Що ж це можна було побачити з тієї кручі? Ліс, гай?
Ці коротенькі слова також підходили до пропущених місць. Але навіщо ж треба було видиратися на кручу й на камінь, щоб побачити гай? Гай же не голка, і в степу його можна побачити за десяток верст. Чому ж виникла потреба в автора таємничої записки так точно вказувати місце, з котрого треба було дивитися на той гай?
Найда на мить задумався, та ось обличчя його спалахнуло, очі загорілися, і він кинувся до столу.
— Чому? — мало не скрикнув він уголос. — Та тому, що йому треба було точно вказати напрямок, в якому слід шукати того дуба, тому додано ще й ознаку: дуб розчахнутий. Так, так! Якби той дуб був тільки один, то вказувати так докладно його місце не було б потреби, а через те, що він ріс у гаю, то авторові записки й треба було точно вказати напрямок, у якому шукати дуба і як він виглядає! Так, так, інакше не могло й бути!
Найда вписав потрібні слова й прочитав уголос:
— "Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб".
Очевидно, так і було в записці.
Нестримна радість охопила Найду, і, підігрітий першим успіхом, він іще з більшим запалом узявся розгадувати зміст таємничої записки.
Далі йшла фраза: "Одну по... блискавка, а друга р... похилившись".
Розкрити зміст цієї фрази було не важко.
Що могла зробити блискавка з дубом? Звичайно, спалити або розбити. В даному випадку тільки розбити, бо одна, розбита блискавкою, половина протиставилася другій. Та й на спалене дерево не міг би вказувати таємничий хазяїн скарбу, бо таке дерево мусило б скоро всохнути й загинути. Отже, одну половину його розбила блискавка, а друга... Далі в записці йшло пропущене слово. Що ж робить вона, похилившись... стоїть, лежить?! Ні! Яке ж тут має бути слово? На що воно мусить указувати? Коли про одну половину сказано, що її розбила блискавка, а друга протиставляється їй — виходить, вона здорова, не всохла, вона росте...
— Авжеж, якраз саме росте! — радісно скрикнув Найда, знайшовши слово, котре шукав. — Одну розбила блискавка, а друга росте, похилившись до землі. — Ще один крок до розкриття змісту записки було зроблено. Слово по слову почав розбирати Найда далі.
— "Пройди під... роною", — прочитав він наступну фразу, — "...роною", — тут, певно, одірваний початок слова: "сто..." Найда приписав його й прочитав:
"Пройди під... стороною".
— Але під котрою з двох? — спитав він себе. — Під похилою чи під розбитою? Та чи вказував би хазяїн скарбу на половину, яку розбила блискавка? Звичайно, ні, бо вона згодом все одно мала усохнути. Та коли б ця розбита частина й правила за вказівку, то не було б потреби так детально говорити про іншу, похилену.
Отже, найпевніше, в записці мало стояти: "Пройди під похилою стороною".
Найда знову схилився над запискою.
— "Спинися під... — читав він далі, — звідти сто кроків уперед".
Але звідки? В записці було сказано: "Пройди під похилою стороною, спинися під..."
"Під нею", — вирішив сам собі Найда, але зараз же засумнівався. Цього було б замало, щоб почати відлічувати кроки, треба було мати точнішу вказівку, з якого саме місця це робити.
Яка ж могла бути точна вказівка? Вигляд гілок, сама кількість їх за цей час, певно, змінилася. Вони могли розростися або всохнути, попереплітатись. Ознака мусила бути більш постійна. Що б це могло бути у вцілілої половини дерева: початок чи кінець її?
Таким чином, сама по собі з'явилася відповідь.
Але якби треба було лічити кроки від початку цієї сторони, тобто від стовбура, то було б просто сказано: відлічи від стовбура під похилою стороною, а оскільки в записці сказано було: "Пройди під похилою стороною, спинися під...", то природно гадати, що хазяїн скарбу написав так: "Спинися під краєм її і відлічи звідти сто кроків уперед", і таке пояснення видалось Найді цілком правдоподібним.
Тепер йому лишалося тільки доповнити останню фразу, але в цьому й були найбільші труднощі. Тут уціліло всього кілька зовсім дивних і незрозумілих слів.
"Там пі... півсписа... камінь... на тому місці... ра й Павла... сонця сімдесят три кроки, там по..."
Що могли означати ці розрізнені слова?
Думка Найди працювала з гарячковою швидкістю. Обхопивши голову руками, з розпаленілим обличчям, схилився він над папером, не відриваючи очей від таємничих слів, які ніби дражнили його своєю недосказаністю.
Невже він не розгадає їх, невже він не розкриє змісту останніх рядків записки? Невже він не знайде цього скарбу? На саму думку про це мимовільний жах охопив Найду.
— Ні-ні! — мовив він гаряче й з новим запалом узявся до праці.
Про який камінь тут ідеться?
"На тому місці..." Чи не закопаний на тому місці, під тим каменем, скарб?
Ні! Адже далі говориться про сімдесят три кроки, отже, від того каменя треба ще відлічити сімдесят три кроки.
Як же пізнати той камінь? Де знайти його? Що означає оте "півсписа"? Міра його? Завдовжки півсписа?
Правда, це можливо, але певності в Найди не було, бо він ніколи не чув, щоб довжину предметів вимірювали списом. Крім того, дивувало ще й таке: навіщо було так точно описувати ознаки каменя, якби він лежав якраз на відстані ста кроків від похилої сторони дерева? Адже кожен, відлічивши сто кроків, наткнувся б просто на нього. А тим часом у записці було ясно сказано: "Відлічи звідти сто кроків уперед там пі... півсписа... камінь..."
Отже, камінь лежить на відстані ста кроків.
Але де ж він може лежати, якщо потрібні ще точніші вказівки? Де звичайно лежить каміння? Адже не на деревах, а тільки на землі, або в воді, або під землею.
При останньому слові наче блискавка осяяла мозок Найди, вигук захоплення вирвався в нього з грудей.
— Так! І не може бути інакше: камінь — під землею на півсписа! Встромивши в землю спис, можна його вістрям діткнутися каменя, так завжди й пробують грунт. От чому й треба було в записці на це вказати.
Тремтячи від радості, Найда вписав на вільних місцях: "Там, під землею на півсписа, лежить камінь" — і з новою енергією заходився розбирати записку далі.
Насамперед йому впали в око дивні слова "...ра й Павла". Що це означає? Павла? Якого Павла? Та ще сказано: "...й Павла". Кого ж іще? Чи не Петра й Павла? Звичайно, так! Петро й Павло, ці два "імені називаються поряд, коли мова йде про свято.