— Не губернатор, — якось знітився козачок, — а володар цього села, його мосць пан Левандовський.
Отець Хома й титар здивовано перезирнулися: вони такого прізвища не чули й спершу було подумали, що, мабуть, приїхав новий економ чи новий посесор. Але за мить у титаря майнула страшна думка, що, певно, прибула уповноважена особа, якій доручено криваву розправу, в першу чергу, з Лисянкою, — і ось для цього пан і звелів прийти батюшці.
Титар пополотнів і сказав отцеві Хомі, що самого його не пустить, а піде з ним разом.
— Його мосць кличе тільки пана ксьондза, — підкреслив козачок, — а тому про-вожатих не треба.
— Чого ти, пане Даниле, боїшся? — сумовито усміхнувся на хлопцеві слова священик. — Без волі отця небесного не впаде жодна моя волосина... То під його святою опікою я й піду... зараз... тільки... ось рясу... — отець Хома поспішив у хату, одяг поверх полотняного грубого підрясника, в якому він сидів, свою єдину рясу з синьої китайки й у цьому парадному одязі вирушив разом з козачком до свого нового, невідомого пана.
"Що ж? — думав він дорогою. — Якщо пан кличе мене, щоб я вручив йому ключі од ввіреного мені храму, то я терпітиму до останнього подиху, а ключів йому не віддам і власною рукою не впущу ворога в господній дім для осквернення нашої святині".
Коли козачок побіг у внутрішні покої сповістити пана про прихід схизматського ксьондза, отець Хома смиренно зупинився біля вхідних дверей, у передпокої, і, схиливши голову, з трепетом ждав свого верховного господаря. Як же він здивувався, коли пан, що ввійшов до передпокою — середнього віку й приємної зовнішності, — поквапно підійшов до нього й, простягши обидві руки, заговорив ласкавим голосом:
— Даруйте, панотче, що я потурбував вас; та мені хотілося якомога швидше з вами познайомитись, спізнатись і обмізкувати дещо секретно, а тому я й гадав, що в мене це зробити зручніше. Пшепрашам!' Я вважатиму найприємнішим обов'язком побувати у вашої велебної мосці, — й він, взявши обома руками худу кістляву руку священика, енергійно потиснув її. — Ах, я й забув сказати велебному панові, хто я! Левандовський, власник подарованої мені губернатором Лисянки з усіма правами, з яких я й думаю скористатися... Але що ж ми розмовляємо, стоячи в передпокої? Прошу до салону.
Батюшка був такий вражений цим нечувано ласкавим поводженням, що в першу мить витріщив на метушливого пана очі, не розуміючи, чи то незвичайна чемність дивного пана, чи витончений глум. Та пан Левандовський, не дочекавшись відповіді, сам повів батюшку попід руку до своєї вітальні й, присунувши крісло, запросив гостя сісти; мало того, одразу ж звелів подати меду, щоб випити два-три келихи з ним.
Ще й тут думав отець Хома, що все це Левандовський виробляє, аби поглузувати, й що їхня зустріч неминуче закінчиться якимось жахливим знущанням, але пан так сердечно виявляв свою гостинність, що батюшка зовсім розгубився.
А Левандовський тим часом із щирим співчуттям розпитував, як йому живеться, чи не кривдить його хто, чи не терпить він нужди.
Та батюшка все ще мовчав і тільки зітхав, розгублено розводячи руками.
— Либонь, не довіряє мені панотець? — заговорив після невеликої паузи Левандовський. — Та й зрозуміло: я поляк і католик... А пани, певно, так усім остогидли, що в кожному їхньому теплому слові вбачають тільки каверзу...
— Воістину... — нарешті промовив отець Хома й, схаменувшись, що бовкнув зайве, знітився й похнюпився.
— Так, так, так! — усміхнувся Левандовський, підливаючи йому в келих меду. — Але я, панотче, зовсім особливий пан, виродок. По-перше, будучи католиком — я не фанатик, а дотримуюся більше вчення Соція і вважаю будь-яке релігійне насильство злочином... Розум і совість мають бути в кожної людини вільні... По-друге, я ненавиджу рабство й вважаю усіх людей, за подобою божою, братами й рівними в правах, по-третє, я також, напевне, як і ви, батюшко, люблю тутешній край і тутешніх людей, вважаючи їх рідними собі: мій прапрадід був значним козаком і звався Левадою, а потім уже прадід, покатоличившись, причепив хвостик.
— Господи! Вперше за все життя... — сплеснув руками батюшка. — Зроду й не подумав би, і не повірив би! Швидше перевернеться небо й земля...
— Панотець здивований? Та я ще додам, що, крім учень філософських, і саме життя переконало мене, що хвалені безлади й безправ'я, на яких нібито тільки й тримається Польща, є страшним, нетерпимим злом, і воно має бути вирване з рук свавільних магнатів... Там, де закон дає тільки .одному станові необмежену владу, а інших позбавляє будь-яких людських прав, там не може бути блага й могутності, і така держава мусить рано чи пізно впасти; але там, де вже зовсім немає закону, де законом є сваволя магната, де й єдиний правний стан не гарантований від цієї сваволі, — там годі терпіти й кожен на такий лад має право підняти руку!
— Ясновельможний пане... сину мі'й... даруйте на слові... Але такі високі мислі... і від пана... в мене, старого, навіть розум мішається, — плутався схвильований отець Хома. — Тільки я ось думаю... що ліпше б... якби ніхто не піднімав руки...
— Коханий панотче!.. — промовив пан Левандовський. — Однією любов'ю і ласкою не переможеш зла, особливо коли воно взяло гору... і нічого не бачить.... ні на що не зважає!.. Якби хто вдерся в гурт дітей і почав їх різати... невже б ми, їхні охоронці, дивилися на це винищення склавши руки і тільки благали звіра в ім'я любові зглянутись над дітьми? Ні, в таку хвилину наша бездіяльність була б злочинною... Сам Христос не стерпів бешкету в храмі отця свого й не просьбами, а діянням очистив його від осквернителів... Без сили, панотче, не можна: усе в світі тримається на силі — і земля, і сонце, і зорі... Ох! — глибоко зітхнув Левандовський і, потерши рукою чоло, вів далі ослаблим голосом: — Я теж пережив... власне, не пережив, а переживаю й переживатиму до скону непоквитоване, велике горе... Наш губернатор убив мою дружину й маленьку доньку... Посиротив мене...
— Боже всесильний! — вигукнув вражений до глибини душі батюшка. — Невже й шляхетний лицар не убезпечений від такого розбою?