Остання атака

Страница 5 из 6

Косач Юрий

V

Хтось діткнувся до його плеча. Це була Івга.

Вона схилилася над ним, і він чув її тепло. Тоді знову забурлила в ньому кров, і він схопив її в обійми. Поцілунки його кривавили її. Вона тихо стогнала. Але це не був стогін жаху і тривоги, це був стогін подиву та захоплення переможцем. Вона обняла його голову й заплющила очі.

Це були дні перемоги Отта.

Він сидів з підв'язаною рукою, блідий і поважний, і грівся до сонця, посміхаючися тихо і радісно, коли Івга проходила повз нього. Він знав уже її. Вона слухала його, як дитина, і пестила, немов котеня.

Часом Отто згадував жахливу ніч.

— Де він? — питав про піхотинця.

— Там, — показувала Івга на річку. І посміхалася:

— Вже риба їсть його.

Вона сама тої ночі заволокла за ноги піхотинця до річки. Він був тяжкий і залишив слід на траві. Але з росою слід пропав. Трава піднялася й ніхто б не пізнав нічого.

Якось Отто поглянув на себе в криницю.

Там відбилося його смагле обличчя, що набрало гострого виразу. Борода й вуса відросли — він став не подібний до себе, до давнього, мелянхолійного Отта. Був молодий, сильний, здоровий.

Він віднайшов сам себе.

І Отто думав:

"Яка дурниця була мріяти про ідилію і спокій і жити сонним, лінивим днем. Адже ж у бурі народився всесвіт, адже ж у вітрах мандрує життя. Ця лісова ідилія — лише фантастична омана. Хіба не живуть тут одні, знищивши іншим життя? Хіба птах, що безжурно співає, не вбив сотень комах, хіба рись, що притаївся на дереві, не стежить за зайцем, щоб кинутися на нього і випити теплу кров? Життя — музика, але хіба воно йде через гармонію? Ні, воно йде через дисонанс, через суперництво, через боротьбу. В цьому величність, в цій відвічній боротьбі — краса. А хіба він, Отто, не смішний у своїй мелян-холії і мрійливій задумі, у своїй непорушності і несміливості? Хіба Івга не чекає на нього, переможця та змагуна, з твердою волею й залізними м'язами? І хіба він сам тепер не хижак, який забиває, щоб самому жити?.."

З ліса йшли таємні шуми. Отто стояв і вдихав у себе повітря. В цей момент він ясно та твердо відчував свою владу над життям. Який далекий здався йому колишній Отто, кволий і химерний, м'який і лагідний!

На трави лягала роса. У світлі місяця переливалися її краплі і йшли срібними смугами на узлісся. Розквітали в хащі купайлики, як розкидані зорі, йшов з лісу шум втомленої днем боротьби. Йшла шкварна літня ніч, пристрасна та тривожна своєю невичерпаною снагою.

— Нехай буде благословенна ця літня ніч, з її невидним шумом невпинного бою. Благословенний нехай буде день, що дав змогу віддатися тій непереможній стихії природи, де законом — боротьба. Благословенний нехай буде гордий переможець, що залишає кволого ворога і покидає його, щоб іти в дальший бій. їм, мужнім переможцям, привіт прекрасного життя!..

Дід колупався ще в борті, щоб принести на вечір меду для Отта, бо ніхто так, як він, не повинен бути сильний. Дід уже не міг без Отта ані перетягнути човна, ані заставити кловні в омуті.

А з лісу доносився голос Івги:

— Ой ти парубок, а я дівчина красна — чом ти не прийшов, як я волики пасла!..

Гі голос був ніжний і покірний, як тривожний зов самиці, що чекає на свого володаря. її голос був дзвінкий і ясний від щастя. Це був гімн тому, хто перший узяв її волю. Йшла до нього співаючи, йшла навмання, шукала його всюди, пристрасна і спрагла. її голос все ближчав, ставав щораз більше жагучим, гнівним, нетерплячим, але вже не був свобідним, бо вона віддала йому вже всю свою волю, вже не належала до себе.

Отто стояв спокійний і чекав. Стояв високий і міцний, немов дубчак.

"Ось вона вже біля нього, таємна, як лісова мавка, вся налита щастям, як земля. Спрагнена і повна кохання. її ніздрі роздуваються, очі мерехтять, і стать ціла розквітає квітом..."

Отто посміхнувся і твердо пішов їй назустріч.

Лісом лунала пісня кохання, пісня перемоги і влади, пісня здобутого щастя.

VI

А на сході гуркотіли гармати все ближче та ближче. Фронт знову відходив назад. І знову палали обрії далекими пожежами, а земля гула та шуміла тривожним гомоном.

Дід Арсень ніяк не міг дійти ладу. Хрестився, шепотів щось і вже не ходив по рибу. Коли починалася канонада, притулювався до ліп'янки й тремтів. І було дивно дивитися, як його червоні старечі очі заходили сльозою жаху, немов туманом, а біла борода танцювала на грудях.

Івга не ходила вже давно по юшку. З фронту приходили нові вояки і бентежили її своїми жартами. Вона пасла корову або сиділа біля вогню і вдивлялася в Отта.

— Коли воно мине, Отто, га? Отто відривався від своїх думок:

— Мине, Івго, мине. Ще трохи — й вони підуть далі.

Вона вірила йому й пестилася, припадаючи до плеча. Чув, як тремтіла від щастя. Була молода — дід карбував їй на дубі сімнадцяту весну. Але Отто був неспокійний і вже не зважав на неї так, як колись. Знов щось засіло в його голові. Вже надокучало спокійне життя без турбот і хвилювань. Він уже зміцнів, відпочив і бажав знов чогось небуденного. Це панування над маленьким світком видавалося йому смішним. Фронт наближався, а разом із гуркотом гармат нові думки все міцніше огортали його. Там ішли і вмирали тисячі!.. Там ішла боротьба рас. Чи мав він право кидати її і йти геть, утікачем, як злодій? Все частіше пригадувався Франц Остероде, давній камрат, що, може, лежить уже у братній могилі. Його фільо-софія була примітивна, але, здається, він не помилявся. Він брав війну просто і нескладно. Він йшов, бо так наказували, бо йшли всі товариші. Він вмирав, бо треба було вмерти разом з усіма, бо треба було вмерти за батьківщину.

Отто пішов у ліс і пересидів там до вечора.

Вночі не розкладали вогню, щоб не помітили німці.

Дід стогнав і зітхав, шепчучи молитви за кожним вибухом гранати. Івга сиділа тихо. Отто дрімав.

...А в болотах йшли атаки за атаками. Червоним квіттям вилітали в темряву далекі ракети. Торохкотіли кулемети і з подувом вітру доносився глухий гул голосів. Атака була десь недалеко. Стріли розсипалися сухим тріском. Обрій горів вогнем.

Поручник борсався і не міг заснути. Івга чекала на нього, але він не прийшов. Він був сам, із своїми новими думками, що якось несподівано гостро западали в його свідомість.