Зітхання полегкості вирвалося з могутніх Залізнякових грудей.
— А наступного дня, — розповідав він, — зібрався в Умані сеймик і на ньому всі одноголосно ухвалили виконати за всяку ціну присягу, яку дали папі, і на сеймі в Варшаві скасувати всі декрети короля й припинити втручання Росії.
— Загибель, смерть! — простогнав отець Єлпідифор і безсило схилив голову на груди.
— Не смерть, а боротьба! — вигукнули разом Аркадій, Найда й Антоній. — Живими не здамося проклятим римлянам! Побачимо...
— Стривайте! На бога! Заспокойтеся, братіє! — промовив Мельхіседек, простягаючи руки до Найди й Аркадія. — Пане полковнику, може, це ще не правдиві чутки?
— Слова мої такі ж правдиві, немовби я сам був у ляхів на сеймику і на свої вуха чув усе те, про що говорили вони! — поволі карбував слова Залізняк.
Вражені його тоном, усі замовкли. Якусь хвилину в кімнаті панувала напружена мовчанка.
— Навколо, кажу вам, затівається щось лихе, — знову заговорив Залізняк. — На Росі човни всі порубані, не пропускають угору нікого, ні нашого чоловіка, ні жида. По березі Дніпра розставлено сторожу. Відрізують ляхи нас од усього світу, мабуть, наміряються винищити всіх. Поки є час, треба рятуватися... Тобі ж, чесний отче, паче всіх. Я поспішав до тебе чимдужче, щоб остерегти: ляхи постановили на своєму сеймі найперше знищити тебе, як вони іменують: першого бунтаря схизматського.
По обличчю Мельхіседека пробігла сумна усмішка.
— Про мене не турбуйся, друже: багато разів одержував я від них підкидні листи з усякою лайкою й погрозами, та господь оберіг мене, обереже й далі, коли я ще потрібний тут, на землі.
— Що було раніше, того не можна порівняти з тим, що є нині! — рішуче заперечив Залізняк. — Раніше були погрози, а тепер будуть справжні кари. Через тиждень, не пізніше, ляхи зберуться в Лисянці й передусім кинуться на тебе. Рятуйся, панотче, поки ще не пізно! Я з козаками проведу тебе до берега Дніпра.
— Рятуйся! — скрикнули разом Аркадій і Антоній.
— Рятуйся! — сказав отець Єлпідифор, підводячись з місця й простягаючи до Мельхіседека тремтячі руки. — Заради братії своєї рятуйся!
Коли Мельхіседек почув від усіх пораду "тікати й рятуватися", обличчя його спалахнуло.
— Мені рятуватися?! — промовив він обурено й, підвівшись з місця, гордо випростався на весь свій могутній зріст. — Щоб я в час біди залишив свою паству? Хто міг порадити мені сіє? Нехай не заволодіє мною страх і не вдасться ляхам похитнути дух мій! — вигукнув він грізно'і з силою стукнув патерицею об землю. — Зостануся тут до останнього дня, хай не збудеться речене в святому письмі: "Поражу пастиря, і розійдуться вівці!"
Безстрашна й горда відповідь Мельхіседека запалила всіх присутніх.
— Так, правда твоя, отче! — гаряче підтримав його Аркадій. — Не личить нам тікати від ляхів і віддавати їм на поталу народ наш! Лишайся з нами і будь спокійний... Нехай тільки поткнуться сюди ляхи! Ми їм приготуємо добру зустріч!
— Поляжемо всі, а відплатимо їм за всі їхні звірства! — підхопив Найда.
— Зброя єсть, запаслися, — поквапно докинув Антоній. — Вистачить на всю братію...
— У лісах повно козаків! А з такими ватажками, — Залізняк поклав руки на плечі Найди і Аркадія, — ми перевернемо всю Польщу.
— І перевернемо, і розтопчемо це гадюче гніздо! — гаряче підхопили ченці.
— Зупиніться! Що ви глаголите? — заволав Мельхіседек. — Чи ви гадаєте, що я підніму свою патерицю й оберну її на меч?
— Гадаємо! — палко відповів Аркадій. — Первосвященики не раз ставали на захист храму господнього...
Мельхіседек із жахом відступив.
— У всякому разі, благослови нас, чесний отче, кінчати це святе діло! — промовив Залізняк, схиляючи голову перед Мельхіседеком.
— Не так, не так, братіє! — заговорив знову Мельхіседек. — Не мечем, не кров'ю, а правом... Ти знаєш ухвалу одного сеймика, але ти не знаєш, що ухвалили інші!
— Усі зійдуться на одному! — перебили Мельхіседека вигуки присутніх.
— Але сейм коронний!.. Там буде репрезентант Росії; ми напишемо в Петербург, проситимем, благатимем; мені обіцяли там велику допомогу...
— На допомогу Росії ми й сподіваємось, весь народ надіється на неї! — відповів Залізняк. — Але ти бачив сам, превелебний отче, як поважає шляхта волю імператриці!
— Слово Росії в ляхів не допомогло нам нічим, тепер лишається надіятись тільки на її зброю.
— На бога, братіє, надійтеся! Більше терпіли, потерпіть ще!..
— Для чого? Навіщо? Чого нам іще ждати? Хіба того, щоб ляхи налетіли на нас зненацька, і вчинили наругу над нашою святинею, й остаточно спустошили цей край? — палко заговорив Залізняк.
— Ні, ні, панотче, не хитай нашої волі!
— Сам бог карає тих, хто віддає свою святиню на наругу ворогам! — палко скрикнув Найда.
— Так, брате! І ми не відступимось від неї, — говорив далі Залізняк. — Повідай, превелебний отче, чи не тобі сказали там, що коли на Вкраїні через утиски почнеться бунт, то тоді Росія може втрутитися збройне й примусити шляхту ствердити в Польщі право й потоптаний закон?
Мельхіседек схилив голову на знак згоди.
— А чи видали ж тобі на підкріплення сих слів якусь грамоту чи листа?
— Ні, се говорилося словесно, й важко було зрозуміти, чи ховали ці слова щось більше.
— Ех, горе! — з досадою вигукнув Залізняк. — Хоч би грамота, хоч лист, хоч троє написаних слів...
— Що? Про що говориш ти? — зацікавились усі присутні.
— Звістка про те, що було сказано тобі, превелебний отче, облетіла весь народ, усі надіються на допомогу цариці, скрізь ходить чутка, що вона видала твоїй милості золоту грамоту до всього українського народу, щоб повставав він, а вона пришле на допомогу своє військо.
Залізнякові слова страшенно всіх зацікавили, особливо ж отця Антонія. Смагляве обличчя його почервоніло.
— Правда, правда! — озвався він квапливо, ступивши від дверей на середину келії. — Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тільки не знаю, до чого це?
— Ні, — сумно заперечив Мельхіседек. — Грамоти мені не давали ніякої, а на словах обіцяли...
— Що слова! — вигукнув з досадою Залізняк. — Слово — не папір! Та коли б нам така грамота — все Запорожжя, вся Україна... та що там — море повстало б кругом! Отець Антоній не одривав очей від натхненного обличчя Залізняка.