— Не лише можу, а й мушу, — сумно промовив Вільямс-4. — Я лише робот, містере Морисон. Я створений людьми і, природно, наділений деякими з їхніх почуттів. Так і має бути. Але існує й межа моїх можливостей, яка, по суті, є такою самою, як і в більшості людей на цій непривітній планеті. І, на відміну від людей, я не можу переступити свою межу.
Робот поліз у вихор. Морисон ошелешено втупився в нього. Він бачив позаду зграю вовків, що тремтіли від нетерпіння, а ще тьмяний відблиск золотоносної породи вартістю в кілька мільйонів доларів, що вкривала стіни розщілини.
У ньому щось надломилося.
Щось нерозбірливо вигукуючи, Морисон кинувся вперед і схопив робота за ноги. Вільямс-4, що наполовину сховався у вихорі телепортації, опирався, відбивався й майже скинув Морисона. Але той вчепився в нього як божевільний. Сантиметр за сантиметром він витяг робота з вихору, кинув на землю й притис усім тілом.
— Ви заважаєте роботі поштової служби, — сказав Вільямс-4.
— Це ще не все, чому я збираюся заважати, — прохрипів Морисон. — Смерті я не боюся. Це була моя ставка у грі. Але, чорт мене забирай, я не збираюся помирати через п'ятнадцять хвилин після того, як розбагатів!
— У вас немає вибору.
— Є. Я скористаюся твоїм аварійним телефоном.
— Це неможливо, — сказав Вільямс-4. — Я вам його не дам. А самі ви до нього без допомоги механічної майстерні не доберетеся.
— Можливо, — відповів Морисон. Зараз ми це з'ясуємо. — Він дістав свій розряджений револьвер.
— Що ви збираєтесь робити? — запитав Вільямс-4.
— Хочу з'ясувати, чи зможу я перетворити тебе на брухт без допомоги механічної майстерні. Гадаю, логічно буде почати з твоїх зорових рецепторів.
— Це справді логічно, — сказав робот. — У мене, звісно, немає інстинкту самозбереження. Але мушу попередити, що ви залишите без листоноші всю Венеру. Від вашого антигромадського вчинку багато хто постраждає.
— Сподіваюсь, — відповів Морисон, заносячи револьвер над головою.
— Крім того, — поспішно додав робот, — ви завдаєте шкоди державному майну. Це серйозний злочин.
Морисон розсміявся і змахнув револьвером. Робот зробив швидкий рух головою й ухилився від удару. Він спробував вивернутися, але Морисон навалився йому на груди всім своїм тілом.
— Наступного разу я не промахнуся, — пообіцяв Морисон, замахуючись револьвером.
— Зупиніться! — сказав Вільямс-4. — Я зобов'язаний охороняти державне майно, навіть якщо цим майном є я сам. Можете скористатися моїм телефоном, містере Морисон. Майте на увазі, що цей злочин карається ув'язненням на термін від п'яти до десяти років у виправному закладі на Сонячних болотах.
— Давай телефон, — сказав Морисон.
На грудях робота відчинилося вікно, і звідти з'явився невеликий телефон.
Морисон набрав номер Макса Крендела й пояснив йому ситуацію.
— Бачу, бачу, — сказав Крендел. — Гаразд, спробую знайти Вілкса. Але, Томе, я не впевнений, чи зможу щось зробити сьогодні. Робочий день закінчився. Усе зачинено...
— То повідчиняй! — сказав Морисон. — Я можу усе оплатити. І допоможи Джимові Ремстаатеру.
— Це не так просто. Ти ще не оформив прав на заявку. Ти навіть не довів, що твоє родовище чогось варте.
— Дивись, — Морисон повернув телефон так, щоб Крендел побачив блискучі стіни розщілини.
— Схоже на правду, — зауважив Крендел. — Але, на жаль, не все те, що блищить, — золотоносна порода.
— Що треба робити? — запитав Морисон.
— Треба діяти як належить, поетапно. Я телепортую до тебе державного маркшейдера. Він перевірить твою заявку, визначить розміри родовища і з'ясує, чи не зареєстроване воно за кимось іншим. Даси йому із собою шматок золотоносної породи. Якнайбільший.
— Як мені його відбити? У мене немає інструментів.
— Щось вигадай. Він візьме шматок для аналізу. Якщо порода досить багата, вважай справу зроблено.
— А якщо ні?
— Про це не варто говорити, — сказав Крендел. — Я спробую все владнати, Томі. Зичу успіху.
Морисон вимкнув зв'язок, підвівся й допоміг підвестися роботові.
— За двадцять три роки служби, — промовив Вільямс-4, — вперше хтось погрожував життю працівника державної поштової служби. Я маю повідомити про це поліцію Венусборга, містере Морисон. У мене немає вибору.
— Знаю, — сказав Морисон. — Але мені здається, п'ять чи навіть десять років в'язниці — усе ж краще, ніж смерть.
— Сумніваюсь. Іноді я й туди розношу пошту. Ви самі все побачите місяців через шість.
— Що? — перепитав приголомшений Морисон.
— Місяців через шість, коли я закінчу обхід планети й повернуся до Венусборга. Про такі події слід повідомляти особисто. Але спершу я маю доставити пошту.
— Дякую, Вільямсе. Не знаю, як мені...
— Я просто виконую свою роботу, — сказав робот, прямуючи до вихору. — Якщо через шість місяців ви ще будете на Венері, я принесу вам пошту до в'язниці.
— Мене тут не буде, — відповів Морисон. — Прощавайте, Вільямсе.
Робот зник у вихорі телепортації. Потім зник і сам вихор. Морисон залишився сам у венеріанських сутінках. Він знайшов виступ золотоносної породи трохи більший за людську голову, вдарив по ньому руків'ям револьвера, і в повітрі замиготіли дрібні блискотливі осколки. Через годину на револьвері було чотири вм'ятини, а на блискучій поверхні породи — лише кілька подряпин.
Піщані вовки почали підкрадатися ближче. Морисон жбурнув у них кілька каменюк і хрипко вилаявся сухим, надтріснутим голосом. Вовки відступили.
Він знову оглянув виступ і помітив біля його основи тріщину, товщиною з волосину. Він почав бити в цьому місці. Але камінь не піддавався.
Морисон витер піт, який заливав очі, і спробував зібрався з думками. Клин, потрібен клин...
Він зняв ремінь. Приставивши до тріщини край сталевої пряжки, він ударами револьвера загнав її у тріщину на кілька міліметрів. Ще три удари — і вся пряжка сховалася в тріщині, ще удар — і виступ відокремився від жили.
Шматок, що відламався, важив кілограмів десять. Рахуючи по п'ятдесят доларів за унцію, цей уламок мав би коштувати тисяч двадцять доларів, якщо тільки золото виявиться таким чистим, як воно здається.
Коли прибув телепортований державний маркшейдер, було уже майже темно. Це був невисокий опецькуватий робот, пофарбований старомодним чорним лаком.