Останні орли

Страница 106 из 214

Старицкий Михаил

Розпачливий зойк вирвався з грудей Найди, він насилу зачинив вікно й заходився збирати розвіяні клаптики паперу, але в темряві нічого не бачив. Тоді він кинувся в сусідню келію по світло, не забувши при цьому замкнути за собою двері.

Повернувшись із свічкою, Найда насамперед глянув на підлогу й полегшено зітхнув — клаптики паперу лежали тут, розкидані вітром.

Найда старанно замкнув двері, запнув вікно, засвітив лампадку й поставив її коло ікон. Воскову свічку він приліпив до столу й, зібравши всі клапті, сів їх складати.

Чималенько довелося йому поморочитися, поки всі клапті було складено. Та, закінчивши цю роботу, він із жахом помітив, що в кінці записки не вистачало трьох маленьких клаптиків і самий кінець був одірваний.

Притиснувши складені клаптики товстою біблією, щоб вони часом знову не розлетілися, Найда кинувся шукати ті, яких бракувало. Він перевернув усю келію, поодсовував усі свої простенькі меблі, перетрусив постіль, обдивився кожну шпаринку, але папірців не було ніде...

— Куди вони могли подітися? Невже їх занесло вітром?

Лоб Найди вкрився холодним потом... У тих загублених клаптиках було, певно, головне.

В одчаї кинувся він надвір, сподіваючись хоч там знайти ті клаптики, але відразу ж зрозумів, що сподіванка ця безглузда... Дощ лив, як з ринви, і коли б навіть занесені вітром папірці й лежали тут, то вода б за цей час зовсім позмивала чорнило... Та навіть і змитих папірців нічого було шукати, бо потоки води, що бігли по двору, мусили б уже давно понести їх за собою.

Чи він із'їв клаптики, яких бракувало, чи їх заніс вітер — однаково: треба було примиритися з фактом — так чи інакше, вони загинули.

Не марнуючи часу на даремне бідкання, Найда повернувся в свою келію. Через те, що загублені клаптики ніяк не можна було розшукати, він вирішив спробувати відтворити зміст записки по тих уривках, які лишилися.

Взявши товстий аркуш паперу. Найда тонко намазав його медом і наклеїв на нього підібрані клаптики. Тепер записка набрала такого вигляду:

"Року божого від народження панського 1750 я, раб божий, козак запорозький... скарб... Ціле життя своє збирав гроші, аби постаткувати дорогій вітчизні моїй, зібрав я червінців два... битих талярів казан великий, діамантів та різних коштовних речей казан малий... і все се за... у потайному місці... Тому, кому належить визволити край наш з лядської неволі, тому відкриваю таємницю сю, хай обряще він усе те, що збирав я ціле життя, і хай добуде за його допомогою волю вітчизні нашій. На нього надіюсь: перст божий вказує на нього — шлях таємний... від... гарду доїдеш до річки С... в тому місці, де впадає в неї річка... звана, поверни коня й поїдеш лівим берегом угору проти течії. Наступного дня надвечір побачиш на лівому березі річки високу кручу, а на вершині її великий сірий камінь, подібний до голови вепра. Вийди на кручу, сядь на той камінь, ніби на праве вухо, й побачиш... а... розчахнутий дуб, одну по... блискавка, а друга... похилившись... пройди під... роною, спинися під... звідти сто кроків уперед там пі... півсписа... камінь... на тому місці... ра й Павла... сонця сімдесят три кроки, там по..."

Тут ріжок записки був одірваний, на цьому клаптику вона й закінчувалась. Найда взявся до роботи.

Перша частина записки збереглася цілком, за винятком кількох слів, котрі він підставив без будь-яких труднощів. Перше змите слово, без сумніву, було "закопав", тим паче, що в іншому місці після слів: "І все се" — стояв початок слова "за...", а далі розмазана пляма. Найда підставив і сюди слово "закопав" і прочитав: "і все се закопав у потайному місці". Тільки над рядком: "зібрав я червінців два... битих талярів казан великий, діамантів та інших коштовних речей казан малий" — довелося трохи задуматися.

— Чого два? Два барила, два казани, два мішки?

А втім, це не мало особливого значення, та оскільки далі згадувалося слово "казан", Найда підставив його сюди і прочитав:

"Червінців два казани, битих талярів казан великий, діамантів та різних коштовних речей казан малий".

Це була величезна сума, і свідомість того, що він може стати володарем всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди відновити втрачений зміст записки.

Далі йшло таке неясне місце: "від ...гарду доїдеш до річки С... в тому місці де впадає в неї річка... звана". Тут знову було дві плями.

Для будь-кого іншого було б вельми нелегко на основі таких невиразних даних визначити дорогу, якою слід їхати, але для Найди це було справою кількох хвилин. Він знав напам'ять назви всіх малих і великих річок у запорозькому степу, розташування міст, містечок, селищ і навіть окремих хуторів.

Перебравши все це в пам'яті, Найда досить легко відновив назву річки, від якої збереглась лише початкова літера "С".

"До річки Саксаганки",— прочитав він. Підставлені літери якраз заповнили розмите місце.

Тепер уже зовсім легко було відкрити назву гарду, і Найда без усякого вагання вписав слово: "Незаймалівського".

Таким чином, уся перша частина записки була відтворена: Залишалася друга, неясна, заплутана.

Поволі, слово по слову, читав Найда неясні місця: "Вийди на кручу, сядь на той камінь, ніби на праве вухо, й побачиш", — далі йшов пропуск.

— Що ж побачиш там? — спитав себе Найда. Після пропуску стояла літера "а", потім знову пропуск і "розчахнутий дуб".

"А" сполучало ці два речення. "Побачиш щось, а в тому, що ти там побачиш, є й отой розчахнутий дуб". Але що це може бути?

"Побачиш гору, а на ній розчахнутий дуб"? — підставив у думці Найда, але зараз же відкинув цю гадку. Якби та гора була вища за кручу, то не можна було б побачити з кручі дуба, що росте на тій горі, а якби вона була нижча, то дуб було б так само видно й з рівного місця, як і з кручі. У всякому разі, в записці мало б бути сказано так: побачиш гору, вийди на неї, й там росте дуб. Тоді, може, "яр"? Це коротеньке слово теж підходило до змитого місця, що лишилося на папері.

— Побачиш яр, а в тому яру розчахнутого дуба, — голосно промовив Найда й зараз же відкинув цю думку.

Хто б же закопував скарб у яру? Адже щовесни дощі розмивають яр водою; крім того, й дуби не ростуть на низині.