Так було і в Малій Лисянці, що правила за центр багатьох розкиданих довкола хуторів. Після від'їзду Петра по допомогу до гайдамаків у садибі титаря щоночі потай збиралися впливові люди з села й хуторів; вони приходили дізнатися, чи не одержано від Петра якихось звісток, і поділитися почутими новинами. Та виявлялося, що від парубка не було ні слуху ні духу, тому багато хто вважав, що його схопили ляхи, а з базарів і корчем надходили тільки звістки, що пани з'їжджаються й готуються різати всіх православних. Оскільки ж досі пани в селах не з'являлися, а, навпаки, навіть від'їжджали з своїх замків на конфедератські з'їзди, то тривога почала потроху влягатись. Щоправда, вдень села були майже зовсім безлюдні — жінки й діти ховалися в найближчих лісах та байраках, тільки вночі виходячи із сховищ, щоб потай дістатися до своїх хат і взяти дещо з харчів. Останнім часом, коли тривога трохи вщухла, втікачі вже сміливіше навідувались до своїх покинутих осель, жвавіше метушилися в щоденному клопоті.
Аж тут несподівано повернувся Петро з грізною звісткою, що Мала Лисянка й близькі хутори та висілки приречені на винищення. Це повідомлення мов громом прибило всіх селян, і вони не знали, на що зважитись. Диякон доклав багато зусиль, щоб заспокоїти приголомшених селян; він присягався, що гайдамацькі загони недалеко й що Петро приведе їх; та коли після кількох днів очікування гайдамаки не з'явились, а Петро з сестрою пропав безвісти, тоді й диякон розгубився. Не покладаюч сь уже на гайдамаків, на їхню негайну допомогу, він узявся збирати місцевий заг н, переконуючи .селян, що їм перш за все самим треба озброїтись і бути готовими до відсічі.
— Боже поможи, а сам не лежи! Під лежачий камінь і вода не тече! — проповідував диякон на нічних радах у титаря, підбадьорюючи розгублених селян тим, що, мовляв, нам не вперше ляхів лущити, що й батьки, й діди наші на них набили руку і що не такий уже чорт страшний, як його малюють!
Палка мова диякона, який уже понюхав пороху та й умів, де треба, докинути і божественне слово з святого письма, і гостру народну приказку, піддавали духу похмурим слухачам, і вони, підбадьорені його словом і ласкою титаря, ішли по домівках припасовувати до гострих ножів довгі ратища, а до кіс короткі держаки.
Серед цих гарячкових приготувань минав час, роботи вистачало всім чоловічим рукам, від юнаків до старих. Та й ж нки хоч і тремтіли від страху, але допомагали в роботі чоловікам або виносили з сіл домашнє майно й ховали його в яругах, байраках, лісах, а то й просто закопували в землю...
Вечоріло.
Після двотижневої спеки, яка обпалила і трави, і хліба, і дерева, над Лисянкою нарешті пролилася зливою давно очікувана й така жадана грозова хмара. Правда, вона захопила село тільки крилом, посунувши далі на південь, але й півгодинний рясний дощ освіжив і зелень, і повітря, напоївши його пахощами щойно скошеної в леваді трави. Північний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заході ще зловісно чорніла темно-багряна хмара, з якої проглядало вечірнє сонце. Його скісне проміння золотило свіжу лапату зелень густих кленів та сріблясті пасма немовби розчесаних верб і райдужними іскрами грало в дощових краплинах, що повисли на листі.
Батюшка з титарем вийшли з душної хати й сиділи на призьбі, вдихаючи цілюще повітря і втішаючись чудовим вечором; 3 тихою усмішкою дивився отець Хома і на чорну хмару, яку прорізували вогненні змійки, і на ясний захід сонця, і на палаючі багрянцем вікна хат, і на пурпурові, у самоцвітах, верховіття дерев.
— Ох, велик єси, боже наш, у творіннях рук твоїх! — тихо промовив батюшка, звівши очі в синю височінь неозорого неба. — Дивний і прекрасний світ і в грізній борні стихій, і в лагідному сяянні вечора... Світе тихий, світе слави безсмертного отця небесного... — молитовне зашепотів він і затих у німому спогляданні.
Титар довго мовчав, не бажаючи порушувати настрій свого любого батюшки, і тільки згодом наважився заговорити.
— Ех, панотче, — зітхнув він, потерши рукою свої волохаті груди, — красен світ божий, то правда, та не красними істотами населений він... Одне одного силкується пожерти... Вовк вовка не зачепить, а от католик заповзявся всіх нас пожерти, щоб і кісток не лишилось... То навіщо ж і краса цього світу, коли в ньому таке паскудство?
— Е, не кажи так, пане Даниле! — лагідно відказав отець Хома. — Не нам, смертним, збагнути думу творця всесвіту, навіть херувими й восьмикрилі серафими не можуть прозирнути в таємницю його творінь... Але й незрячими очесами ми бачимо, що тьма неминуча... І дивись, поряд з нею ще яскравіше виблискує вічне сонце; гроза теж потрібна, бо після йеї настає тихий і чарівний вечір... Більше того, коли б у світі не було зла, то й добро не мало б ціни... Усе супротивне існує для боротьби, і як світло переборює тьму, так і добро зрештою мусить подолати зло, а правда — кривду... Я вірю, що й народне горе мине, як чорна хмара, й після нього возсіяє красою наш край і заплакані обличчя засвітяться усмішкою! Тільки ревно молітеся й черпайте уповання з джерела милосердя й любові, не поклада-ючись на князів і на синів людських, а тим паче на меч; бо яка різниця буде між напасниками, лиходіями й вами, якщо й у вас руки будуть заплямовані кров'ю? — останні слова батюшка вимовив тремтячим голосом і схилив голову.
Данило хотів був сказати кілька слів на своє виправдання, та козачок, що зненацька вигулькнув з хвіртки, — він, без сумніву, належав до польської челяді, але нетутешньої — спантеличив титаря й примусив його мимохіть здригнутися.
— Чи тут живе його превелебність пан ксьондз тутешньої церкви? — спитав козачок по-українськи, але надто голосно й почасти зухвало.
— Тут, хлопче! — відповів стривожений титар.
— А що тобі, сину? — з цікавістю підвів голову й батюшка.
— Пан наказали, щоб ви зараз же йшли до панського двору! — сказав хлопець.
— Який пан? Економ наш чи що? — спитав батюшка.
— Який економ? — презирливо пирхнув хлопець. — Сам володар тутешнього села.
— Його ясна мосць пан губернатор? — вигукнули разом титар і священик і, наче окропом ошпарені, схопилися на ноги.