— От тепер би, друже, спираючись на це їхнє бажання, роздмухати повстання в Польщі, підняти б запорожців звідусіль, начебто на допомогу братам, та під час турецької війни й перекинутися всім під турка! Адже тоді вони могли б відмахнути під султанову руку весь наш рідний край...
— Самі об тім повсякчас думаємо... Але тяжко... Все-таки бусурман... Святий хрест під півмісяцем... Он і Дорошенко на тому опікся. А ще й друге: скрізь нас пильна сторожа обсіла... За кожним кроком стежать. От тільки в разі війни... Ех, якби вся старшина наша козацька, не токмо Запорожжя, об'єдналася, як один, тоді б нам ніхто не був страшний... Адже ми сила! Та тільки розплодилося серед нас немало юд, таких ось, як генеральний обозний, приміром.
При цих словах Дарина відчула, як уся кров ударила їй в обличчя і перед очима застрибали червоні кола. Раптом пролунав постріл, щось з різким свистом прорізало повітря, і слідом за цим почулися гучні оплески. Дарина підвела голову й побачила гроно блискучих різнобарвних зірок, що розсипалися над садом. Слідом за першим пострілом пролунав ще один, і друга ракета ще вище шугонула в небо й розсипалася над садом золотим дощем.
— Ходімо, потішні вогні пускають, помітять нашу відсутність, — промовив один із співбесідників.
Вони підвелися з місця й рушили алеєю, що вела до палацу. Дівчина виглянула із своєї схованки; тепер, на тлі освітленої алеї, перед нею виразно вимальовувалися постаті обох співбесідників; в одному з них Дарина відразу ж пізнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на її превеликий подив, був одягнений у російський військовий мундир, з густими еполетами і в білій перуці.
Зачекавши, поки кошовий з офіцером відійшли на чималу відстань, Дарина вийшла із своєї схованки й теж попростувала до палацу.
"Хто цей офіцер? Де він міг навчитися так добре розмовляти по-українськи? Звідки одержав такі докладні відомості про всі таємні задніпровські справи? Чому кошовий виявляє до нього таке довір'я і чому голос офіцера, скрипучий, різкий, такий знайомий їй? Де вона чула його?" — розмірковувала Дарина, повільно йдучи алеєю.
Тим часом ракета за ракетою злітали в небо. За кожним удалим їх вибухом зривалися гучні оплески. Усі гості вийшли з зали і, розташувавшись на веранді та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тільки нещодавно ввійшов у моду.
Дарина вийшла на лужок і приєдналася до товариства; в самому центрі його, на східцях веранди, стояв Воєйков і задоволене слухав захоплені похвали гостей. Але ракети були тільки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенські колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних іскор, і в центрі їх засяяли щити з вензелями імператриці. Слідом за цим чарівним видовищем у різних місцях саду загорілися бенгальські вогні, і він казково засяяв.
Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволі замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась і побачила полковника, котрий швидко підходив до неї.
— Шукав, — засапавшись, мовив він, — по всій дистанції і ближніх бастіонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цікаву й люб'язну конверсію... Але, побачивши це захоплююче видовище, відкладаю її до мого приїзду до вас і тішу себе надією одержати належну милостиву резолюцію! — з цими словами полковник узяв Дарину під руку і, ступивши кілька кроків уперед, зупинився неподалік од Воєйкова, серед сановників, що розташувалися півколом, на лужку.
З глибини саду вирвався цілий сніп ракет і з свистом і тріскотінням розсипався над деревами потоком діамантових зірок. Вибух захоплення зустрів чудове видовище.
У цей час сходами веранди, спритно пробираючись поміж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якій лежав запечатаний пакет, і, підійшовши до Воєйкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гості, що були поблизу, почули його слова: "Привіз гонець із Польщі".
Воєйков нетерпляче розірвав пакет.
Звістка про те, що прибув гонець із Польщі, швидко поширилася серед гостей і відвернула увагу товариства від фейерверка.
— Що? Що там? Лихі вісті? Зірвали сейм? Відкинули наказ? — почулося серед гостей.
— Бунт, заколот? — мовив полковник, ступаючи вперед.
— Ні, заспокойтеся, любі гості, небезпеки поки що не передбачається. Пуста звістка. Повідомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу і збирає до себе гайдамаків!
При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась і, напевне, упала б, якби полковник не підтримав її.
Усі здивовано озирнулись на дівчину.
— Лякатися, панно, вам немає чого, — звертаючись до неї, зауважив з тонкою посмішкою губернатор. — Російські війська захистять наші кордони від цих головорізів.
— На арканах усіх приведемо! — гаркнув полковник і по-молодецькому дзенькнув острогами.
Після ситої вечері з тостами й тушами, якою закінчився пишний бал у губернатора, гості почали роз'їжджатися. Нарешті й Дарина з батьком сіли в свій ридван і рушили безлюдними вуличками містечка Печер. Спустившись лісовою дорогою у вузьку долину, якою протікав глибокий струмок Хрещатик, і поминувши старі міські вали, вони поїхали широким шляхом, що пролягав по нерівній місцевості; обабіч дороги час від часу траплялися поодинокі хати. Переправившись через греблю коло Михайлівських млинів на Либеді, ридван в'їхав у невеликий виселок і, піднявшись на гору, помчав зовсім безлюдними полями.
Обважнілий після щедрого частування генеральний обозний всю дорогу від Печер до свого хутора проспав, відкинувшись у куток ридвана, а Дарина навіть не склепила очей. Припавши до опущеного вікна, вона жадібно впивала в себе свіже передсвітанкове повітря. Коні мчали ридван, дорога швидко втікала з-під коліс, вітрець розвівав м'які пасма Дарининого волосся і охолоджував її розпашіле обличчя. Ні думки про слова полковника, ні тривога за майбутнє не каламутили тепер дівочу душу: вона була світла й радісна і сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепіння.
Одна дума сповнювала дівчину невимовним щастям: Найда скинув рясу — він кохає її.