Але чому виникла потреба в автора записки вказати саме на це свято? Може, він закопав скарб саме в той день? Але це аж ніяк не з'ясовує, де ж саме закопано скарб, а слова "Петра й Павла", мабуть, поставлені були тут для точнішого визначення місцевості. На що ж вони могли вказувати Може, на тому місці закопано образ Петра й Павла? Але чому в такому разі стоїть після слів "Петра й Павла..." "сонця сімдесят три кроки"?
Найда встав і заходив по кімнаті. Він зайшов у глухий кут — не міг нічогісінько придумати.
Образ? Ні, коли так точно сказати про камінь, подробиця щодо ікони зовсім зайва, та й слова "закопано образ" "знаходиться образ" ні в якому разі не могли б лягти на те місце, що лишилося в рядку...
"Чому після слів "Петра й Павла" стоїть слово "сонця"? — раз у раз питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце при визначенні місцевості. Правда, можна було б вказати на схід, на захід сонця, але тоді при чому тут "Петра й Павла"? Що діється з сонцем на Петра й Павла? Воно світить так само, як і на різдво, як і на стрітення, як і в будь-яке інше свято.
Найда задумався.
Відгадуючи втрачений зміст таємничого листа, він і не помітив, що ніч уже минула — свічка кволо мерехтіла на столі, а тьмяний вогник її тонув у потоках ясного рожевого світла, що пробивалося до келії...'Найда підвів голову й, помітивши це, зняв запинало з вікна й загасив свічку.
Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листі. З вікна келії видно було всю далину з лісом, що збігав схилом гори, з синьою смугою далеких гір...
Найдине вікно виходило на схід.
Ясна, рожева зірниця розгорялася на небі, кидаючи ніжний полиск на далекі сині гори...
Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохіть зами-лувався ним.
— Сонце, сонце! — говорив він сам собі, не відриваючи очей од вікна. — Та хіба сонце не однаково світить і в свято, і в будень?
Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв'язок між словами "сонце" та "Петро й Павло" й не міг нічого придумати.
Зоря горіла дедалі яскравіше.
Ось неначе золота стріла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промінь ударив Найді просто в очі.
Найда мимоволі зажмурився й здивувався: як він не помічав цього раніше, — адже коли він приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очі, а тепер, а тепер... куди пересунулось? А це ж було коли?
Прибув він сюди якраз після великодня... а тепер...
Найда задумався: щось крутилося в нього на думці, немов якесь забуте слово. Він болісно напружував мозок, намагаючись упіймати його — і не міг!
Раптом його охопило незвичайне хвилювання: він рвучко схопився з місця й застиг, приголомшений несподіваною думкою. І йому вмить усе стало ясно.
— "Стань на тому місці на Петра й Павла і відлічи на схід сонця сімдесят три кроки", — промовив він уголос. — Так, так, інакше й бути не могло!
Не міг же автор записки написати просто: відлічи на схід сонця сімдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й літом не в одному місці. Ось чому й сказано про день, у котрий треба відлічити від певного місця сімдесят три кроки. "Але схід сонця чи захід?" — задумався був він, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевірити на місці.
Наче камінь упав йому з душі. Він вписав знайдені слова в пропущені місця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав і сховав у себе на грудях.
Тепер уже всю записку було розгадано й він міг сміливо вважати себе володарем величезного скарбу.
Мов зачарований, стояв Найда коло вікна... І радість, і передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; він відчував, як за спиною в нього виростали могутні крила, готові понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря...
Навколо все було тихо... все спочивало ще в солодких обіймах вранішнього сну...
Нараз повільний удар дзвона сколихнув іще сонне повітря, й гудіння його попливло далеко-далеко в далину, через сині грані лісів...
Найда стрепенувся, побожно перехрестився й підійшов до свого ложа, щоб узяти патерицю і чотки й піти до церкви.
Сповнений тривожних мрій, він простяг руку і з диким криком відсахнувся...
На ложі його, замість патериці й чоток, лежали спис і довга низка куль...
XIII
Після розмови з Залізняком Петро не став баритися жодної хвилини; він одразу розшукав на монастирському подвір'ї диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранці вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозі в Петровому серці кілька разів з'являлося бажання — перш ніж вирушити в Малу Лисянку, заїхати в містечко й розвідати, чи є там Гершко й Сара? На повороті, де дорога розходилася в містечко і в село, це бажання стало особливо сильним, але свідомість небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рідним, усьому селу, взяла гору над егоїстичними прагненнями, і Петро рішуче повернув коня на Малу Лисянку.
Небагато часу минуло, як він виїхав з рідного села, а над його головою прокотилося стільки приголомшуючих подій, що здавалося, ніби відтоді, коли він жив у Лисянці, минула ціла вічність.
При в'їзді в село Петро за звичкою глянув праворуч і побачив спустілу корчму, з відчиненими вікнами й дверима і розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серці пекучий біль і нагадало йому ту страшну ніч, коли він проводив Сару назад до корчми, коли він присягався не залишати її до скону.
Хіба не сам він одвів її на заклання? А як вона боялася, як знемагала її душа! Йому пригадалися останні слова Сари, її шалені пестощі, її клятви... і серце його стислося від невимовної туги...
"Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому світі не знайде він своєї коханої голубки, не побачить її очей, не почує її голосу?.."
Сповнений гнітючих передчуттів, Петро в'їхав з дияконом у село; вигляд села ще більше посилив його побоювання: скрізь було безлюдно й тихо, тільки де-не-де порпалися в пилюці дітлахи, а з дорослих нікого не зустріли.
З душевним хвилюванням під'їхав Петро до батьківської хати... Та в дворі усе було гаразд, тільки теж безлюдно. Собаки, що мирно дрімали на осонні, голосно загавкали й кинулися до вершників, але, побачивши Петра, заспокоїлись і з радісним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку.