— То я піду в свою келію і приготую листа, а ви, превелебний панотче, звеліть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцеві, я передам через нього листа.
При останньому слові Дарина знову почервоніла, але уклін сховав її збентеження.
— Усе виконаємо, ясна панно, піклувальнице наша, виконаємо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, їй високу долю, — додав з ласкавою усмішкою ігумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним.
— Авжеж, — відповів самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. — Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати своєю, і розумом, і красою видалася серед усіх, задивляються на неї й сіятельні російські особи, і доля їй, справді, судилася висока! — пан обозний багатозначно всміхнувся й поправив свій короткий вус.
Останніх батькових слів Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезної й подалася до призначеної їй келії.
Ввійшовши в келію, Дарина причинила двері, поклала на столі аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар і присіла до столу.
Минуло хвилин десять, але дівчина й не доторкнулася до пера.
"Що скаже вона ще Найді? Навіщо покликала його сюди? Для чого?" — роїлися в її голові бентежні думки, а в серці разом з тим росла страшна тривога; і жах, і надія, і передчуття чогось невідомого, що одним помахом ламає життя, охопили її тремтячі груди.
Та ось коло дверей келії почулися кроки, і знайомий голос промовив:
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!
— Амінь! — відповіла нетвердим голосом Дарина. — Ввійди!
Двері відчинилися, в келію зайшов Найда; ступивши кілька кроків, він низько, по-чернечому, вклонився дівчині й зупинився.
Незважаючи на вдаваний спокій, видно було, що послушник теж дуже схвильований.
Дарина підвелась, хотіла щось сказати, але, глянувши на Найду, збентежилась і змовкла.
Запала ніякова мовчанка.
— Ясновельможна панно, — промовив Найда, — отець ігумен посилає мене сьогодні в Лебединський монастир: ти хотіла дати й від себе деякі ординанси.
— Так... хотіла, ось поки що лист! — заговорила, збиваючись, Дарина, опустивши очі на чистий аркуш паперу. — А потім з Києва сама приїду... привезу їм автентичні декрети... — і нараз, урвавши свою мову, вона промовила схвильованим тоном, звівши на Найду очі: — Скажи мені... ось уже третій день, як я живу у вашому монастирі... Чому ти ні разу не підійшов до мене?
Це одверте запитання дівчини збентежило Найду.
— Справи... клопіт... — відповів він ухильно. — Весь час прибувають богомольці.
— Справи, клопіт! — з гіркотою мовила Дарина. — Справи твої лишаться з тобою, а я поїду, і хто знає, чи побачимося ще коли! Я ж і так ледве умовила батька приїхати сюди.
— То це ти умовила його? — жваво спитав Найда.
— Я... Незважаючи на мир, він побоювався їхати сюди, Дарина замовкла. Найда мовчав теж...
— Ти перейшов сюди одразу ж після того, як бачився з владикою в нас на хуторі? — заговорила знову Дарина.
— Так... А ти звідки довідалась про це?
— Питала в Печерах. Ну, як тобі живеться тут?
— Допомагаю в міру сил своїх отцеві ігумену... Їжджу по селах, монастирях, підбадьорюю слабких, умовляю тих, що відпали...
— І довго ти гадаєш залишатися тут?
— До кінця днів моїх.
— Як? То, виходить, незважаючи ні на що, ти не скинеш ряси? — скрикнула Дарина.
— Нащо? — мовив на це Найда. Дарина замовкла й опустила очі.
— Тепер кругом мир і спокій і мої сили не потрібні нікому! — стримано додав Найда.
— Отже, ти задовольнився, що Росія заступилася за одновірців у справах церкви, й на тому заспокоївся? А приниження пограбованих, убогих, що їх мають за худобу, тебе не обходить?
— Авжеж, панно! — глибоко зітхнув Найда. — Стогони і зойки навколо... Та хіба мало є на світі горя, перед котрим треба смиритися. Дарина спалахнула.
— Чому ти говориш зі мною так холодно, так вороже? — заговорила вона швидко й гаряче. — Чому раніше ти говорив правдиво й сердечно? Адже ти обманюєш мене!.. Ти не думаєш так, як кажеш. Якщо й гризе твоє серце якесь таємне сердечне горе, то невже не зосталося в тебе жодного правдивого, ласкавого слова для мене?
Найда мовчав.
— Але якщо це правда! — з щирим смутком скрикнула Дарина. — Якщо ти так змінився, якщо в тебе серце для всього обросло мохом, то краще б мені було й не зустрічатися з тобою!
Голос панни урвався, вона закрила обличчя руками й припала головою до стіни.
— Панно... панно... — схвильовано промовив Найда, ступивши кілька кроків до неї. — Ти плачеш... Дарино... — додав він несміливо. Останнього слова Дарина не чула.
— Так, плачу, — заговорила вона уривчасто й різко, віднімаючи руки від очей і обертаючи до Найди обличчя. На віях її ще блищали сльози, але очі паленіли гнівно й збуджено. — Плачу. Але що тобі до того, преподобний отче? Тобі байдуже і до мене, і до нещасної вітчизни! Іди ж бий поклони й радій спасінню своєї душі!
— Панно, що ти говориш?
— Те, що є! — запально казала Дарина. — Не про себе турбуюсь я: вітчизни доля рве мені душу, бо не бачу вже ні єдиної людини, котра б могла ще врятувати її. Ти докоряв батькові за те, що він продав волю за млини й хутори: твоя правда була. Але ти? Ти продав порятунок нещасної України за порятунок своєї душі! Невже ти можеш вірити в цей мир? Чи знаєш ти справжні наміри держав? Ні, не знаєш, а я знаю, тому що батько вже не раз прохоплювався словом про це. Досі я думала, що ти ще любиш свою батьківщину, але бачу — помилилася я в тобі, смиренний отче.
Останні слова Дарина промовила голосом, сповненим зневаги.
Обличчя Найди спалахнуло, немов од удару.
— Ні, — перебив він Дарину, — ти не помилилась: перед тобою стоїть не смиренний чернець, а Найда — гайдамацький отаман.
Найда розправив плечі й гордо підвів голову; від цього руху він став, здавалося, ще вищий і могутніший.
— Ти не помилилася в мені, я зрозумів усе й давно вже прочитав між рядками королівських декретів і милостивих інтерцесій те, про що ти кажеш мені зараз. І знай: як тільки сейм одхилить наші вимоги, як тільки ляхи простягнуть знову руку на нашу віру й наш народ, я скидаю рясу й скликаю під свій стяг козаків, гайдамаків і всіх, кому ще дорогий наш край.