Після від'їзду Гершка тітка зайшла раз до Сари й завела розмову:
— Ти все ще бліда, як лілея, й мало їси... Тужиш, моя дитино? Сара поцілувала, як звичайно, її в руку й мовчки опустила очі.
— Авжеж, тужиш... я бачу, — вкрадливо говорила Рухля. — Та й не дивно: у двох таких покоях можна задихнутися... без простору, без вільного духу... Давно б я тобі волю дала, та твій батько наговорив мені, що ти і потайна, і зла, що тобі вірити не можна... І справді, я ніякою ласкою, ніякою щирістю не можу заслужити в тебе цілковитого довір'я: бачу добре, що тебе гризе туга, а ти все-таки ні слова! Як же я допоможу тобі, коли не знаю причини. Я могла б порадити дещо й батькові, походила б коло нього... якби знала, про що клопотатися й чого остерігатися... а сліпому шукати дорогу важко... Ну, та бог з тобою, може, ти, гарненько узнавши мене, й полагіднішаєш, а все-таки я, на свій страх, хочу тобі дозволити гуляти в нашому дворі.
Сара зраділа цьому дозволу й гаряче розцілувала тітку, пояснивши їй свою недовірливість деспотизмом батька, який залякав її з дитинства.
Двір, в якому тітка дозволила гуляти Сарі, був невеликий чотирикутник, оточений з усіх боків високим парканом, увінчаним зверху гребенем гострих цвяхів; в кутку двору стояла якась халупка з широким димарем. Двір був зовсім порожній, і жодна жива істота — ні собака, ні кішка, ні курка — не порушувала в ньому тиші, а тому, сидячи в дальньому кінці двору під парканом, можна було чути плескіт тихої ріки й шурхіт ріні. Та, незважаючи на те, що цей тісний двір був зовсім відрізаний від навколишнього світу, Сара невимовне зраділа, побачивши над собою клапоть ясної блакиті, а над черепичним дахом будинку, в якому вона жила, нескінченну стіну гір, що химерними білястими силуетами вирізувалися на м'якій синяві неба, зливаючись вдалині з високим пасмом хмар.
Сара приходила сюди й, сідаючи на призьбі халупки, вдихала на повні груди струмені запашного повітря, прислухалася до плескоту хвиль і залітала думками за скелясті верховини, за туманну млу, в далекий край, до дорогих людей...
Тітка, помітивши, що чисте повітря добре впливає на відновлення сил у Сари й що вона під час прогулянок поводиться спокійно, дозволяла їй частіше гуляти, так що дівчина проводила майже цілі дні в дворі.
Якось уранці, сівши на своє улюблене місце на призьбі, Сара раптом почула, що в порожній халупці хтось ніби переливав з горщика в горщик воду. Від несподіванки дівчина перелякалась. Не встигла вона заглянути до халупи, як низенькі двері відчинились і на порозі показалась якась дівчинка, вся обвішана мокрими пасмами вовни. Дівчинка хутко пройшла повз Сару й заходилася розвішувати на вірьовці мокру, допіру пофарбовану вовну. Сара затулила рукою рот, щоб криком не виявити своєї присутності. Але крик все-таки вирвався, коли дівчинка обернулася до неї личком: Сара впізнала в ній Естерку, дочку жебрачки, яка врятувала її від смерті. Дівчина так зраділа цій зустрічі, що мало не кинулася обіймати Естерку, але стрималась, щоб не привернути увагу своїх стражниць. Коли мала верталася в халупку, Сара тихо її покликала:
— Естерко!
Дівчинка здригнулась, здивовано глянула на Сару й потім, упізнавши її, вся спалахнула від радості й кинулась до неї з криком:
— Ой вей!
— Цить, дитинко! За мною стежать! — застерегла її Сара, притиснувши до грудей. — Ти одійди і вдавай, що мене не знаєш, що ніколи мене не бачила. Не дивись на мене так і, розмовляючи, не оглядайся, щоб нікому й на думку не спало, що я тобою цікавлюся, що я тебе про щось розпитую.
— Гіт, але ж чому? — здивувалася Естерка. — Тебе лаятимуть, що ти з бідною дівчинкою водишся?
— Ні, не те, після розкажу... Ти собі розвішуй вовну... Я одійду до паркана... отак, мій адамантику... Тепер, одвернувшись одне від одного, й будемо потихеньку розмовляти... Що це за вовна й навіщо ти її розвішуєш?
— Щоб вітром сушилася... Мама приходить сюди й варить білу вовну в різних фарбах... От коли вона вивариться, то я переполіскую, викручую й розвішую, щоб сушилася.
— Навіщо ж хазяйці стільки вовни?
— Вона взимку плете панчохи та коци й продає.
— І мама твоя сюди приходить?
— Влітку рідше... тільки тоді, як фарбує, а взимку й до панчіх, і до коців.
— Ага! Виходить, ви служите в цієї хазяйки?
— Атож, — зітхнула дівчинка. — Дає нам стару одіж... а коли — то й хліба. Пані Рухля дуже скупа...
— Ой, ой! Бідні ви! Якби в мене були гроші... а то лише дещо з речей...
— Мама за одіж дістає гроші... Ходить на базар і дістає, — щебетала Естерка. — Вона багато всього носить і на руці, і на плечі... Купує сама, а то й випрошує в добрих людей... а потім дома чистимо, латаємо — і на базар... І я з мамою ходжу. Панна не була на базарі?
— Ні, — сумно всміхнулася Сара. — Мене не пускають... Слухай, Естерко, мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйці?
— Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за панною... Зі мною разом плакала... "Так, — каже, — шкода, що пальця б собі урізала..." Мама моя така добра, сама не їсть, а все мені...
— Я так і думала, — зраділа Сара, і очі її засяяли. — Я б через тебе передала перстень. У мене їх багато... продайте... я й вам допоможу... і мені треба грошей. Тільки мовчіть, щоб мама не призналася, що знає мене, що зі мною має гешефт.
— Ой, хіба ми не знаємо! Багато речей треба продавати потайки, з-під поли. Нехай панна буде спокійна.
— Ну то підійди сюди з вовною, а я передам.
Естерка збігала в халупу, вхопила там цілий оберемок вовни й, підійшовши до
Сари, спритно й непомітно взяла в неї перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його віддала. Але дівчина засоромилася своєї підозри й безтурботно спитала в Естерки:
— А яке це містечко?
— Кам'янка.
— А річка як зветься?
— Дністро.
Сара задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирішила, що потрапила просто на той світ. Далі розпитувати їй було важко, вона замовкла, а потім, почувши тітчин голос, поспішила піти в хату, щоб не зустрітися з нею.
Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти надвір і застала вже там Естерку. Дівчинка радо посміхалася до неї й кивала з-за вовни голівкою. Сара сіла на оцупку під парканом і ждала, поки Естерка підійде до неї.