— А що, Петре, роздобули язика? — спитав бородатий, з заплетеною рудою кіскою козак, очевидячки — ватажок загону.
— Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебія, — відповів молодший з тих двох, що схопили Дарину.
То був справді Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.
Тільки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дівчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крізь їхнє переплетене гілля де-не-де світлими пляма —й пробивався світанок; навколо ж іще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постаті людей, що лежали на землі. Перед самою панною сидів на пеньку отець диякон і нетерпляче чухав п'ятірнею свою бороду.
— Отрок, гм! — сказав він, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.
Дівчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й відрізала, але пишні кучері могли видати її — такої зачіски не носили ні паничі, ні джури, ні прості хлопці.
— Ну, ляшок, кажи, одвітствуй на мої запитання, рци ' слово твердо й справедливо, — почав крижаним тоном дияхон, — бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела відплати за зло можуть бути невичерпні й різноманітні.
— Я не лях, панотче, а руський і грецького закону, я православний!
— Що-о? — аж підвівся здивований ватажок. — В лядській зброї і лядській шкурі?
— Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш... щоб легше було втекти.
— Припустімо... сіє можливо... Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної віри?
— Та чим хочеш, панотче... Ось, дивіться ж, і розмовляю, і хрещусь по-нашому!
— Гм! І віри гідне, і вірити не подобає, — вагався диякон.
— Розмовляти й хреститися не штука, — підозріливе мовив бас, — цього ляхи в наших краях навчилися.
— Істинно глаголиш, — погодився диякон. — А ти ось краще прокажи наші молитви... Знаєш?
— Аякже, — зраділа Дарина й почала підряд проказувати і "Отче наш", і "Царю небесний", і "Богородицю", і "О, всепітая мати", і "Да воскресне бог"...
Диякон зупинив її на половині псалма Давида "Помилуй мя, боже".
— Воістину православний, братці! — сказав він козакам, які принесли полонянку. — Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпідифора на крилас!
— От так штука! — засміявся скрипучим сміхом старший козак. — А я, бач, хотів штрикнути його ножем, та Петро не дав... Тільки постривай! Як же то між черничок опинився хлопець? Це ж, здається...
— Возбраняється, — підхопив диякон. — А тому, — звернувся він суворо до дівчини, — оци, хто ти єси, якого звання, звідки прибув і з якої причини поміж черничок вештаєшся?
Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань і не знала, що відповісти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе підозру; сказати ж чисту правду дівчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б підтвердила правдивість її слів, а на випадок чого й заступилась би...
— Я київського генерального обозного, — мало не зірвалось у Дарини з язика — "дочка", але вона вчасно утрималась і затнулася, — генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком і настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхіседеком з листами, в яких вони обіцяли черницям у скорім часі допомогу й просили, щоб ті не спокушалися принадами унії, а твердо стояли в православній вірі, тоді й цариця заступиться... Ну, я сюди прибув... а тут наїзд конфедератів. Двох черниць вони підкупили, й ті відчинили їм браму. Поляки вдерлися... а я заманила одного пана в келію... заманив, — поправилася Дарина, — і вбив... А вбивши, переодягся в усе лядське і, вибравши хвилину, коли всі до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тікати... А тут мене твої люди й схопили...
— Так, так, — підтвердив Петро, — панич тільки-но кинувся навтікача під верби, а я йому на голову кирею та й злапав.
— Велеліпно! — усміхнувся диякон. — А то я вже хотів тебе трохи підсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода... Ну, ми своє надолужимо, — і він з такою силою стис і потер свої руки, що аж пальці хруснули. — То ти, отроче, повідав нам істинну й чисту правду?
— Присягаюсь Всевишнім і моєю поневоленою вітчизною Україною!
— Гарна присяга! — хитнув головою панотець. — Ну, глаголай же, але не від лукавого: ляхл-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирі?
— Там, з ночі...
— А багато їх?
— Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву і влаштували там свій нелюдський бенкет, то їх було з півсотні... Ну, частина ще стояла на варті, а хто грабував по льохах і келіях... усіх набереться, мабуть, добра сотня.
— Ну, а нас буде десятків із шість, — сказав диякон. — Отже, на кожну руку по ляхові, стукнув лобом об лоб — і дух спустять! — міркував він уголос. — Що ж вони, ті розбійники, наробили? Пограбували все? Вирізали сердешних черниць? — знову звернувся ватажок до полонянки.
— Гірше! — відповіла Дарина і з невластивою паничеві соромливістю почала обережно розповідати, щоб не збитися в родових закінченнях слів, про все, що сталося цієї ночі.
Її розповідь, сповнена щирості й благородного обурення, викликала гнів отця диякона й інших слухачів. Пролунав одностайний вигук: "Смерть ляхам!"
— Гей, до зброї! — гаркнув диякон. — На коней!
— На коней! До зброї! — луною покотилася команда по яру, і в синюватій імлі його посхоплювались і заметушилися людські постаті.
— Слухай, панотче, батьку-отамане! — знову заговорив недовірливий бас. — Що клятих панів треба знищити всіх до одного, то це — справедливо, що нашу святиню треба визволити з рук латинян, то це й бог велів. Але ж нам треба бути обережними: береженого, кажуть, і бог береже.
— Істинно глаголиш... — погодився ватажок і схилив голову на знак уваги.
— Це хлоп'я, чи нехай і паненя, з усього видно, православне й письменне, — похмуро провадив бас, — та в душу до нього ніхто не залазив... на словах у нього все гаразд виходить, а от язик часом заскакує, та й очі, мов не знає куди подіти їх... Добре, що він православний, але хіба поміж православними не може бути зрадника? А що, коли він польський шпигун, коли він прикидається й хоче заманити нас у пастку? Що тоді?