— Годі, їхати далі нема чого, все загинуло!
Найда нічого не відказав і теж зліз з коня.
Вони розташувалися на березі річки; зморені коні стояли поруч, сумовито похнюпивши голови.
Мовчки, непорушне сиділи приятелі з чверть години, жодним звуком не порушуючи навколишньої тиші. Нарешті Найда засунув руку за вилог жупана, дістав звідти складений вчетверо аркушик паперу, розклав його на колінах і почав читати.
Аркадій невдоволено поглянув на свого товариша, та Найда, заглибившись у читання, не помітив цього.
Кілька хвилин диякон мовчки дивився на приятеля, чекаючи, що він заговорить. Але той мовчав, і Аркадій почав сам:
— Ні, брате, як хочеш, далі блукати берегами цієї річки безглуздо: туди вгору днів п'ять дороги, та назад, а якщо круча залишилась за нами, — стільки ж. Коли ж це не на Саксаганці, а на якійсь іншій річці, то так можна проїздити цілий рік і нічого не знайти, а справу нашого повстання прогавити.
— Хто ж каже! Не про те я думаю.
— А про що ж?
— Про те, як би дізнатися, на котру ж річку вказував той, хто писав записку, і чи справді ми збилися з дороги?
— Гм... Як же це ти додумаєшся?
— А от як! Дивись: ось те місце записки, яке вказує дорогу, від нього вціліли тільки слова: "від... гарду доїдеш до річки С... в тому місці, де впадає в неї річка... звана, поверни коня й поїдеш лівим берегом угору проти течії".
— Ну, цього, брате, надто мало, щоб відшукати дорогу в степу!
— Хвалити бога, що й те є. Бачиш...
— А не сказано там, чи треба переїжджати річку? — перебив Аркадій.
— Ні, не сказано. А що?
— Та от, якби сказано було... А то невідомо. Найда допитливо глянув на Аркадія, але той сумно мовчав, очевидно, не знаходячи потрібної нитки... Проте його запитання примусило задуматися Найду.
— А знаєш що, брате Аркадію? — після довгої мовчанки жваво й рішуче заговорив Найда. — Ти знічев'я спитав, а твоє запитання дуже важливе... Мені це й на думку не спало.
— Ну, ну! В чім річ? — стрепенувся Аркадій і звів на товариша очі, що спалахнули цікавістю.
— Ми їдемо з півночі на південь і, наблизившись до витоків Саксаганки, могли повернути і праворуч, і ліворуч: тобто поїхати правим берегом чи лівим.
— Звичайно. Але ми поїхали лівим, ближче до Дніпра... Бо гадали, що запорожець заховав скарб у своєму степу, а не в Буджацькому...
— Цілком вірно. Тільки одного ми не врахували, що в записці не сказано, чи переїжджати річку, а просто: доїдеш до такої-то притоки і попрямуєш лівим берегом вгору...
— Ну, ну! — пожвавішав Аркадій, відчуваючи, що в цих міркуваннях, може, й справді щось криється.
— А якщо ми їдемо лівим берегом Саксаганки, то тутешні притоки її течуть з боку Дніпра й до нас, отже, повернуті правим берегом...
— Стривай, стривай! — схопився на ноги Аркадій. — Виходить, щоб піднятися лівим берегом притоки вгору, треба її переплисти?
— Авжеж! Бачиш, друже: така проста думка, а в голову не прийшла. Тільки ти напоумив...
— Та що я... — знітився Аркадій. — Тільки в записці ж не сказано переїжджати...
— В тому-то й річ! — радісно вигукнув Найда. — Ми не тим берегом річки поїхали: якби попрямували правим берегом Саксаганки, то її притока була б до нас повернута лівим берегом, отже, ми, не переправляючись, могли б вирушити прямо за течією вгору.
— Саме так... Не туди поїхали.... Це татари нас збили... Ну й голова ж у тебе, друже, ох і голова! — захоплювався Аркадій, стріпуючи своєю розкішною чуприною. — Отже, переїдемо на той берег — та й гайда?
— Стривай, зміркуємо ще, які на тому боці є притоки. Щодо головної річки й гарду я, здається, не помилився: в цій окрузі є ще дві річки, які починаються на "С" — Синюха й Синявка, але їхні назви короткі, а відсутнє місце в записці велике, якраз підходить до слова Саксаганка, — отже, тут усе вірно.
— Авжеж! — переконано кивнув головою Аркадій.
— То й гард, виходить, цей самий, бо другого поблизу немає!
— А звідки йому взятися? — знизав плечима диякон, немовби й справді знав уздовж і впоперек усі околиці.
— А якщо це той самий гард, то на протилежному березі, поблизу нього, має впадати в Саксаганку річечка, і ця річечка неодмінно мусить носити подвійну назву. Я знаю, що на тому боці є притока Жовтоводська... її по-простому звуть Жовті Води, — це саме ті Жовті Води, де блаженної пам'яті наш славний гетьман Богдан розбив ляхів... Там і місцевість байрачна... Адже в Княжих Байраках, у гайку, і молодий Потоцький загинув.
— Друже, голубе! — Аркадій кинувся обіймати Найду. — Та це ж і є саме те місце... Присягаюся пресвятою богородицею, воно, іншого й не шукай, про інше й не думай! І за всіма прикметами воно якраз запорожцеві до вподоби...
— Я й сам так думаю... І якщо по той бік, біля гарду, є річечка й зветься вона Жовті Води, то, анітрохи не вагаючись, треба їхати лівим берегом вгору, та й годі!
— То не гаймо часу. Назад до гарду! — весело гукнув отець Аркадій.
Приятелі скочили на коней і щодуху помчали назад.
Тільки другого дня надвечір вони доїхали до Саксаганки, та переправитись на той бік біля гарду не змогли: береги були такі багнисті, що коні грузли по черево. Треба було піднятися вгору й знайти зручне для переправи місце.
Їм довелося проїхати милі зо дві на північ. Трохи відпочивши на правому боці Саксаганки й підкріпивши свої сили скромним сніданком — таранею й хлібом, подорожні рушили вниз за течією.
Незабаром їм перетнула дорогу невелика річечка, що впадала в Саксаганку, але вона була така мала, що товариші не вагаючись перебрели її й поїхали далі, пильно придивляючись, чи не покажеться де заросла тирсою стежка. Та степ був безлюдний, золотистими хвилями переливалося море трави, й тільки праворуч на видноколі синіли горби й могили.
— Ох, боюся тішити себе надією, але щось ніби на діло скидається, — показав на них рукою Аркадій.
— Я й сам бачу, — відповів Найда. — А он попереду мріє щось, наче блищить:
або пухнасте волоття шовкової трави сріблиться на сонці, або іскриться вода...
І справді, праворуч, вдалині, ховаючись у зелені, раз у раз щось поблискувало.
— Ріка! — вигукнув Аркадій. — їй-богу, ріка! Ану, брате, наддай! За півгодини товариші досягли невеликої річки, що ховалася в низьких, порослих густим очеретом берегах.