— Бий їх, катів! — пролунав страшний вигук.
— Смерть ляхам! — гаркнули гайдамаки і вдарили в спини уланів списами. Польських вояк загнали в тісний кут, де вони не могли захищатися... Зчинився страшенний гамір; у ньому було чути і стогін, і зойки, і прокляття, й іржання коней, і дикі вигуки людей, і регіт, і пекельне пронизливе завивання.
Селяни, побачивши підмогу, вмить розібрали тини й кинулися в городи, щоб відрізати ворогові відступ. Тепер ролі перемінилися: улани й драгуни зіскакували з коней і тікали на левади, сподіваючись там знайти порятунок, але їх скрізь наздоганяли й нещадно вбивали... Баби й молодиці, які не встигли сховатися в лісі й сиділи, позамикавшись у хатах, тепер повибігали з качалками й трощили голови усім, хто потрапляв їм під руку...
— Гей, пане дияконе! — кричав Левандовський, вже гарцюючи на коні. — Спасибі, що виручив!.. Дай мені десятків зо два орлів — біля левад є загін... треба вирізати, бо втече!
— Не втече! Там кругом непролазне болото! — заспокоїв його диякон, але людей послав.
Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; він хотів довідатись, чи не сховався в церкві губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.
На цвинтарі в різних місцях лежали вже задубілі трупи; серед них були й дві жінки з дідом, розтоптані кіньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвіниці. "Може, вони там?" — майнула думка. Та ледве він наблизився до входу, як страшне видовище змусило його відсахнутися: біля стовпа стояв прив'язаний титар, замість рук у нього стирчали дві гострі, обвуглені кістки, почорнілі груди були теж пропалені, але обличчя вогонь не зачепив. Мертві очі страдника були звернені на хрест церкви.
— О, за цей труп проллється багато крові! — з гіркотою сказав Левандовський. — І недолюдки заслужили відплату!
Зазирнувши в дзвіницю, він нікого не побачив, тільки мертвий дзвонар сидів на закривавленій палі й стеріг свої дзвони.
— Прокляття! Де ж цей Кшемуський? — вигукнув Левандовський, підбігаючи до коня.
— Даремно, пане, шукаєш, — простогнав хтось поблизу.
Левандовський обернувся. Неподалік від паперті конав поранений шляхтич.
— Даремно... — вдруге мовив він через силу. — Губернатор... будь він проклятий... одразу ж, побачивши небезпеку... сів у каруцу з ксьондзами... тепер вони в замку...
— Сто дяблів! Я знайду його й там! — крикнув володар Лисянки й пришпорив коня.
Він помчав із своїм загоном на другий кінець села, але там селяни вже кінчали з жменькою уланів: загнавши їх у болото, вони заарканювали вершників, витягали їх на берег і розправлялися по-своєму.
Левандовський повернувся на майдан. Тут уже було все спокійно. На цвинтарі селяни копали дві ями: одну невелику — для батюшки й титаря, а другу — широку, братську — для решти.
Старші з гайдамаків і селян зібралися на раду. Левандовський під'їхав до них і згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам'ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок і розгромити чортове гніздо... Але диякон засміявся на цю пропозицію.
— Ну, пане, в'ївся ти на цього гаспида — і се добре... Та не настав іще час... У нього там, за мурами, набереться сотні зо три жовнірів та гармати... То коли б нам не поламати своїх зубів — це одне; а друге — он приїхав від отамана Неживого посланець: полковник Залізняк скликає всіх, хто може тримати шаблю в руці й ладен віддати життя за кревний люд та за віру, щоб на Маковія поспішали в Мотронинський монастир; там він дасть усім розпорядження, там розправлять крила наші орли і вдарять звідти ошую й одесную на демонів!
— І мені можна туди їхати? — несміливо спитав пан Левандовський.
— Ти хоч і католик, а серце в тебе руське... Ми тобі віримо...
— Такому панові не вірити? Адже ж він довів... Віримо, як собі! — загомоніли селяни.
— І побрататися, братіє, з таким паном за честь! — промовив диякон і притиснув католика-пана до своїх широких грудей.
— За честь! За честь! — підхопили всі, поскидавши шапки.
— Спасибі, панове! — подякував Левандовський.
Чоловіки взялися підбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жінки розшукували на майдані, на вулицях і в левадах тіла своїх батьків, братів, чоловіків... З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небіжчиками, віддаючи їм останнє цілування. Не чути було ні стогону, ні плачу... Тільки іноді бліді губи шепотіли прокльони...
Тим часом село горіло, ніхто й не думав його гасити... Вільний вогонь перелітав з однієї хати на іншу, підкрадався тинами до ожередів соломи... Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках і застилав небо жовто-бурою пеленою... Тільки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов її хрести й бані були облиті кров'ю.
Настав похмурий, задушливий вечір. Важкі чорні хмари затягли все небо і вкрили землю вогкою мертвотною тінню. Вітер ущух, нерухоме повітря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепокоєні ластівки. Усе провіщало страшну ніч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повільно посувалися юрби прочан.
В цьому, звичайно, не було нічого дивного, бо завтра в монастирі мала відбутись урочиста відправа з нагоди свята Маковія. Але вигляд прочан міг нагнати мимовільний страх на кожного зустрічного: обличчя у всіх були похмурі, у декого з-під свит виглядали кінці шабель, інші ж, незважаючи на завтрашнє свято, несли на плечах коси й сокири; жінок і дітей не видно було зовсім.
Піших прочан обганяли озброєні з ніг до голови вершники.
Посеред дороги поволі рухалися велетенські чумацькі мажі, до верху навантажені й укриті кінськими шкурами; подекуди з-під шкур виглядали хвости в'яленої тарані.
Великі чумацькі воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жаліслива монастирська братія, щоб почастувати на Маковія прочан; дивне було тільки те, що на вибоях у навантажених копченою і в'яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничі у довгих важких свитах, які геть ховали їхні обличчя й постаті, неквапливо, мовчки ступали біля своїх возів. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й інша якась причина, приміром можливість небажаних зустрічей, примусила їх ховати свої обличчя.