— Себто, непогана з себе.
— Справа смаку. Довго вона фавориткою не пробула, до першого палацового перевороту. Гучно кажучи, бо палац більше був схожий на биківню . Швидко виявилося, що вона про мене не забула. Влаштувала три замахи на моє життя в Ковірі. Я вирішив не ризикувати і перечасувати у Понтарі. Вона знову мене відшукала. Цього разу я втік до Ангрену, але й там вона мене знайшла. Не знаю, як їй се вдається, сліди я маскував добре. Напевне, причиною стала її мутація.
— А що тобі не дозволило знову запакувати її в кришталь? Докори сумління?
— Ні. Я таких не мав. Виявилося, що вона стала невразливою на магію.
— Це неможливо.
— Можливо. Достатньо здобути відповідний артефакт або ауру. Крім того, се може бути пов'язано з її прогресуючою мутацією. Я втік з Ангрену і сховався тут, на Лукомор'ї, у Блавікені. Рік цілий мав спокій, але вона вистежила мене знову.
— Звідки знаєш? Вона вже у містечку?
— Так. Я бачив її у кристалі, — чародій підняв патерицю. — Вона не сама, очолює банду, се знак, що готується до серйозної дії. Геральте, мені вже нікуди тікати, не знаю місця, де міг би я сховатися від неї. Так. Се, що ти прибув сюди саме у сю мить, не може бути випадковим. Се приречення.
Відьми́н звів брови.
— Ти про що?
— Се ж очевидно. Ти її уб'єш.
— Я не найманий сбір, Стрегоборе.
— Не сбір, се правда.
— За гроші я вбиваю потвор. Бестій які загрожують людям. Страховиськ, створених чарами і закляттями таких, як ти. Не людей.
— Вона не людина. Се потвора, мутантка, проклята одміна. Ти привіз сюди шишимору. Жуланка гірша за шишимору. Шишимора вбиває через голод, а Жуланка задля приємности. Убий її, а я заплачу будь-яку суму, яку зажадаєш. У межах розумного, звісно.
— Я вже казав, що ті історії про мутацію і прокляття Ліліт вважаю маячнею. Дівчина має причини порахуватися з тобою, а я в це не втручатимусь. Звернися до війта чи міської варти. Ти місцевий чародій, тебе захищає місцеве право.
— Плював я на право, війта і його допомогу! — вибухнув Стрегобор. — Не захист мені потрібен, я хочу, щоб ти її забив! До вежі сієї не ввійде ніхто, я тут у повній безпеці. Та що мені із того, я ж не можу все життя тут сидіти. Жуланка не заспокоїться, доки я живий, я знаю. Чи мушу я сидіти у вежі й чекати смерти?
— Вони сиділи. Знаєш що, магіку? Треба було доручити полювання за дівчатами іншим, могутнішим чародіям, треба було передбачати наслідки.
— Прошу тебе, Геральте.
— Ні, Стрегоборе.
Чорнокнижник мовчав. Несправжнє сонце на несправжньому небі не просунулося в напрямку зеніту, але відьми́н знав, що у Блавікені вже смеркає. Він зголоднів.
— Геральте, — промовив Стрегобор, — коли ми слухали Ельтібальда, то багато хто з нас мав сумніви. Але ми вирішили вибрати менше зло. Тепер я прошу тебе зробити подібний вибір.
— Зло є злом, Стрегоборе, — поважно сказав відьми́н, встаючи. — Менше, більше, середнє, все одно, пропорції умовні, а межі невиразні. Я не святий пустельник, не саме лиш добро чинив у житті. Але, коли маю вибирати між одним та іншим злом, то волію не вибирати зовсім. Мені час. Побачимося завтра.
— Може, — відповів чародій. — Якщо встигнеш.
III
У "Золотому Дворі", заїзді-гордості містечка, було глітно й гамірно. Гості, місцеві та приїжджі, переважно були поглинуті заняттями, типовими для їх нації чи професії. Поважні купці сперечалися з краснолюдами через ціни товарів і опроцентування кредиту. Менш поважні купці щипали за сідниці дівчат, які розносили пиво й капусту з горохом. Місцеві дурники вдавали добре поінформованих. Дівки намагалися сподобатися грошовитим, одночасно віднаджуючи негрошовитих. Візники й рибалки пили так, наче назавтра мав вступити в силу закон про заборону вирощування хмелю. Моряки співали пісеньку, що прославляла морські хвилі, відвагу капітанів і приваби сирен, ці останні мальовничо й детально.
— Напруж пам'ять, Сотнику, — промовив Кальдемейн до корчмаря, перехиляючись через шинквас, щоби перекричати гармидер. — Шестеро мужви і дівчи́на, одягнені в чорну шкіру, оббиту сріблом, на новіградський лад. Я їх бачив на рогатці. Вони зупинилися в тебе чи "Під тунцем"?
Корчмар зморщив опукле чоло, витираючи кухоль смугастим фартухом.
— Тут вони, війте, — сказав урешті. — Казали, що на ярмарок приїхали, а всі при мечах, навіть і дівчи́на. Чорно вдягнені, як ви й казали.
— Айно, — війт кивнув головою. — Де вони тепер? Тут я їх не бачу.
— У меншому ванькирі . Золотом платили.
— Сам піду, — сказав Геральт. — Нічого робити з цього офіційну справу, принаймні зараз, при них усіх. Приведу її сюди.
— Може й добре. Але вважай, мені тут авантюри не треба.
— Уважатиму.
Моряцька пісенька, судячи зі зростаючої густини непристойних слів, наближалася до величного фіналу. Геральт відхилив закриваючу вхід до ванькиру завісу, зашкарублу й липку від бруду.
Біля стола у ванькирі сиділо шестеро чоловіків. Тієї, на яку він сподівався, серед них не було.
— Чого тобі? — вереснув той, що побачив його першим, лисуватий, з обличчям, спотвореним шрамом, який біг через ліву брову, основу носа та праву щоку.
— Я хочу побачитися з Жуланкою.
З-за столу встали дві однаковісінькі постаті, з однаковісінькими нерухомими обличчями, світлим розчухраним волоссям по плечі, в однаковісінькому обтислому одязі з чорної шкіри, блискучому від срібних оздоб. Однаковісінькими рухами близнюки підняли з лави однаковісінькі мечі.
— Ша, Вире. На місце, Німире, — сказав пошрамований, спершись ліктями об стіл. — Як ти казав, браччику, з ким хочеш бачитися? Хто то така Жуланка?
— Ти добре знаєш, хто мені потрібен.
— То шо за один? — спитав напівголий богатир, навхрест оперезаний ременями, зі шпичастими щитками на передпліччях. — Ти його знаєш, Ногорне?
— Нє, — відповів пошрамований.
— Альбінос якийсь, — захихотів худорлявий чорноволосий мужчина, що сидів біля Ногорна. Тонкі риси обличчя, великі чорні очі та гостроконечні вуха дозволяли здогадатися, що це напівельф. — Альбінос, мутант, примха природи. І як це таким дозволяють заходити до шинку між порядних людей!
— Я десь його видів, — сказав кремезний засмаглий тип із волоссям, заплетеним у косу, міряючи Геральта лютим поглядом прищулених очей.