— Істинні... Багатий, несказанно багатий, і єдина донька, більш нікого... і гарна з себе.
— Це байдуже! — полковник усміхнувся. — Казна... в походах розтрусилась...
— Одразу поправите свої діла; шлюб цей, як я вже казав вам, усім нам буде на користь...
— І кишені полатає.
— Мене весільним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами.
— А сам же він, мазепа цей?
— Я балакав з ним: з дорогою душею!
— Ну, а дочка?..
— Завзята хохлушка, а втім, думаю, не встоїть... Невже воїн російський не здобуде цієї вікторії?
— Охо-хо! Надіюсь... одначе не завадить піти й засвідчити їй свою пошану.
— До того ж вона й нудьгує сама.
Полковник підвівся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Воєйкову і попрямував важкими кроками до зали.
Пройшовши між танцюючими парами, він розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним із російських вельмож.
— Дуже поспішав, пане генеральний, засвідчити мою венерацію щодо резонів, висловлених вами в розмові з паном генерал-губернатором.
— Щиро вдячний, — відповів генеральний обозний, потискуючи руку полковникові, — штатські резони перш за все.
— Вельми приємно чути такі резонабельні слова, але де ж ваша дочка? Я б хотів побачити її, засвідчити їй свою естимацію...
— Ходімо, ходімо... Сподіваюся, що пан полковник не відмовиться заїхати до нас на хутір, по-простому, без фасонів, на хліб-сіль?
— Це... кгм... залежатиме від однієї чарівниці, — а ось і вона! Генеральний обозний підійшов з полковником до вікна, біля якого сиділа Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фігурами танцю, витаючи думками далеко звідси, в монастирі, що сховався в Мотронинському лісі.
— Доню, Дарино! — покликав її обозний. Дівчина стрепенулась і оглянулася.
— Пан полковник, Іван Сидорович Хрущов, бажає познайомитися з тобою!
— Багато чував про розум ваш і про всілякі інші привабливі якості ваші, — прохрипів полковник, ще раз вклонившись Дарині й дзенькнувши острогами. — Але я бачу, що ви в танцях не берете участі, а тому чи не краще зробити приємний для думок і для очей променад?
— Далебі, тут страшенно душно, — погодилась дівчина.
Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Дарині руку і, випнувши груди, рушив з своєю дамою через залу до розчинених дверей, які провадили в сад.
Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усі гори, які тяглися понад правим берегом Дніпра, освітлювався різноколірними ліхтариками. А втім, освітлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збігала до берега Дніпра, тонула в глибокій тіні; де-не-де стояли лави, на яких тепер відпочивали стомлені танцями пари. По освітлених доріжках і на веранді палацу походжали молоді офіцери, голосно сміючись і розмовляючи про свої справи. У саду було прохолодно; ніжними хвилями розливалися в повітрі пахощі квітів; звуки музики, пом'якшені відстанню, здавалося, пливли, танучи під зеленим склепінням лип.
Дарина підвела очі на всіяне зорями небо.
— Ой хороше! — вирвалося в неї з грудей глибоке зітхання.
— Пречудової — голосно віддихуючись, мовив полковник. — Панна не танцює, та й я у мистецтві цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, — кивнув він у бік молодих офіцерів, — а пусти їх у діло — нікудишні! Гвардійці, — шематони, петиметри, для парадів, а в ділі армія їх усіх на своїх плечах виносить!
Полковник заговорив про перевагу піхоти перед усіма російськими військами, про її заслуги, про те, що гвардії несправедливо віддають більшу шану.
Дарина майже не слухала, про що говорила їй ця чужа людина; дівчину мучила інша думка: навіщо він розмовляє з нею, навіщо батько рекомендував його з такою радісною усмішкою, навіщо він привів її сюди? А що, коли вони вже вирішили цю справу? Що тоді?
Полковник помітив нарешті, що Дарина слухає його дуже неуважно.
— А втім, у прекрасних малоросіянок війська російські, здається, не в авантажі?
— Чому? — здивувалася Дарина. — Якщо вони не чинять нам зла...
— Зла? Боронь боже! Ми лише встановлюємо скрізь спокій і порядок, припиняємо крамолу, бунти, сваволю...
— А в Польщі ви встановите мир і спокій?
— За одним лише словом наймилостивішої цариці.
— А чи узнає вона про те, що коїться в Польщі, чи візьме близько до серця цю справу?
— Кгм... Справа ця в нас на першому плані, й цариця пильно стежить за всім, що відбувається в Польщі.
— То, виходить, ви тут пробудете...
— Аж поки не встановимо спокою...
— О, слава богу!
— А панна цікавиться справами політичної ваги? Я гадав досі, що це жіночому ніжному серцю не властиве, а може, панна боїться вторгнення ляхів? То це, зважаючи на присутність армії російської, даремно...
— Ні, мене тривожить доля рідного народу.
— Кгм! — полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вів далі, намагаючись надати своєму хрипкому басу по можливості більшої лагідності. — Похвально. Схильність до добра прикрашає жіноче серце... Кгм... Про добросердість вашу говорять усі довкола, і я бачу, що це щира правда.
Дарина мовчала.
— Кгм...— провадив полковник,— шановний батечко ваш зробив мені приємне й люб'язне запрошення відвідати його; я отвітствував, що вельми радий заїхати й віддати йому агенцію та що ця візитація моя залежатиме від одної чорнобрової чарівниці, а саме — чи перебуває моя особа у неї в авантажі? Бо не хотілося б мені відступати з чималою конфузією...
Дівчина трохи поблідла, але відповіла спокійно:
.— Ми, пане полковнику, раді кожному гостеві, хто б він не був, але вам здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не пасує полковникові російської армії.
Полковник крекнув:
— Кгм... Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорівнює генерал-бригадирові; а через те, що й наймилостивіша цариця наша прагне урів— няти, оскільки це дозволяють політичні резони, війська малоросійські з російсь— кими, то й нам перед вами чванитися не випадає. Та я й сам не шематон гвардій— ський, не шаркун, не петиметр, а чесний і доброзвичайний солдат... Кгм... І хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжній християнин не супроти мар'яжу; звичайно, жінку шукав би не модницю й манірницю, а просту, покірливу й хазяйновиту... А тому прошу вас сказати мені... кгм... просто, без фасонів...