Велерад вищирив зуби.
— Хто каже, вісімсот.
Геральт покрутив головою
— А хто, — зронив війт, — і тисяча.
— Небагато, якщо врахувати, що чутки завше перебільшують. Зрештою, король дає три тисячі.
— І наречену не забудь, — закпив Велерад. — Про що ми розмовляємо? Відомо, що ти тих трьох тисяч не дістанеш.
— Звідки відомо?
Велерад гримнув кулаком по стільниці.
— Геральте, не псуй моєї гадки про відьми́нів. Це вже тягнеться шість літ з гаком. Стрига прикінчує з півсотні люда за рік, ну, тепер менше, бо всі тримаються подалі від палацу. Ні, пане-брате, я в чари вірю, не одне бачив і вірю, звісно, в межах розумного, у здібності магіків та відьми́нів. Але те зняття чарів — то маячня, вигадана горбатим і зашмарканим дідом, що одурів від пустельничого харчу, маячня, якій ніхто не йме віри. Окрім Фолтеста. Ні, Геральте! Адда вродила стригу, бо спала з власним братом, отака правда і жодні чари тут не допоможуть. Стрига загризає людей, бо то стрига, і треба її забити, звичайно і просто. Слухай, два роки тому кметі з якоїсь задрипаної діри під Махакамом, в яких дракон вівці пожирав, пішли купою, затовкли його дрюччям і навіть не вважали за потрібне особливо тим величатися. А ми тут, у Визимі, очікуємо чуда і двері на засув замикаємо при кожному повному місяці або ж злочинців прив'язуємо до стовпа перед палацом, сподіваючись, що бестія нажереться і вернеться в труну.
— Непоганий спосіб, — усміхнувся відьми́н. — І що, злочинність зменшилася?
— Анітрохи.
— А кудою до нового палацу?
— Сам тебе відведу. А що буде з пропозицією людей, тих, що зі смальцем в голові?
— Пане війте, — мовив Геральт. — Чого поспішати? Нещасний випадок на роботі і так може трапитися, незалежно від моїх замірів. Тоді люди зі смальцем в голові мали б подумати, як мене врятувати від королівського гніву і наготувати ті тисячу п'ятсот оренів, про які подейкують.
— Мала бути тисяча.
— Ні, пане Велераде, — рішуче промовив відьми́н. — Той, котрому ви тисячу давали, від самого вигляду стриги втік, навіть не торгувався. Себто, ризик вищий, ніж тисяча. І ще буде видно, чи не вищий за півтори тисячі. Звісно, я спершу попрощаюся.
Велерад почухав потилицю.
— Геральте? Тисячу двісті?
— Ні, пане війте. То буде нелегка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, що інколи легше зняти чари, ніж забити. Зрештою, хтось з моїх попередників убив би стригу, якби то було так просто. Чи думаєте, вони того дали себе зажерти, що короля боялися?
— Гаразд, брате, — Велерад сумно покивав головою. — Умовилися. Тільки не заїкайся перед королем про нещасливий випадок на роботі. Щиро раджу.
III
Фолтест був худорлявим, з виду гарним, аж занадто гарним. Як оцінив відьми́н, ще й сороківки не мав. Сидів на кріслі, різьбленому з чорного дерева, ноги витягав у бік каміну, при якому грілися два пси. Збоку, на скрині сидів кремезний чоловік уже в літах. За королем стояв ще один, багато вдягнений, з гордовитим виразом обличчя. Вельможа.
— Відьми́н з Ривії, — мовив король після хвилинної тиші, що запанувала по вступній промові Велерада.
— Так, пане, — Геральт схилив голову.
— Чого в тебе так голова посивіла? Від чарів? Бачу, ти ще нестарий. Ну гаразд, гаразд. То був жарт, можеш не відповідати. Як смію припускати, маєш якийсь досвід?
— Так, пане.
— Я б охоче послухав.
Геральт уклонився ще нижче.
— Ви ж знаєте, пане, наш кодекс забороняє розповідати про те, що робимо.
— Зручний кодекс, мосьпане відьми́не, вельми зручний. Ну а так, без уточнень, з біхресами справу мав?
— Так.
— З вампірами, лісовиками?
— Теж.
Фолтест завагався.
— Зі стригами?
Геральт підняв голову, глянув королю в очі.
— Теж.
Фолтест відвів погляд.
— Велераде!
— Слухаю, милостивий пане.
— Ти все йому розповів?
— Так, милостивий пане. Він твердить, що з королівни можна зняти чари.
— Це я знаю. А як саме, мосьпане відьми́не? Ах, правда, я й забув. Кодекс. Гаразд. Тільки одне маленьке зауваження. В мене вже було кілька відьми́нів. Велераде, ти розповів йому? Гаразд. Тому я знаю, що вашою спеціальністю є радше убивання, ніж зняття чарів. Це не йде в рахубу. Якщо в моєї доньки волосина з голови спаде, ти свою втратиш на ешафоті. Це все. Острите і ви, пане Сегеліне, залиштеся, надайте йому всю інформацію, якої вимагатиме. Вони завжди багато питають, ці відьми́ни. Нагодуйте його і нехай замешкає в палаці. Хай не волочиться по корчмах.
Король встав, свиснув на собак і рушив до дверей, розкидаючи солому, що покривала підлогу кімнати. При дверях відвернувся.
— Коли вдасться, відьми́не, нагорода твоя. Може, ще щось докину, як добре впораєшся. Очевидно, байки поспільства про весілля з королівною не містять ні слова правди. Ти ж не думаєш, що я віддам доньку за якогось приблуду?
— Ні, пане. Не думаю.
— Гаразд. Це доводить, що маєш розум.
Фолтест вийшов, зачиняючи за собою двері. Велерад і вельможа, які досі стояли, негайно ж розсілися при столі. Війт допив наполовину заповнений кубок короля, заглянув у дзбанок, вилаявся. Острит який зайняв крісло Фолтеста, дивився на відьми́на з-під лоба, гладячи долонями різьблене поруччя. Сегелін, бородань, кивнув до Геральта.
— Сідайте, мосьпане відьми́не, сідайте. Зараз подадуть вечерю. Про що ви хотіли б порозмовляти? Війт Велерад, мабуть, усе вам розповів. Наскільки я його знаю, радше розповів забагато, ніж замало.
— Всього кілька запитань.
— Задавайте.
— Війт казав, що після появи стриги король прикликав багатьох Знаючих.
— Так і було. Але не кажіть "стрига", кажіть "королівна". Тоді легше уникнете такої помилки в присутності короля… і клопотів, з нею зв'язаних.
— Серед Знаючих був хтось відомий? Славетний ?
— Були такі і тоді, і пізніше. Не згадаю імен. А ви, пане Острите?
— Не пам'ятаю, — відповів вельможа. — Але знаю, що були і славетні, і знамениті. Багато про це говорилося.
— Вони всі згодилися, що закляття можна зняти?
— Та де ж, — усміхнувся Сегелін. — далеко їм було до згоди, з кожного питання. Але таке твердження прозвучало. Це начебто просто і жодних магічних здібностей не вимагає. Як я зрозумів, досить, щоб хтось провів ніч, від заходу сонця до третіх півнів, у підземеллі, біля саркофагу.