— Подивися, Горицвіте.
В самому центрі полянки лежав великий плоский камінь, на якому стояло кілька глиняних мисочок. Між мисочками впадала в очі згоріла майже до кінця лойова свічка. Геральт бачив приклеєні до коржиків розтопленого лою зерна кукурудзи і бобу, а також інші, нерозпізнані точніше зернятка й насінини.
— Я так і думав, — пробуркотів. — Приносять йому жертви.
— Справді, — сказав поет, вказуючи на свічку. — І дідьку недогарок світять. Але годують його, бачу, зернятами, наче чижика якогось. Зараза, що це за холерний хлів, все аж липне від меду й дьогтю. Що…
Дальші слова барда заглушило грізне і гучне бекання. В коноплях щось зашелестіло і затупало, після чого з гущавини з'явилося найдивніше створіння, яке Геральтові доводилося бачити.
Створіння мало трохи більше сажня зросту, витрішкуваті очі, козячі роги й бороду. При вигляді губ, рухливих, розділених і м'яких, на думку теж спадала ремигаюча коза. Нижня частина тіла створіння аж по роздвоєні ратиці була покрита довгою, густою темно-рудою шерстю. Ще дивогляд міг похвалитися довгим, закінченим пензлеподібною китичкою хвостом, яким енергійно замітав.
— Ук! Ук! — гукнула почвара, перебираючи ратицями. — Чого вам? Геть, геть, бо сколю рогами, ук, ук!
— Чи тебе хтось копав колись у зад, козлику? — не витримав Горицвіт.
— Ук! Ук! Бееее! — забекав козел. Важко було зрозуміти, що це мало означати: підтвердження, заперечення чи мистецтво заради мистецтва.
— Замовчи, Горицвіте, — грізно сказав відьми́н. — Ні слова.
— Блеблеблебеееее! — люто забулькотіла дивна істота, причому її верхня губа широко розійшлася, показуючи жовті кінські зуби. — Ук! Ук! Ук! Блееубееееублеуубеее!
— Повністю згоден, — кивнув головою Горицвіт. — Катеринка і дзвоник твої, повертатимешся додому — забирай.
— Перестань, холера б тебе…, — прошипів Геральт. — Ти все псуєш. Залиш при собі свої дурні жарти…
— Жарти! — гучно ревнув козлорогий і підстрибнув. — Жарти, беее, беее! Нові жартівники прийшли, що? Залізні кульки принесли? Я вам покажу залізні кульки, ви, поганці, ук, ук, ук! Жартів вам захотілося, бееее? От вам ваші жарти! От вам ваші кульки! От!
Істота підстрибнула і різко махнула рукою. Горицвіт заячав і сів на стежці, тримаючись за чоло. Істота забекала, замахнулася знову. Біля Геральтового вуха щось свиснуло.
— От вам ваші кульки! Бееее!
Залізна кулька діаметром у палець лупнула відьми́нові в плече, наступна влучила Горицвітові в коліно. Поет брудно вилаявся і кинувся навтьоки. Геральт без зволікання побіг слідом, а кульки свистіли в нього над головою.
— Ук! Ук! Бееее! — вереснув козлорогий, підстрибуючи. — Я вам покажу кульки! Жартівники срані!
Кулька засвистіла в повітрі. Горицвіт вилаявся ще брудніше і вхопився за потилицю. Геральт кинувся вбік, між коноплі, але не уник пострілу, який поцілив йому в лопатку. Треба визнати, що дідько метав кульки страшенно влучно і мав їх, схоже, невичерпний запас. Відьми́н, петляючи у хащах, ще встиг почути тріумфальне бекання переможного дідька, а відразу ж по тому — свист чергової кульки, прокляття і тупання ніг Горицвіта, який тікав стежкою.
А потім запала тиша.
IV
— Ну, знаєш, Геральте, — Горицвіт приклав до чола охолоджену у відрі підкову. — Цього я не сподівався. Така рогата козлоборода почвара, такий волохатий цап, а погнав тебе, як бабака. А я дістав по лобі. Подивися, яка ґуля!
— Ти її вже вшосте показуєш. Вона від цього цікавішою не стає.
— Але ж ти знаєш, що сказати! А я думав, що при тобі буду в безпеці.
— Я не просив, щоб ти ліз за мною в коноплі. Просив, натомість, щоб ти тримав язика за зубами. Не послухав — терпи. Тільки, будь ласкав, мовчки, бо саме йдуть.
До світлиці ввійшли Кропивка і кремезний Дхун. За ним дріботіла сивенька бабуся, зігнута у три погибелі. Поводирем бабусі було вкрай худюще світловолосе дівча-підліток.
— Мосьпане Дхуне, мосьпане Кропивко, — розпочав відьми́н без вступу. — Перш, ніж вирушити, я питав, чи ви намагалися щось самостійно вчинити проти вашого дідька. Ви відповіли, що ні. Я маю підстави припускати, що було інакше. Чекаю пояснень.
Поселяни пошепталися між собою, після чого Дхун покашляв у кулак і зробив крок уперед.
— Добре кажете, пане. Даруйте нам. Збрехали-сьмо, бо сором нас пік. Хотіли ми самі дідька перехитрити, так, щоб пішов він од нас геть…
— Як саме?
— В нас у Долині, — повільно промовив Дхун, — вже й раніше всілякі страховища з'являлися. Літаючі шаркані, земні ресбаладизи, вурдалаки, упирі, велицюзні павуки та змії. А ми завжди способу на цю нечисту силу в нашій книзі шукали.
— У якій книзі?
— Покажіть книго, бабко. Книгу, кажу! Книгу! А, грець мене поб'є і кров залиє! Глуха, сли пень. Лілє, скажи бабці, щоб книгу показала.
Світловолоса дівчина вирвала велику книгу з гачкуватих пальців старої та подала її відьми́нові.
— У книзі тій, — тягнув Дхун, — котру в нашому роді маємо від найдавніших часів, суть способи на всякі потвори, чари і прасунки, які на світі були, суть альбо будуть.
Геральт обернув у долонях важкий, товстий, оброслий жирною курявою томище. Дівчина все ще стояла перед ним, мнучи долонями фартушок. Вона була старшою, ніж йому видалося відразу, — вводила в оману її тендітна постать, така відмінна від міцної статури інших дівчат із селища, її ровесниць.
Відьми́н поклав книгу на столі й перегорнув тяжку дерев'яну обкладинку.
— Ану подивися, Горицвіте.
— Перші Руни, — оцінив бард, заглядаючи йому через плече і все ще притискаючи підкову до чола. — Найстарше письмо, використовуване до появи сучасної абетки. Базується на ельфійських рунах і краснолюдських ідеограмах. Кумедний синтаксис, але так колись говорили. Цікаві гравюри та ілюстрації. Такі речі, Геральте, нечасто трапляються. А якщо трапляються, то у храмових книгозбірнях, а не в селах на краю світу. На всіх богів, звідки це у вас, кохані поселяни? Ви ж не будете запевняти, що вмієте це читати? Бабко? Ти вмієш читати Перші Руни? Вмієш читати які-небудь руни?
— Щооооо?
Світловолоса дівчина наблизилася до бабки і щось їй шепнула просто у вухо.
— Читати? — старенька показала в усмішці беззубі ясна. — Я? Ні, золотенький. Я тим умінням не владаю.