Дарина похолола, та полковник не закінчив своєї мови, бо в цю мить їх наздогнав захеканий молоденький офіцер і доповів, що генерал Кречетников просить полков— ника до себе.
Полковник звів плечі, дзенькнув острогами і, вклонившись панні, промовив:
— Пробачте, обов'язок служби...
— Може, я продовжу з вами, панно, цей приємний променад? — послужливо запропонував молодий офіцер. Але Дарина відмовилась.
— Ні, дякую, щось голова наморочиться... Я сяду тут і відпочину...
— Поспішатиму, наскільки дозволить обов'язок моєї служби,— полковник ще раз трусонув еполетами і, випинаючи груди, поспішив за молодим офіцером до яскраво освітленого палацу.
Як тільки вони зникли, Дарина встала з лави й пішла в глибину саду. їй було страш— но навіть подумати про зустріч іще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дівчині гру— ди. Увесь цей бал, усі ці пишно виряджені гості, розмови... такі далекі їй, такі бай— дужі!.. І цей полковник. Господи! Невже ж він говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожні розмови... Очевидно, він уже розмовляв з її батьком, і той, звичайно, зрадів нагоді видати доньку заміж за пол— ковника російської армії. "Ох, батьку! — Дарина до болю заломила руки й ще швидше пішла алеєю саду, яка закінчувалась урвищем, що збігало до самого Дніп— ра.— Там тиранять, катують рідний народ, братів по крові й по вірі, приневолюють усіх до унії, чинять звірства, яких і світ не бачив, а йому байдуже! Замість того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, він боїться, аби його не запідозрили в спів— чутті до бунтівних хлопів; клопочеться про те, щоб видати свою єдину доньку за чужу людину! Невже вона погодиться? Ніколи! Та хіба це в людських силах?! Та якби Найда, кохаючи її, і не покинув монастиря, вона все-таки залишилася б вір— ною йому на все життя!" — Дарина схопилася рукою за серце, що тривожно кала— тало в грудях.
"Де він тепер, що робить? Чи залишив уже монастир? Ох, лицар, герой України! О, якщо тільки він стане на чолі повстання, усе рушить за ним! І цей герой кохає її, Дарину, її одну! — Дівчина згадала Найдині слова, його голос, весь його образ, могутній, прекрасний, і серце її застогнало, защеміло від щастя й болю. — Чи думає він тепер про неї? Коли підніме повстання? Чи прилине за нею? Вона пам'ятає, вона жде... Коли ж? Коли?" — з грудей Дарини вирвалося важке зітхання. Вона спустилася до краю урвища й, сівши там, затулила обличчя руками. Думки її полинули далеко-далеко, до Мотронинського монастиря, до пралісів, де ще блукала давня воля й згасаюча слава далеких літ... Глибоко внизу, біля підніжжя скелі, котив свої води Дніпро, похмурий, широкий, темний... Протилежний берег тонув у пітьмі, розсовуючи межі могутньої ріки. На безхмарному обрії спалахували таємничі зірниці, освітлюючи на мить глибину неба й темну широчінь ріки... Там, внизу, у природі, все було величне й мовчазне... Та за тим мовчанням крилося щось грізне, й Дарина відчувала це своєю збентеженою душею. З півгодини сиділа вона отак, не чуючи й не бачачи нічого довкола себе, аж раптом її вивів із задуми звук української мови, що пролунала десь поблизу. Дарина прислухалась. Розмовляли двоє, повільно наближаючись до того місця, де сиділа дівчина. Вона майже інстинктивно сховалася за розлогим кущем, який ріс неподалік.
— Авжеж, Петре, чужі півні весело співають, а наші поніміли, — почула Дарина.
Вона здригнулась, цей сухий, скрипучий старечий голос був знайомий їй, вона вже його чула десь... Але де й коли? Цього дівчина не могла пригадати.
— Та й не дивно, —.відповів другий, — ні світла, ні простору .нема.
— Сядьмо тут, — перебив його перший голос.
— Коли б не підслухав хто.
— Ні, там урвище, а з цього боку, від палацу, нам буде видно всіх, а нас закриє тінь.
— І справді!
Дарина почула, як обидва співбесідники сіли на лаву, що стояла під розлогою липою. Вона глянула в той бік, але нічого не побачила: співбесідників закривала тінь дерева. Якусь мить під липою панувала цілковита тиша.
— Ну що ж, допитався? — знову пролунав сухий, скрипучий голос.
— Так, допитався.
— Що ж?
— О-хо-хо! Розумні люди завжди чужими руками жар вигортають, а дурні поперед батька в пекло лізуть... Коли в Польщі підіймуться ще більші чвари та гайдамацькі бунти і, скориставшись із цього, на неї почнуть чинити наїзди запорожці або козаки, тоді втрутяться з військами й москалі задля оборони своїх кордонів, сиріч поміняють правління Корони, якій не під силу тримати в покорі підвладні їй народи, і поділять Польщу поміж інших держав, що встановлять скрізь залізний порядок.
— То, виходить, бунти ці бажані, й війська, що прибули в Київ, їх не придушуватимуть?
— Авжеж! Не гніваються навіть на запорожців, які беруть у цих бунтах участь!
— Так, —відповів на це скрипучий голос. —То вже давно не є містеріум, що тим, хто прибуває сюди звідти, видано ординанса мати вовчі зуби й лисячий хвіст... Чому б і нам не мати орлиний погляд і зміїне жало?
— Гай-гай, друже прозорливий, погляд то залишився, але з жала отруту вже витягли, сичить тільки, а вжалити не може...
— Наберемося сили, тільки б роздивитись довкола! Що в турків?
— Заварюється каша. Французи піддають жару, — бути війні!.. До нас від султана листи йдуть... М-м... Хитрий цей москаль... Уже пронюхав щось... Треба буде замести сліди.
— А як справа за Дніпром?
— Росте, шириться... — тут голос стишився так, що Дарина вже не могла розібрати окремих слів.
Нарешті старечий голос знову стало чути виразніше:
— Ех, друже! Навіщо тільки господь продовжує дні мої? Чи не для того, щоб я на власні очі побачив похорони любої України? Адже і орел є, і сокіл... а орлят... тільки б клекіт почули... До осені б упоралися з Польщею, покінчили б справу... Та ось доводиться оглядатися на інших... Нас стережуть, щоб вирвати здобич. А війна турецька нам на руку.
— Що й казати, адже тепер і на нас, запорожців, не тим духом дихають. Подобрішали й на деякі справи крізь пальці дивляться, вольності повертають. Без нашої ж допомоги, тільки своїм військом, з турком не впораються. Адже ми всю їхню вдачу, всі звичаї, всі ходи й виходи знаємо.