діжки шалений сміх.
— Що в цьому смішного?
— Той твій екзорцизм… — Рушник спурхнув з кілочка і почав хапливо витирати рештки обрисів. — Трисс ридатиме зі сміху, як їй розповім! Хто тебе цьому навчив, відьми́не? Цьому… закляттю?
— Одна жриця зі святилища Гульдри. Це таємна храмова мова…
— Для кого таємна, для того таємна. — Рушник ударився об край діжки, вода вихлюпнулася на долівку, сліди босих ступнів позначили кроки чародійки. — Геральте, ніяке то не було закляття. Також не раджу тобі повторювати ці слова в інших храмах.
— Якщо не закляття, то що це було? — запитав Геральт, дивлячись, як дві чорні панчохи вимальовують дві стрункі ніжки, одна за одною, просто у повітрі.
— Дотепний вислів. — Трусики з мереживом огорнули ніщо у надзвичайно цікавий спосіб. — Хоч і дещо нецензурний.
Біла сорочка з великим жабо у формі квітки піднялася догори і утворила форми. Єнніфер, як зауважив відьми́н, не носила жодного мантаччя із китового вусу, яким зазвичай користувалися жінки. Їй воно було непотрібне.
— Який вислів? — запитав Геральт.
— Байдуже.
З чотирикутної кришталевої пляшечки, що стояла на столику, вискочив корок. У лазні запахло бузком і аґрусом. Корок зробив кілька кіл і вскочив на місце. Чародійка застібнула манжети сорочки, надягнула сукню і матеріалізувалася.
— Допоможи застебнути, — Єнніфер обернулася спиною, розчісуючи волосся черепаховим гребенем. Гребінь, як зауважив Геральт, мав довгу загострену ручку, що могла в разі потреби успішно замінити стилет.
Відьми́н застібнув їй сукню зумисне повільно, гапличок за гапличком, насолоджуючись запахом її волосся, що спадало чорним водограєм до середини спини.
— Повертаючись до створіння з пляшки, — сказала Єнніфер, вставляючи у вуха діамантові кульчики, — то очевидно, що утекти його змусило не твоє смішне "закляття". Гіпотеза про те, що воно вимістило лють на твоєму товаришеві і втекло з нудьги, видається мені ближчою до правди.
— Мабуть, так і є, — понуро погодився Геральт. — Бо навряд чи воно полетіло до Цидарису, щоб уколошкати Вальдо Маркса.
— Хто такий Вальдо Маркс?
— Трубадур, який уважає мого товариша, також поета і музику, нездарою, що потурає смакам черні.
Чародійка обернулася з дивним блиском у фіалкових очах.
— То твій приятель устиг вимовити бажання?
— Навіть два. Обидва страшенно дурні. Чому ти питаєш? Це ж явна нісенітниця, це виконання бажань геніями, д'їні, духами лампи…
— Явна нісенітниця, — повторила Єнніфер, усміхаючись. — Аякже. Це вигадка, беззмістовна маячня, як і всі легенди, у яких добрі духи і чаклунки виконують бажання. Такі байки вигадують бідні дурники, що й мріяти не можуть про те, аби свої численні бажання і прагнення задовольняти шляхом власної активності. Мене тішить, що ти до таких не належиш, Геральте з Ривії. Цим ти мені близький духовно. Я, коли чогось прагну, не мрію, а дію. І завжди здобуваю те, чого прагну.
— Не сумніваюся. Ти готова?
— Готова, — чародійка закінчила застібати ремінці черевичків, устала. Навіть на підборах вона не вирізнялася зростом. Єнніфер струснула волоссям, що, як помітив Геральт, залишилося у мальовничому, бурхливому і виткому безладді, незважаючи на завзяте розчісування.
— Геральте, я маю питання. Печатка. яка закривала пляшку… Вона й далі у твого приятеля?
Відьми́н подумав. Печатка була не в Горицвіта, а в нього самого, і то при собі. Але досвід радив йому не казати чародіям надто багато.
— Гммм… Думаю, що так, — відьми́н спробував ошукати чародійку щодо причин затримки з відповіддю — Так, напевно, в нього. А що? Ця печатка важлива?
— Дивне питання, — гостро мовила Єнніфер — для відьми́на, фахівця з надприродних страхіть. Того, хто мусив би знати, що така печатка важлива настільки, щоб до неї не доторкатися. І не дозволяти зробити це другові.
Відьми́н стиснув щелепи. Удар був влучний.
— Що ж, — Єнніфер змінила тон на значно ласкавіший. — Немає людей, що не помиляються, і відьми́нів таких теж немає, як бачу. Кожен може помилитися. Ну, можемо рушати в дорогу. Де твій товариш?
— Тут, у Ринде. В домі такого собі Ердиля. Ельфа.
Єнніфер уважно глянула на відьми́на.
— В Ердиля? — повторила, кривлячи губи в усмішці. — Я знаю, де це. Здогадуюся, що там перебуває і його двоюрідний брат Хіреадан, правда ж?
— Правда. А що…