— Можна купити зерно замість красти його. Стільки, скільки вам потрібно. Ви все ще маєте безліч речей, які люди дуже високо цінують. Можете торгувати.
Філавандрель зневажливо усміхнувся.
— З вами? Ніколи.
Геральт зморщив обличчя, кришачи засохлу на щоці кров.
— Чорти б вас ухопили з вашою пихою й гординею. Не бажаючи співіснувати, ви самі себе прирікаєте на знищення. Співіснувати, домовитися, — це ваш єдиний шанс.
Філавандрель сильно схилився, його очі зблиснули.
— Співіснувати на ваших умовах? — спитав зміненим, але все ще спокійним голосом. — Визнавши ваше домінування? Втративши свою ідентичність? Співіснувати як хто? Невільники? Парії? Співіснувати з вами через мури, якими ви відгороджуєтесь від нас у містах? Співіснувати з вашими жінками і йти через це на шибеницю? Можливо, дивитися на те, що зустрічає на кожному кроці дітей — наслідків такого співіснування? Чому ти уникаєш мого погляду, дивний чоловіче? Як тобі вдається співіснувати з ближніми, від яких ти дещо відрізняєшся?
— Якось справляюся, — відьми́н подивився йому просто в очі. — Якось даю собі раду. Бо мушу. Бо не маю іншого виходу. Бо якось перемагаю в собі пиху і гординю через свою відмінність, бо я зрозумів, що пиха і гординя — жалюгідний захист від іншості. Я зрозумів, що сонце світить інакше, бо щось змінюється, а я не є центром цих змін. Сонце світить інакше й буде світити, марно пориватися на нього з мотикою. Треба приймати факти, ельфе, треба навчитися цього.
— Ви цього прагнете, правда? — Філавандрель стер зап'ястям піт, який виступив на білому чолі над білими бровами. — Це ви хотіли б нав'язати іншим? Переконання, що вже настав ваш час, ваша людська ера й епоха, що ваше поводження з іншими расами так само природне, як схід і захід сонця? Що всі мусять із цим згодитися, схвалити це? І ти звинувачуєш мене в пихатості? А які ти погляди проголошуєш? Чому ви, люди, не усвідомите врешті, що у вашому пануванні над світом стільки ж природності, скільки у вошах, розмножених у кожусі? Так само можеш пропонувати мені співіснування з вошами, я так само уважно слухав би вошей, якби взамін визнання їх зверхництва вони висловили згоду на спільне користування кожухом.
— Ну то не витрачай часу на дискусію з такою неприємною комахою, ельфе, — сказав відьми́н, ледь стримуючи голос. — Мене дивує, чому ти прагнеш у такій воші, як я, розбудити почуття провини й каяття. Ти жалюгідний, Філавандрелю. Ти озлоблений, прагнеш помсти й усвідомлюєш власне безсилля. Давай, простроми мене мечем! Помстися всій людській расі. Побачиш, як тобі полегшає. А перед тим копни мене в яйця чи в зуби, як ця твоя Торув'єль.
Філавандрель відвернув голову.
— Торув'єль хвора, — сказав він.
— Я знаю цю хворобу і її прояви, — Геральт сплюнув через плече. — Той гірчичник, що я їй приклав, повинен допомогти.
— Дійсно, ця розмова безглузда, — Філавандрель устав. — Мені шкода, але ми змушені вас вбити. Річ не в помсті, це суто практичний розв'язок. Торкве мусить далі виконувати своє завдання, а ніхто не може здогадатися, нащо він це робить. Ми не в змозі вести війну проти вас, а торгівлею й обміном нас не обдурите. Ми не настільки наївні, щоб не знати, чиїм передовим загоном є ваші купці. Хто за ними приходить. І якого роду співіснування приносить.
— Ельфе, — тихо озвався мовчазний досі Горицвіт. — Я маю приятелів. Людей, які дадуть за нас викуп. Якщо захочеш, то і в продовольчій формі. В будь-якій формі. Подумай про це. Таж це крадене зерно вас не врятує.
— Ніщо вже їх не врятує, — перебив його Геральт. — Не принижуйся перед ним, Горицвіте, не благай. Це марно і жалюгідно.
— Як на когось, хто так недовго живе, — вимушено усміхнувся Філавандрель, — ти виявляєш дивовижну погорду до смерті, чоловіче.
— Раз родила мати і раз помирати, — спокійно відповів Геральт. — Філософія саме для воші, правда? А твоя довговічність? Мені тебе шкода, Філавандрелю!
Ельф звів брови.
— Поясни, чому.
— Вас так шкода, що аж смішно. Із цих ваших крадених мішечків насіння на в'ючних конях, зі жменьки зерна, з тих крихт, завдяки яким ви хочете вижити. І з цієї вашої місії, що має відвернути ваші думки від близького кінця. Бо хто як хто, а ти розумієш, що це кінець. Нічого не зійде й не вродиться на плоскогір'ях, ніщо вас не врятує.
Але ви довговічні, житимете довго, дуже довго, в гордині своїй вибравши ізоляцію, що далі, то менш численні, все слабші, все зневіреніші. І ти знаєш, що тоді станеться, Філавандрелю. Знаєш, що тоді, в мить розпачу, юнаки з очима столітніх дідів і дівчата — переквітлі, безплідні та хворі, як Торув'єль, поведуть у долини тих, хто ще зможе втримати в руках мечі й луки. Зійдете в родючі долини назустріч смерті, прагнучи вмирати достойно, в боротьбі, а не на постелях, на які вас звалять анемія, сухоти й цинга. Отоді, довговічний Aen Seidhe, згадаєш мене. Згадаєш, що мені було тебе шкода. І зрозумієш, що я мав слушність.
— Час покаже, хто мав слушність, — тихо промовив ельф. — І в цьому перевага довговічності. Я маю шанси в цьому переконатися. Хоча б завдяки тій краденій жменьці зерна. В тебе такого шансу не буде. За мить ти помреш.
— Пощади хоча б його, — Геральт рухом голови вказав на Горицвіта. — Ні, не через патетичне милосердя. Керуючись здоровим глуздом. Про мене ніхто не згадає, але за нього захочуть помститися.
— Ти низько оцінив мій здоровий глузд, — відповів ельф після короткого зволікання. — Якщо він виживе завдяки тобі, то, без сумніву, вважатиме своїм обов'язком відомстити за тебе.
— І не сумнівайся! — вибухнув Горицвіт, блідий, як смерть. — І не сумнівайся, сучий сину. Вбий мене теж, бо обіцяю тобі, що інакше підбурю проти вас увесь світ. Побачиш, на що спроможна воша з кожуха! Прикінчимо вас, хоч би для цього треба було зрівняти з землею ті ваші гори! І не сумнівайся.
— Ну ти й дурень, Горицвіте, — зітхнув відьми́н.
— Раз мати родила! — гордо відповів поет, причому ефект від гордості дещо псували його зуби, які цокотіли, мов кастаньєти.
— Це вирішує справу, — Філавандрель вийняв рукавиці з-за пояса й натягнув їх. — Час завершити цей епізод.
На його короткий наказ ельфи з луками стали навпроти них. Зробили це швидко, видно, вже давно чекали. Один, як помітив відьми́н, усе ще жував ріпу. Торув'єль, із губами й носом, перев'язаними навхрест смужками тканини та березової кори, стала біля стрільців. Без лука.