— Як то, і не ночував дома?
— Не знаю, я його не бачила ані вночі, ані нині рано.
Отак розмовляючи, вони обі вийшли з офіцини на подвір'я. Пані Олімпія зирнула у городець перед вікном, де Гадина вже докошував бур'ян.
— Слухай, Гадино, — обізвалась пані, — ти не бачив де Деменюка? Коло єгомостя треба би комусь раз у раз сидіти. Я не все маю час, Параска ще менше, а Деменюк був би до сього найліпший.
— Я бачив Деменюка, але не нині, а ще вчора вночі, — мовив Гадина.
— Вночі? О якім часі?
— Не знаю. Вже було темно. Ага, та саме перед тим, як ясна пані мене здибали на подвір'ї.
— Де ж ти його бачив?
— А тут.
— Де тут?
— В помешканні єгомостя. Єгомость розмовляли з ним досить довго, а потім він пішов геть. Казав, що йде до коваля Гердера.
— Як же ж ти се бачив? Як чув?
— Я ходив по саду... садівник мене просив обійти, чи хто де не закрався... Дивлюся з тамтого боку, в вікні у о. Нестора світло. Я підійшов під вікно і бачив...
— Що ж ти бачив? що? — поспішно питала пані. Поза її плечима пішов мороз, по лиці розлилася смертельна блідість, на чоло почав виступати холодний піт. Гадина не бачив сього. Він стояв з косою в руці і похилив лице вниз, бачачи по невчасі, що непотрібно вирвався з сим оповіданням, котре може наробити йому біди.
— Ну, говори, говори, що ти бачив? — налягала пані.
— Та нічого особливого! — відбріхувався Гадина. — Те, що кажу, те й бачив. Застукав хтось до дверей, о. Нестор запитав: "Хто там?" Відповідає: "Я, Деменюк". О. Нестор вітворив. Увійшов Деменюк, оба почали розмовляти...
— О чім?
— Або я знаю, о чім? Я не міг чути. Те тілько я чув, що Деменюк сказав: "Іду до Гердера".
— І вийшов?
— Та вийшов.
— Ти бачив, як вийшов?
— Бачити не бачив, але чув, як о. Нестор замкнув за ним двері.
— Замкнув?
— Замкнув.
— На замок?
— Здається, на замок. Я чув, як ключ ценькнув у замку.
— Ну, а потому що було?
— Я не знаю. Я пішов геть, пішов спати.
— А де ти спав?
— Та ось тут, у своїй комірці.
Пані Олімпія перевела сей перший протокол з Гадиною в чотири очі, сперта руками на плоті городця; за плотом, віддалений о кілька кроків, стояв Гадина з косою в руках. Гапка зараз із помешкання о. Нестора пішла до кухні, а Параска мила підлогу в покої о. Нестора. Пані і Гадина говорили швидко, притишеним голосом, хоч довкола не було нікого, хто б їх міг підслухати, бо садівник зі своїм псом власне обходив сад і находився досить далеко від них.
— Ну, — мовила пані, трохи вспокоєна словами Гадини, — надіюсь, що Деменюк швидко прийде! Докошуй сей бур'ян і знеси його до стайні, а потому прийдеш до мене до покою, то я тобі скажу, що маєш далі робити.
І вона пішла півперек подвір'я до свого помешкання. Але тут немов щось спинило її на порозі. Якийсь несупокій затрепався в її душі. В грудях зробилося так тісно, що їй формально булося страшно ввійти між чотири стіни свого непривітного помешкання. І вона пішла далі, до руїн старого двора, вигоном до улиці, а в її голові вертілася все одна думка:
"Бестія сей Гадина! Він щось знає, та не хоче сказати! Він щось бачив, щось чув більше, ніж говорить! Ну, та вже я видобуду се від нього! Він мені мусить усе виспівати! Тілько помалу, зручно, осторожно, не перехапуючись! Господи! Як же ж ся півгодина мене змучила! Та се ще нічого. Що то далі буде?"
В тій хвилі очі її, склонені вниз, мимохіть якось піднялись угору, визирнули на улицю. І в тій же хвилі ноги під нею задилькотіли, в груді сперло дух, немовби й серце перестало битися; холодний піт виступив по всьому тілі. Пані помертвіла, стала на місці мов вкопана, а в очах її потемніло. Найстрашніший привид не був би так перелякав її, як те, що вона тепер побачила, хоч се була дуже проста, звичайна, натуральна річ. Вулицею долі селом ішов жандарм, звичайний патрулюючий жандарм, в чаку з когутячим пір'ям, в мундирі і з карабіном. Побачивши паню дідичку, він салютував їй, та, на диво — і се, власне, зробило на пані таке могуче вражіння — не минав двора, а скрутив з дороги і почав іти прямо до пані Олімпії.
III
Жандарм був знайомий пані Олімпії з видження. Досі вона чула себе так далекою по свойому соціальному положенню від людей того роду, що хоч не раз бачила в селі постенфірера Шеремету, хоч він кілька разів бував навіть у неї в дворі задля різних справ, вона дуже мало звертала на нього уваги. Жандарм та жандарм, — а що він за чоловік, добрий чи злий, спосібний чи неспосібний і до чого власне спосібний, а до чого ні, — сим вона й не думала інтересуватися. Тож не диво, що тепер, коли Шеремета почав наближатися до неї і коли вона інстинктово почула в душі, що з сим чоловіком прийдеться їй видержати першу і, може, рішучу боротьбу, вона видивилась на нього так, немовби перший раз в житті його бачила, сконцентрувала в очах усю силу свого духу, всю свою проникливість і догадливість, вироблену вихованням, досвідом, знанням вищого світу і освітою, щоби відгадати, проникнути душу, думки і намір сього плебея, одягненого в мундир, від котрого чути було запах препарованого спирту, котрим були чищені гудзики його мундира.
Постенфірер Шеремета був високий статний мужчина, з чорними довгими вусами, довгим простим носом, чорними блискучими очима, з широкими рум'янцями на здоровім лиці, осмаленім сонцем. Постать його так і дихала здоров'ям, силою і енергією, а в очах світився простий розум, виострений службою. Тільки тепер уперве пані Олімпія запримітила, що сей жандарм був дуже вродливий мужчина і що будь на нім замість жандармського мундира — батистова сорочка і тонке дороге вбрання, будь він не жандарм, а який-небудь вельможний граф або барон, він робив би фурор, за ним пропадали б дами, він був би "звіздою", "львом" товариства. Ся увага якось так мимовільно, бог зна відки мигнула в голові пані Олімпії, мабуть, з привички до таких "естетичних" оцінок кождого, хто перший раз звертав на себе її увагу. Та тепер їй було не до естетики, і для того зараз у слідуючій хвилі вона почала пильніше слідити його лице, щоби змірити, зміркувати обсяг його інтелігенції, котра в даній хвилі могла статися найстрашнішим її ворогом в разі, якби оказалася завеликою, а найліпшим її союзником в разі, якби була малою і слабосилою. А поперед усього їй важно було доміркуватися, чого се він повертає до двора? Чи він знає, що тут сталося? Від кого і яким способом міг о тім дізнатися? Якої тактики держатись їй супроти нього? Вулиця перед двором була широка, а вигін, що вів попри згарища старого двора на подвір'я, був також доволі довгий, так що поки жандарм, ступаючи без поспіху мірними широкими кроками, наблизився до пані, вона мала час прийти трохи до себе після наглого перестраху першої хвилі. Вона стала при самім кінці вигону, тут, де він доходив до подвір'я, так що жандарм, розмовляючи тут з нею, міг бачити подвір'я, але не бачив докладно тої офіцини, де сталося "нещастя", і загалом не міг зміркувати, що діялося в глибині подвір'я. Пані Олімпія зовсім логічно міркувала, що коли жандарм знає вже, що тут сталося, то піде прямо на місце, а коли не знає, то лучче буде не підпускати його близько, щоб без потреби ні о чім не дізнався. Інстинкт самоохорони говорив їй, що за всяку ціну треба старатися виграти час, протягти відкриття і розголошення "нещастя", що сталося в її дворі.