Запала тяжка мовчанка; вражений отаман не смів перервати її жодним звуком...
— Чи знаєш ти, сину мій, що то є одразу втратити все найдорожче в світі, — нарешті глухим голосом знову заговорив дід, — і залишитись одному, як палець, на кладовищі? Таке горе на шматки рве людське серце, сушить мозок, вибілює голову... Ні, такої муки не пережити, не забути!.. —Старий козак змахнув з очей сльози, що застилали йому світ, вдарив себе кулаком у груди й розпачливо вигукнув:— Але є ще страшніша мука! Це прагнути помсти й не мати змоги відплатити ворогові!.. Такої муки немає навіть у пеклі!.. Ця мука примушує людину жити, терзатися життям і чекати, чекати хвилини, щоб відплатити ворогові, поквитатися з ним — і поквитатися сповна...
— Авжеж, поквитатися, — палко підхопив отаман. — І так, щоб найстрашніші тортури проклятому катові здалися іграшкою порівняно з цією помстою!
— І ти теж так думаєш, сину мій, любе дитя моє? — ніби в нестямі вигукнув запорожець і своїми жилавими руками притис Найду до грудей.
— Так, так, батьку, я допоможу тобі помститися!
— Нехай же буде благословенний той час, коли я в серці назвав тебе сином! — почав був старий, але збудження і нестерпний біль змусили його замовкнути;
він обхопив руками голову, відкинувся назад і з стогоном заплющив очі.
Найда кинувся до діда, подумавши, що він зомлів, але старий був при пам'яті і тільки стогнав від болю.
— Дай води, а то в грудях пече вогнем... — прошепотів запорожець. Найда подав старому напитися і співчутливо поцілував його в руку. Запорожець глянув на молодого отамана теплим, сповненим любові поглядом і тяжко задумався: тіні, що пробігали по його суворому обличчю, виказували страшну душевну боротьбу. Нарешті, подолавши її, дід заговорив знову:
— Слухай! Я залишився із своєю безутішною журбою жити на світі лише для того, щоб відплатити ворогові; але відплатити я жадав не вбивством, а такою мукою, яка б хоч трохи була подібна до моєї. Багато я думав про це... ночі не спав... а помста не давалася мені в руки. Не раз я цілими ночами блукав навколо замку... Прокрадався всередину, до самої спочивальні губернатора... але зупинявся:
ні підпал, ні вбивство не квитували мого пекельного горя! Я замалим не збожеволів, мало з глузду не зсунувся... Тоді на якийсь час я покинув цього диявола, хотів виждати й придумати щось сатанинське... А щоб хоч трохи розвіяти свою тугу, пристав до гайдамаків, вирішивши зібрати якнайбільше грошей, аби було чим справити поминки по моїй замордованій сім'ї... Ми грабували панів, палили їхні маєтки, вішали економів, орендарів... І я при кожній нагоді кричав їм: "Ось так ви моїх дітей різали, то й вам те саме!"
Старий запорожець перевів дух, витер рукою піт з лоба і, загадково осміхнувшись, розповідав далі:
— Грабували ми, різали, та й нам не раз давали перцю... Власне, й не нам, — ми завжди встигали щасливо вискочити з біди, — а от замість нас перепадало зовсім безневинним людям. Збере, бувало, лях банду та й почне з помсти грабувати й різати кого попало. Якось ми пробиралися лісами по Волині, дивимось — на узліссі горить з чотирьох боків, видно, підпалений, виселок і панський двір... Думаю собі, чи не наш брат похазяйнував? Хотів уже був проїхати мимо, але наче хтось на вухо шепнув мені: "Заверни!"
Ну, завернули. Від одного пораненого дізналися, що то справді був наїзд — тільки не гайдамацький, а лядський. Чортові панки-ляшки давно вже вигадали собі забаву: переодягаються гайдамаками та під нашим ім'ям і грабують свого ж брата, а трапиться, то й українського шляхтича.
Рушили ми мерщій до двору... думка була — застукати гайдамаків панських зненацька, та їх уже й слід пропав: знедолили українського шляхтича, та й — гайда! Повернули ми назад, коли чую — в огні крик. Я туди — полум'я вже охопило стелю... жар сиплеться... задушливий дим хмарою стелеться... Пробігаю один покій — нікого; чую — у сусідньому покої затріщало... Стеля обвалилася... а крик чути... не то крик, не то стогін уже. Я ліворуч — в інший покій. Дивлюсь — а тут, на щастя, стеля в одному місці тріснула, й полум'я крізь щілину так і шугонуло вниз язиками, стало видно. Бачу — біля моїх ніг лежить убита пані, голова розрубана, а коло неї дитя, років трьох-чотирьох, уже ледве пищить. Я швидше його на оберемок та з полум'я... Насилу вискочив! І чуприну трохи обсмалив, і жупан затлівся. Як вискочив, то й спалахнув увесь, але мене облили водою... а дитя виявилось хлопчиком, ну, я й прозвав його Найдою...
— То це ви мене врятували? — скрикнув отаман і кинувся обнімати свого рятівника й другого батька.
— Атож, тебе, мій сину! — запорожець міцно притис до своїх грудей голову Найди і поцілував його в лоб. — Тебе, кохане дитя! Як глянув тоді, то й прикипів до тебе серцем навіки. Усе моє горе немов покрилося цією знахідкою. Але де ж мені, бездомному, було притулити тебе? Думав я, думав: нікого й нічого у мене не зосталося — ні кола, ні двора, ні родини, сирота кругом, тільки й зосталося роду, що Січ-мати, — от я і вирішив одвезти тебе туди, довірити матері своє єдине й кохане дитя. Там, на зимівнику у діда Свердла, я й улаштував тебе, а братчиків попросив доглянути, до розуму довести й звитязі лицарській навчити.
— Пам'ятаю, пам'ятаю, — жваво заговорив Найда. — І пасіку, і діда... Він любив мене й пестив, розповідав про походи, про ворогів України, говорив, що козак для того й народжується на світ божий, щоб захищати од ворогів-панів рідний люд і рідну віру...
— Еге ж... Дід помер, а тебе згодом узяв під свою опіку кошовий і приставив двох доглядачів.
— Квача й Передерихату? Я цих добре пам'ятаю: і суворі, і людяні. А при них уже кожного року навідувались до мене й ви, батьку мій, привозили всякі гостинці й дорогу зброю.
— Приїжджав, приїжджав, мій любий, — розчулено мовив запорожець. — І ті хвилини були найщасливіші в моєму житті, та я не хотів тобі признаватися у всьому — ще зарано було... А от коли ти став лицарем і в походах показав свою звитягу — я подумав: "Ну, нині відпускаєш раба твого, господи, з миром", — є в мене кому передати свою помсту, свої надії... є й гроші для цього.