Теплий, мирний вечір тихо спускався над стомленим селом... Якась незрима ласка почувалася в ясному високому небі, в лагідному сяйві пригасаючої вечірньої заграви і в самому повітрі, напоєному пахощами квітуючих хлібів. Здавалося, господь створив цей привабливий куточок для тихого щастя й праці, та проте на обличчях селян, що поверталися додому, не було помітно й найменших слідів радості й веселощів. Зрідка хто порушував понуре мовчання; тільки діти, які ніколи не втрачають здатності веселитися, із сміхом і галасом купалися в стовпах золотавої куряви, збитої на шляху; та жвавий сміх їхній звучав якось тужливо, сумно в цьому принадному затишку.
У цей час коло плоту почувся радісний вигук Прісі:
— Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!
— Ну й слава богу! — промовили разом батюшка й титар і перехрестилися широким хрестом; титар прикрив долонею очі й глянув туди, куди показала Пріся. Справді, вздовж вулиці поволі йшло кілька парубків і літніх селян; білі сорочки їхні були іусто припорошені курявою, а засмаглі обличчя здавались стомленими й змученими... Наблизившись до церковної садиби, один з них, ставний молодий парубок з гарним смаглявим обличчям і чорними бровами, відокремився од своїх товаришів і, ставши однією ногою на приступку перелазу, перескочив у двір.
— Здоров був, Петре! — радісно гукнула Пріся, кидаючись йому назустріч. — Чого так довго барився?
— Здорова, сестро! — уривчасто відповів Петро на радісне привітання Прісі й, не помічаючи її руху, подався до хати. Він підійшов під благословення батюшки, поцілував шанобливо руку батькові й, скинувши з плечей торбу, важко сів на траву.
— Що, втомився, сину? — ласкаво звернувся до нього священик.
— Не чую, панотче, ні плечей, ні рук, ні голови!
— Чого так довго держали? — спитав титар.
— Робота була, батьку.
— А яка робота?
— Важна та хитра! — голос молодого парубка прозвучав сердито й насмішкувато, а уста скривила зла посмішка.
— А що таке? — промовили разом батюшка й титар.
— Шляхтичеві будинок руйнували, сад викорчовували та на місці всієї його садиби орали поле...
— Навіщо ж то?
— На-потіху панові губернаторові та його можновладним гостям. Цілу ніч держали нас на роботі, не дали й хвилини спочити, а щоб скоріше йшло діло, спалили в цього самого шляхтича і будинок, і хліб, і все його добро... гаразд хоч жінку з дитиною витягли та відпровадили до якогось сусіда.
— О господи! Та що ж це коїться? — вигукнув з болем батюшка, простягаючи до неба руки.
— Шляхтич той як побачив, що на місці його фільварку саме тільки гладеньке поле, — розповідав Петро, — гримнув на землю, мов мертвий, ледве одволали, та й то, кажуть, з розуму зсунувся. Ну, зате панство потішилося, добряче потішилось! Оце одна наша робота була, а друга теж весела: дуби та берези в лісі корчували та перевозили на пісок, за одну ніч ліс посадили!
— Господи! А гречка ще й досі не сіяна, — промовив, зітхнувши, титар.
— Не буде зібране й сіно, тату! — говорив далі з якоюсь їдкою злістю Петро. — Одні бенкети закінчились, почнуться інші. Панство знову збирається, мабуть, затіває щось нове.
— Ох-ох! — зітхнув батюшка, опускаючи руки. — Терпіти треба, діти, терпіти...
— Та терпимо ж, — відповів Петро із злою посмішкою, і в чорних очах його блиснув прихований вогник, — тому ж і поводиться з нами панство гірше, ніж з дворовими псами своїми!
Ніхто нічого не відповів на їдкі слова парубка. Запала важка мовчанка. На обрії показався мідно-червоний край місяця, а за кілька хвилин випливло і все червоне око й ніби повисло в синюватому тумані.
— Що ж, Прісю, — промовив нарешті титар, звертаючись до дочки, яка допіру підійшла від перелазу, — давай же нам вечеряти. Жити все-таки треба, треба й їсти.
Повечеряли мовчки, ніхто не промовив і слова. У всіх було тяжко на серці й слова самі завмирали на устах.
Прибравши вечерю, Пріся знову підійшла до перелазу й, сівши на приступці, поклала голову на руку і втупила свій сумний погляд в залиту срібним місячним сяйвом далину.
Петро підвівся з місця, перехрестився й підійшов до Прісі. Йому було жаль сестри й хотілося загладити неприємне враження від суворої зустрічі.
— Чого зажурилася, сестро? — промовив він, ласкаво доторкаючись до її плеча.
— Так собі, братику, нудно чогось.
— Хіба знов трапилось щось лихе на селі? — швидко спитав парубок. — Як Сара?
— Ні, нічого, слава богу, все гаразд, і Сара була в нас щойно!
— Ну що ж вона казала?
— Та так, нічого; ото тільки каже, що батько її сердиться за те, що вона бігає до нас.
— Ач, жид проклятий, а йому ж що таке? — із злістю промовив Петро.
— Як то що? — здивувалася Пріся. — Вони жиди, а ми християни... Ну, от вони й ненавидять нас.
— Гм! — Петро якось непевно крекнув і спересердя оджбурнув гіллячку, що потрапила йому під ноги.
— Розпитувала Сара про тебе, Петре, коли ти вернешся, — додала Пріся.
— Ну, а ти що ж?
— Сказала, що не знаю.
— Не знаю... гм... ну, так... звичайно, — промовив Петро й пішов до повітки.
— Стривай, куди ти? — спинила його дівчина.
— Та от хочу поїхати з кіньми в степ.
— Та куди тобі, ти й так натомився, та й Сара казала, що пізніше забіжить до нас.
— А! — протяг Петро й додав: — Либонь, правда твоя, — втомився я дуже. Він сів на товсту колоду, що лежала коло перелазу, й, вийнявши з кишені кресало та кремінь, заходився викрешувати вогонь.
Місяць піднявся ще вище й залив цілим морем чарівного світла село. Один по одному завмирали всі клопітливі звуки села. Надходила ніч.
— Прісю, — озвалось тихо коло перелазу, — ти тут? Почувши той голос, Петро хутко обернувся.
— Тут, — швидко відповіла дівчина, — ходи сюди, Саро, Петро вже повернувся. За хвилину молода єврейка сиділа на колоді між Прісею й Петром.
— А що, вирвалась? — говорила Пріся, сміючись і обнімаючи Сару.
— Вирвалась, — відповіла та з усмішкою.
— Батько не пускає? — спитав Петро, не виймаючи люльки з рота.
— Сердиться страх як! Куди я ото не подивлюся, тільки у вас мені й добре, не вийшла б нікуди звідси, а додому хоч би й не вертатися ніколи, не розлучалася б з вами й на хвилину! — вирвалося в єврейки гаряче, і, ніби схаменувшись, вона швидко спитала: — Ну, розкажи ж мені, Петре, чого тебе кликали?