Уся ця страхітлива картина яскравіше за будь-які слова, сльози й зойки свідчила про шалений опір, що його чинили беззахисні ченці, намагаючись відстояти свою святиню від осатанілих недолюдків.
— Ходімо звідси... немає сили... — глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарешті отаман.
Козаки похилили голови й мовчки вийшли.
Сполохані їхніми кроками кажани, що ховалися під високим склепінням храму, шугнули з тихим шурхотінням в зяючі отвори вікон...
Вийшовши на монастирський двір, козаки подалися до кам'яних покоїв владики. Там вони також побачили сліди грабунку, звірства й дикої злоби. Найда з своїми товаришами мовчки ходив по кімнатах, скрізь натикаючись на трупи, на розбиті скрині, столи й шафи, на зірвані й порубані ікони.
У спустошені покої з моторошним стогоном вривався вітер.
Кілька разів Найда мимохіть зупинявся й витирав сльози: єдиний світоч віри, єдиний маяк, що сяяв нещасному краєві провідною зіркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителі віри, напутники й захисники народні нині лежали понівечені, мертві, лишившись вірними своїй святині до останнього подиху.
— Невже ж не зосталося нікого в живих? Ані єдиної душі?! — скрикнув отаман. — Адже дияволи налетіли на монастир, видно, недавно, днів зо два тому...
— Певно, так, батьку, — погодився Петро. — Ще й трупи не смердять... А чи не сховався хто-небудь он у тих келіях?
Козаки вийшли з покоїв владики й повернули до довгої низької будівлі, де були келії ченців. І тут на них чекала та сама німа картина, що краяла серце. Багатьох ченців було задушено в келіях під час молитви — їхні задубілі трупи лежали ниць біля аналоїв.
Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту.
Найда з товаришами, обдивившись келії, вийшов до сіней, коли нараз із темного кутка долинув тихий стопн.
— Хтось стогне! — скрикнув отаман, зупинившись і прислухаючись.
— Стогне, стогне! — підхопили козаки. — Он там, у кутку, за дверима. Усі кинулись туди й побачили розпростертого долі сивого запорожця велетенської будови.
На його голові, прикрашеній білим, як сніг, оселедцем, зяяла широка рана, — кров на ній запеклася й перетинала весь череп почорнілим рубцем; очі в старого були заплющені, обличчя вкривала смертельна блідість. Найда швидко опустився на коліна й, припавши головою до грудей запорожця, радісно вигукнув:
— Живий, живий!
Потому він уважно оглянув оану на голові:
— Нічого страшного, ослаб тільки, можна ще виходити... Ану, панове, піднімімо лишень його та швидше покладімо десь у затишному місці!
Козаки насилу підняли запорожця й перенесли в одну з келій. Там його поклали на ослоні з дерев'яним узголів'ям, підмостивши киреї.
Розбите вікно завісили рясото, що валялася на підлозі, й засвітили вцілілу від розгрому лампаду.
Дідові влили в рот трохи горілки й побризкали його водою, після чого він одразу прийшов до пам'яті. Отаман тепер глянув на запорожця уважніше, і йому здалося, що він уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того — воно збудило в його серці якесь радісне хвилювання.
"Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Січ, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успіхи у військовій науці й бойовій звитязі, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю і примовляв: "Старайся, синку, вчись... будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!"
— Славний лицарю, діду любий! Чи ви пізнаєте мене? — спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.
Той пильно подивився на отамана, і раптом у тьмяних очах його блиснув радісний вогник:
— Аякже, аякже... пізнав, коли я ще на сьому світі і якщо мені не ввижаються привиди... Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!
— Раб смиренний його святої волі, — відповів отаман.
— Найда? — ледве чутно перепитав запорожець.
— Еге ж, діду, коханий мій, Найда.
— Отже, господь явив мені свою ласку... — спроквола заговорив поранений. — І врятував мене... хоч я, може, й чужого віку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов'язку... і послав любого й рідного моєму серцю... з яким хоч перед смертю розважу душу.
— Та ви, батьку мій, поранені не смертельно, а тільки ослабли від утрати крові.
— Я й сам так думаю, — згодився запорожець. — Мене ще й дрючком не доб'єш... Рани, як на собаці, присохнуть. І я цією рукою ще немало покладу наших ворогів! — підвищив він голос. — Тільки дай мені напитися студеної води... А то ніяк не міг доповзти до колодязя...
Вода відразу освіжила діда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загоні; він оглянув рани, змочив їх горілкою, присипав порохом і вміло перев'язав, а хворому порадив випити склянку горілки.
Після перев'язки поранений тільки трохи скривився і, усміхнувшись, сказав:
"Мовби щипає... та дарма!" — і навіть підвів голову, спершись на руку.
— Каторжні ляхи, — розповідав старий запорожець, — пробралися в монастир, мов злодії... таємним лазом... і напали зненацька... перебили охорону... Що накоїли гаспиди-розбійники — то й подумати страшно. Я лежав під трупами й нічого не бачив уже...
— Дяка богові, батьку, що ваші очі не бачили цих страхіть, а то б ви самі вирвали їх із лоба, щоб більше й на світ божий не дивитися!
— О! — простогнав запорожець. — Підведи тільки, господи, мене із смертного ложа, і вони ще згадають діда Свирида Тарана! І як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привіз сюди поранених, щоб підлікувати їх і тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рідним, зустрінуся... І ось, коли кругом наші орли-білозорці б'ють шулік і гадюк, коли довкола палають панські маєтки й княжі замки — нараз чималий загін з команди проклятого Кшемуського, під проводом того звіра Стемпковського, виринає тут... Вночі чую тривогу і передсмертні крики... Вибігаю й бачу, що вже висаджують двері в церкві... А монахи там замкнулися з велебними ієрархами... Я кидаюсь із своїми хлопцями в самісіньку гущу... Кришу направо й наліво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене... У голові враз закрутилося, наче в млині, а в ушах задзвеніло... і земля стала піді мною хитатися... Блиснула думка, що кінець мені приходить... то я до хлопців: "Тікайте, — мовляв, — і мерщій кличте сюди Залізняка!.." Один із них прорвався через браму до лісу, а другий десь заховався... От уже не знаю, як і чого... тільки він як гукне: "Панове! Гайдамаки!" — то ляхи й кинулися навтікача! Я лежу напівживий і чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирі, бо тут, за мурами, оборонятися легше... Та куди там — не слухають: "Брама, — репетують, — зламана!" І всі — до лясу! А насправді гайдамаків і не було, хлопець навмисне обдурив... Тільки де він потім дівся — не знаю... Я вже другий день на цьому кладовищі; виліз з-під трупів і доповз до сіней, усе шукав води... спрага мене мучила... Ну, й дуба дав би, звісно, коли б господь не послав вас, моїх рятівників...