По всіх келіях потай від отця ігумена точилися таємні розмови, в монастирських льохах переховувалися якісь барила й міцно зав'язані паки.
А тривожні звістки тим часом усе ширились і ширились.
Був паркий літній вечір. Небо, обкладене з усіх боків чорними хмарами, кидало синювату мертву тінь на землю, що застигла, чекаючи страшної грози.
Жоден листок не ворушився на деревах, нерухомо застигло повітря, й, незважаючи на те, що не відчувалося кругом і найменшого вітерця, важкі чорні хмари, прорізані білими клуботливими звивами, поволі випливали з західного боку неба й застилали весь небосхил.
На землю насувалася чорна тінь.
Налякані страшним явищем природи, птахи то з голосними криками кружляли навколо своїх гнізд, то забивалися під покрівлю дзвіниці, під карнизи церков і будинків.
Гудів монастирський дзвін, сповіщаючи про кінець вечерні. Люди юрмилися в дворі Мотронинського монастиря й, чекаючи виходу отця ігумена, тихо розмовляли між собою, переказуючи жахливі новини.
Та ось останній стогін дзвона завмер у нерухомому повітрі; з церкви ринув натовп прочан, а слідом за ним показалася могутня постать архімандрита з хрестом у руках; за ігуменом ішов Залізняк, а за ним уже сунула чорною валкою і вся монастирська братія.
Побачивши отця ігумена, всі, хто був у дворі, дуже захвилювались: одні почали протовплюватись до Мельхіседека, кваплячись підійти під благословення, інші ставали на коліна, падали перед ним ниць... Почулися стогони, плач, істеричні зойки.
— Гинемо, отче! Гинемо! — волали люди. — Смертна година наближається... Порятуй... помилуй... і захисти!..
Рука Мельхіседека, що високо тримала хреста, помітно здригнулася; скорботний погляд його пробіг по головах убогої пастви, яка простягала до нього в останній надії руки, і серце його стислося від невимовної муки.
— Братіє моя возлюблена! — заговорив він, задихаючись од хвилювання. — Чим можу допомогти вам, убогий, безсилий пастир ваш? Се єдиний захист наш, — високо підняв він над головою великого хреста з розп'яттям. — Сим переможемо!
На темному тлі неба золотий хрест яскраво засяяв над головами натовпу, що стояв на колінах. Почулися слова молитви, зітхання, стогони... Усі схилилися перед сяючим хрестом.
— Не втрачайте ж надії, стійте твердо, спокус і погроз не бійтеся, — говорив Мельхіседек. — Господь пошле і захист, і покров тим, хто покладається на його ласку. Ще не відома нам ухвала сейму; російська цариця, а з нею й інші держави клопочуться за нас. Надійтеся ж на господа й віруйте, яко він сам гнаним за віру є захисник. Але путі господні невідомі, — з грудей Мельхіседека вирвалося скорботне зітхання, та голос його звучав твердо й упевнено, — і якщо хоче він, щоб ми постраждали за святу віру нашу, на те його свята воля! І ми не відступимось від неї заради благ і радостей світу, приймемо мученицьку смерть, пам'ятаючи слова господні: хто перетерпів до кінця, той спасенний буде.
У відповідь на слова отця ігумена звідусіль почувся голосний плач.
Похмурий стояв Залізняк поруч Мельхіседека, не сміючи перервати його слова, і тільки поглядав мовчки з-під насуплених брів на натовп, що ридав, стоячи на колінах.
Коли нараз до слуху всіх присутніх виразно долинув кінський тупіт, і за кілька хвилин у двір монастирський влетів укритий курявою вершник.
Осадивши свого змиленого коня, верхівець зіскочив з сідла й, підійшовши до Мельхіседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцеві ігуменові:
— Од його превелебної мосці єпископа Георгія з Варшави, — і подав Мельхіседекові запечатаний пакет.
Різким рухом зірвав Мельхіседек з пакета товсту воскову печать і, розгорнувши папір, почав читати його...
Натовп, що юрмився на подвір'ї, нараз завмер.
Сотні очей стежили за отцем ігуменом.
А він не одривався від списаного аркуша паперу.
Запала хвилина напруженої мовчанки, що збіглася з лиховісним затишшям, яке охопило природу.
Нараз обличчя отця ігумена вкрилося смертельною блідістю, папір випав у нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Він ухопився руками за голову, похитнувся і впав би навзнак, якби його не підхопив Залізняк.
Миттю вся братія оточила отця ігумена.
— Що сталося, отче? На бога! — почулися з усіх боків розпачливі голоси.
— Гнів божий... кара! — насилу вимовив Мельхіседек. — Сейм закінчився, прохання наші всі відхилено, й декларації милостивої цариці та інших монархів, за нас чинені, залишено без уваги!
Зойк жаху вирвався з грудей присутніх і прокотився над юрбою, і в цей час долинув здаля глухий, затаєний гуркіт грому... Слідом за ним ще і ще...
Жах опанував мешканців монастиря. Страшні пориви вітру налітали на юрбу, що зібралася в дворі, зриваючи хустки з голів жінок, куйовдячи волосся, рвучи одіж, і з диким свистом мчали далі, нагинаючи дерева, здіймаючи перед собою стовпи куряви.
Обливаючись слізьми, падали селяни на коліна, простягаючи до неба руки. Крики й зойки натовпу змішались із стогоном столітнього лісу. Удари грому посилювались, небесне склепіння двигтіло й, здавалось, ось-ось упаде на землю...
Мигнула блискавка, й небо загорілося з усіх боків.
Хитаючись і спираючись на руку брата Аркадія, піднявся Мельхіседек по східцях монастирського ганку; за ним ішли Залізняк і старша братія.
Ввійшовши в келію, Мельхіседек мовчки опустився у своє крісло й затулив обличчя руками; отець Єлпідифор сів на лаву й похилив голову на груди; Залізняк, Найда, Аркадій і Антоній стояли похнюпившись біля вікна. Ніхто не зважувався порушити тишу цієї страшної хвилини. Глибокі сутінки, що сповнювали келію, часом прорізували яскраві спалахи блискавки й на мить усе осявалось білим світлом, а потім густий морок знову повивав нерухомі постаті.
— Навіщо ти залишив нас, господи! — простогнав нарешті Мельхіседек, одриваючи руки від обличчя й безсило опускаючи їх на бильця крісла.
— Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над його святинями, а самі пильнували, аби тільки бути покірними й довготерпеливими! — промовив глухо Залізняк.
— Не нам належить кара: "Мені відомщення, і аз воздам", — суворо відповів Мельхіседек.
— Умерти, братіє, умерти всім! — простогнав старець Єлпідифор.