— Я, власне, не старовір, — посміхнувся Голембицький, — і визнаю, що шлюб установлено заради інтересів роду, а кохання — заради інтересів серця і що їх сполучати нелегко... Але я здивувався, що високошановний пан, маючи...
— Дітей, — перебив Младанович, — і додам ще: прекрасних дітей... особливо дочку... і розумну, й красуню, й чарівницю! Але, хай поб'є мене перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах... саме в насолодах, і мудрий тільки той, хто зуміє різноманітити їх, витончувати: все для цього і все в цьому.
— Віддаватися насолодам можна тільки тоді, коли людина перебуває в цілковитій безпеці і коли над її головою не висить біда...
— А що ж висить над моєю головою?
— Поки що нічого, але навкруги збираються хмари, і може вдарити гроза. По-перше, щось затівають бестії хлопи: мовчать, але дивляться вовками... По-друге, знову починають прориватися кляті гайдамаки...
— Стонадцять дяблів і відьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги, — вішати, на палю садовити, топити, шкварити... Що вони тепер можуть? Плюнув, розтер, та й годі!
— Ясновельможний помиляється, якщо так легко на це дивиться, — серйозно зауважив хорунжий, — погань то погань, але цю погань підтримує й наставляє київська схизматська ієрархія, а Москва... вона, можливо, про людське око й стримує запорожців, але таємно... ого-го! Адже вона, наш ворог, не тільки заступається за своїх нібито одновірців, але й велить Понятовському потурати їм... Ну, звичайно, він "падам до ніг"!
— Грім і блискавка! Той Понятовський ось де в мене сидить! — ударив себе кілька разів по потилиці Младанович.
— Та й у всіх! Це ж ганьба! Ми, вільна, гонорова шляхта, і в якійсь підлеглості, когось повинні слухатися!
— Oui, oui!' Обурливо!
— От багато хто з благородного лицарства й повстав проти такого становища й утворили конфедерації, щоб протидіяти московському шпигунові, зрадникові! І протидіяти не тільки йому, а й усьому впливу схизматської Росії.
— Браво! Браво! Це мені подобається... Це мені нагадує стару Польщу... Я сам ладен прилучитися до конфедератів.
— Пречудове!.. Головне — конфедерація від нас недалеко, в Барі. Я член її... Ясновельможний пан буде щонайповажнішим...
— Радий, радий і клопотатимусь за Пулавського...
У цей час до співрозмовників підійшло кілька гостей; виявилося, що й вони провадили жваву бесіду на ту ж саму тему; але серед них знайшовся один, який зовсім розходився з думкою більшості: його слова й викликали гарячі заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.
— Задушили, задушили поспільство цілком! — кричало кілька голосів.
— Ні, панове, не задушили ви поспільство, воно тільки затаїло злість, а нас, шляхту, ненавидить до глибини душі.
— Ха, — обізвався один шляхтич зневажливо, — а панові дуже потрібна любов того бидла? Пан, може, хоче обніматися й цілуватися з тими схизматами?
Весь гурт дружно зареготав, але суперечник не збентежився від цього брутального глузування, а дивився на всіх ясно, спокійно, навіть з поблажливою усмішкою, що грала на його великих, м'яко окреслених губах. Хоч він був і негарний, худорлявий і непоказний, але прекрасно розвинена його голова, з благородно окресленим чолом і розумними, трохи короткозорими очима, справляла симпатичне враження і свідчила, що ця людина сповнена внутрішньої, прихованої сили. То був молодий учений, шляхтич Левандовський, що оселився недавно в своєму родовому хуторі поблизу Лисянки.
— Не святкуйте, панове, перемоги і не дивіться так легко на тривожний, близький до кризи час, — провадив він серйозно, не звертаючи уваги на безтурботний, веселий, підігрітий алкоголем настрій своїх слухачів. — Ненависть люду, який стогне під несправедливим гнітом ваших економів, отаманів і різних жондців, може за першої-ліпшої нагоди проявитися таким вибухом помсти, який захитає всю вашу видиму могутність і вжахне світ...
— Вітаю пана Левандовського! — зухвало кинув у вічі шляхтичеві один з його опонентів. — Якщо пан боїться цієї погані, то йому слід усе пробачити: хто боїться, тому в очах двоїться!
— А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? — зауважив другий.
— Можливо, — підхопив третій, — звідси й пророкування.
— Протестуюсь! — крикнув Левандовський.
Усі загаласували.
— Та нам тепер не страшні, — кричав перший опонент, — не тільки хлопи, а й круль, і сейм, і сам диявол!
— Ми самі тепер крулі! — крикнуло кілька шляхтичів, дзенькнувши острогами й брязнувши шаблями.
— По-перше, панове, ви не крулі, — перечекавши, поки затих галас, заговорив знову Левандовський, — а тільки служите в командах у крулів, а, по-друге, саме в цьому й безсилля Речі Посполитої, що олігархія захопила владу в свої руки, знищила значення закону, сейму й державної влади; можновладці розбили славну й сильну колись Польщу на кілька ворожих поміж собою таборів і взяли собі на розум, що їхні дрібні особисті інтересики та свавілля й становлять усю суть Речі Посполитої.
— Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентів пан? — з погрозою обступила Левандовського група опонентів.
— Панове лицарство! — палко мовив, піднісши руки, Младанович і підійшов з своїм хорунжим до товариства. — Я бував у Франції, в Парижі і всілякі диспути чував, там вони скрізь провадяться безборонне. Це дуже корисно для розуму, але не повинно викликати розлюченості... Це, так би мовити, лицарський турнір слова... а на турнірах, шановне панство, переможця прикрашають вінком.
— Але, ясновельможний, — вже стриманіше загомоніли деякі голоси, — цей пан ображає нас і Річ Посполиту своїми словами...
— Нікого я, панове, не маю наміру ображати, — підніс голос Левандовський. — Я кажу щиро і кажу, за своїм глибоким переконанням, правду. Я католик, справжній, а не фанатичний... Я був недавно за кордоном і зустрічався з видатними особами сусідніх держав: усі ці моцарства — й Австрія, й Пруссія, й Московія — дивляться на Польщу, як на вмираючу від внутрішнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московія заступається за єретиків, своїх одновірців, та німці, повірте, ще більші наші вороги: вони до часу не втручатимуться в наші чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданість нашого вельможного панства...