Розпрощавшись з товариством, щасливі молодята нарешті залишили страшне місто й подалися мостити собі для щастя й кохання затишне гніздечко...
А Умань горіла... Далі зоставатися в палаючому місті було неможливо. Гетьман наказав вивести війська в чисте поле, до Чорного лісу.
ХХУІП
Після здобуття Умані весь край, від Білої Церкви до запорозької границі, був у руках народу; усіх панів, економів, посесорів і орендарів повстанці прогнали або знищили, — один тільки Лисянський замок ще стояв ворожим оплотом, а тому Залізняк і доручив Найді взяти його... Про це вони умовились іще в Умані, але гетьман відрядив побратима з сотнею козаків лише з нового табору.
За провідника взяли диякона, бо він пробув у Лисянці та її околицях майже два тижні й місцевість вивчив досконало. На загальній раді дійшли згоди підкрастися до замку не з боку містечка, а з-за гори, лісом. Той ліс підходив до самого муру, за яким починався великий сад; у лісі, недалеко від ставка, був і тайник, що вів до губернаторських покоїв, а поблизу від нього — нижня брама, укріплена набагато слабше, ніж головна. Отаман знав, що із замку є вихід у сад — цей вихід захищали тільки прості дубові двері...
З Умані до Лисянки загін дістався за два дні, без пригод і перепон; не тільки якихось польських команд, жодної живої душі не зустріли гайдамаки на безлюдній дорозі. Надвечір вони під'їхали до лісу, який майже до самого замку тягся пологим узгір'ям, а праворуч збігав схилом до річки.
Від узлісся до замку лишалося миль зо дві, але їх треба було проїхати лісом та ярами, по бездоріжжю. Заглибившись у хащі, отаман дав перепочити змореним коням і зібрав раду, в якій взяли участь диякон, колишній кривий жебрак, що знав тут кожну стежку, й один досвідчений дід. Усі погодилися, що вночі, та ще в таку темряву, — а ніч справді була безмісячна, небо обклали важкі хмари, — їхати небезпечно і ліпше переночувати в лісі, щоб на світанку рушити в дорогу. Але потім Найда заперечив проти цієї пропозиції: напад на Лисянську фортецю міг вдатися тільки глупої ночі, — виходить, цілий день довелося б стояти за сто кроків від замку, що було ризиковане та й забарно; а в отамана, крім стратегічних міркувань, німіло серце від журби за Дариною і поривалося до неї з усією силою бурхливого кохання... Тоді диякон запропонував скористатися з нічної темряви інакше: поїхати не лісом, а полем, попід лісом, — удень чи при місячному світлі їх із стіни замку, звісно, побачили б, а в такій пітьмі ніякий біс і за десять кроків нічого не помітить. Найда схвалив цю пропозицію, додавши, що за двоє гін від замку все-таки треба звернути з поля в ліс і спуститися до самої річки.
Вирішили їхати через годину і, прибувши на місце, розділити загін надвоє: одній частині розташуватись нагорі поблизу головної брами, а другій — спуститися до нижньої; за гасло, що брама відчинена, верхньому загонові правитиме крик сови, а нижній загін після пострілу повинен через стіну пробратися в сад, добігти до замку і, виламавши згадувані вже дубові двері, вдертися до губернаторських покоїв, а через них у замковий двір; сам же отаман з десятком молодців пробереться в тайник і спробує відчинити головну браму.
Близько півночі загін щасливо досяг призначеного місця, і Найда зі своїми хлопцями після довгих пошуків у густому тернику знайшов нарешті завалений камінням вхід до підземної галереї.
А Кшемуський з дружиною не спали вже третю ніч, та й навряд чи в замку знайшлася б хоч одна жива душа, яка могла б спокійно спати останнім часом... Три дні тому до головної брами прибіг натовп євреїв і, голосячи, почав благати притулку; як виявилося, серед них було два втікачі з Умані — вони й розповіли, що місто в руках гайдамаків. Ця звістка приголомшила й губернатора, й гарнізон:
не ждав і не гадав ніхто, щоб таку твердиню могла взяти безладна, кепсько озброєна юрба... Досі кожен вважав становище Лисянського замку і своє перебування в ньому цілком безпечними: всі були певні, що повстанці, обложивши Умань, стоятимуть там добрий місяць, а тим часом від коронних військ прийде надійна підмога... І раптом — Умань упала в огні й руїнах; підмоги тепер нема від кого чекати й з дня на день жди, що перед стінами замку з'являться незліченні сили лютих ворогів.
Уже другу ніч подружжя Кшемуських проводило в молитовні, розташованій між спальнею й кабінетом. Цього вечора вони довго молилися, а тепер сіли перепочити. Усі їхні думки були паралізовані жахливим передчуттям неминучої смерті.
— І той юний лицар, який справив на мене таке незабутнє враження, і він ошукав нас! — промовила пані Ядвіга. — Обіцяв негайно повернутися з регімента-рем і підмогою, та, певно, й забув про свою обіцянку.
— А може, його вбили гайдамаки? — зітхнув губернатор.
— Ой, на бога! Не кажи такого... Не край мого серця... Я й так змучилася... Вони замовкли. Кшемуський, походивши по кімнаті, знову сів. Нараз з кабінету почулись якісь дивні звуки. Перша звернула на них увагу пані Ядвіга:
— Чуєш? У кабінеті завелися щурі...
— Що-о? — опам'ятався Кшемуський. — Які щурі?
— А ось прислухайся!
Тепер з кабінету долинув тихий скрип і якесь підозріле шарудіння, немовби хто пролазив через вузький отвір. Щось брязнуло.
Губернатор зблід, схопився був на ноги, але знову опустився в крісло.
— Ай! Хтось ходить там, — скрикнула пані, та від страху в неї перехопило подих і з горла вирвався ледве чутний хрип: — Це злодії!
— Цсс! Ані слова! — Кшемуський затис дружині рота й шепнув їй на вухо: — Це не злодії, а зрадники...
Переборовши жах, він кинувся в куток і натиснув ногою на якусь педаль. У стіні почувся глухий стук. Шарудіння в кабінеті відразу стихло.
Губернатор на руках виніс з молитовні пані Ядвігу, знепритомнілу від страху.
А в кабінеті стояв Найда, випростуючи занімілу від напруження спину; за ним уже пролізли й обережно обмацували стіни ще четверо козаків. Зненацька за стіною у тайнику немовби щось обвалилося. Усі заніміли в тривожному чеканні... Минула хвилина, друга... — ніхто з їхніх товаришів більше не з'являвся в отворі...
Отаман кинувся назад, на кілька східців спустився в підземну галерею і наткнувся на якусь брилу, що загородила вхід; за нею було чутно метушню і стурбовані голоси... Найда спробував зрушити брилу, та відразу зрозумів, що це не під силу людині.