— Як бога кохам, — мовив на це Младанович. — Ясновельможний пан обозний сказав велику істину: тільки тоді ми, шляхетне лицарство, будемо спокійні й край процвітатиме, коли всі хлопи забудуть свою схизму і за допомогою католицького духівництва визнають над собою нашу владу, коли вони з молоком матері всмоктуватимуть вірність і покору нам.
— А ці декрети збунтують непокірних хлопів, — обізвався хорунжий неми-рівського графа, молодий і ставний Кребс. — Я був нещодавно на Смілянщині, то там уже почалися заворушення серед бидла.
— У мене на Уманщині тихо... В мене не писне й миша! — хвальковито мовив Младанович.
— А в нас, на Поділлі, — докинув полковник Пулавський, — з'явилися були банди розбійників-гайдамаків, але ми спільними силами стерли їх з лиця землі, знищили. Мало хто врятувався втечею!
— Смерть схизматам! Загибель москалям! — задерикувато крикнуло кілька молодих голосів.
— О, ця єресь! — вигукнув у фанатичному озлобленні молодий ксьондз, недавно висвячений на плебана, і схопився руками за голову. — Мало того, що вона вперта у своїй темноті, вона спокушає ще й прийнятих у лоно католицької церкви дітей: ті, хто народився й виріс у римсько-католицькому обряді, зраджують його й переходять знову в схизму!
— А головне, — додав Младанович, — ця пся крев дає якесь право сусідній Росії заступатися за одновірців. Sapristi. Тисяча дяблів! Од цих втручань тхне погрозою!
— Отож-то, — вигукнув Пулавський, — його мосць висловив саму суть... У залі почулося глухе ремство й брязкіт палашів та щабель об піхви.
— Відтоді, — провадив далі полковник, — як зрадник Богдан, за допомогою клятих хлопів і розбійничого гнізда запорожців, одірвав од нас половину України й прилучив її до Москви, відтоді ця держава стала швидко зростати в своїй силі й тепер розрослась у величезне царство, стала імперією й загрожує поглинути нас...
— Боже всесильний! — заволав у релігійному екстазі Баєвський. — Одведи від нас цей жах!
— Oremus domine! — простогнав ксьондз, склавши руки й звівши до неба очі.
— Тепер нам треба подумати, панове добродійство, як дати відсіч Росії, — знову заговорив Пулавський.
— Не тільки вона точить на нас зуби, — докинув Младанович, — є в нас іще два добрих сусіди: австрієць і пруссак... Ті теж ждуть не діждуться нашої загибелі.
— Грім і блискавка! — крикнув Стемпковський. — Ми самі того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанію й віддали йому кращі провінції даром... відрізали себе од Балтики, ми самі своїми руками занапастили своє велике королівство й вигодували на себе ж удава!
— Прокляття тим, хто потурав цьому! — вигукнув хтось похмуро серед пишної молоді, і цей прокльон примусив усіх неприємно здригнутися й замовкнути.
— Проте, хоч і як це гірко, — зітхнув по довгій паузі Кшемуський, — а все ж таки, на мою думку, нам безпечніше бути в кільцях того удава... Пруссія прагне протистати зростаючій могутності Росії, і їй союз з нами на руку... Може, потім і в пруссаків з'являться хижацькі інстинкти, але тепер інтереси Пруссії й Австрії, звичайно, суперечать намірам Росії, а тому наш інтерес шукати з ними спілкування проти москалів... Це інтерес благородного лицарства й країни, а круль Понятовський про це не думає й має намір іти на поступки Московії...
— Зрадник! Геть його до всіх дяблів! — заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами.
— Авжеж... справді, — мовив Стемпковський, — це зрада... Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже панує в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля.
— А якщо дійсно з боку Корони помітне бажання порушувати наші верховні шляхетські права, то скликати негайно ж сейм і підрізати королеві крила!
— Так, це треба вчинити якнайшвидше, — погодився Младанович.
— Сповістити наших патронів і магнатерію негайно, — додав Кшемуський.
— Цього мало! — сказав Пулавський. — Сейм, звичайно, не попустить віжок королеві, але Понятовський може випросити в Росії допомогу...
— Невже до цього доживе Річ Посполита? — скрикнув схвильовано плебан і, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечі його тихо здригалися від стримуваних ридань.
Щире горе плебана вразило всіх у саме серце. Старі провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очі в дубову з ясеновими квадратами підлогу. Тяжкі зітхання почулися в пишному залі й гнітюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго.
— Ганьба, ганьба, — лиховісне промовив нарешті Пулавський. — Але впадати в одчай нам іще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнаків наших горять одвагою очі, поки нас захищає благословення папи — Польща не згине! Найкращі сини вітчизни, найблагородніші і найславніші лицарі, заклали вже конфедерацію в Барі. Туди з'їжджається все шляхетство польське із зброєю й з своїми командами, під прапор золотої волі шляхетської й незалежності ні від кого.
— Віват! Нєх жиє! — вигукнули всі присутні, охоплені бадьорістю і надією.
— Нєх жиє! — підхопив полковник.
— Тільки треба дружно стати всім і вкрити конфедераціями всю Польщу. У короля військ немає, сейм ніколи не дозволить йому посполитого рушення... А в нас збереться кілька десятків тисяч безстрашних гусарів, левів-драгунів і тигрів-латників...
— Славне лицарство! — урочисто виголосив Младанович. — Я відкриваю в Умані нову конфедерацію й запрошую під свій стяг, у замок, всіх славних героїв, звитяжних захисників ойчизни.
— Ми з вельможним паном ладні голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! — гукнули всі в один голос і витягли з піхов шаблі, що сяйнули холодним блиском лез.
— У всіх конфедерацій повинно бути одне гасло, — підніс голос Пулавський. — Проти короля і за єдність Польщі, за панування католицизму, за винищення з корінням схизми й непокірних схизматів.
— Так, — підтвердив Стемпковський. — Краще впертих винищити всіх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, аніж допустити спокусу.
У той час, коли в залі дебатувалися серйозні політичні питання й обмірковувалися невідкладні в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловіче, провадило бесіди в просторих салонах замку про свої інтереси, про нові моди, що приходили на зміну колишнім, старопольським, про майбутні шлюби, про скандальну хроніку магнатських дворів... Та проте злоба дня не давала спокою й прекрасній статі: говіркі цокотухи раз у раз переривали свої улюблені теми й переходили до тривожних питань, які стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненністю.