— Здається, вона спить уже! — шепче граф.
— Спить, — повторяє шептом Цвях.
— Ну, говори, що бачив?
— Цілувались.
— Хто починав?
— Вона.
— Що говорили?
— Змовлялися.
— На кого?
— На вас. Вона його натуркує. Як засне, каже, ти прийди до мене, обоє візьмемо по подушці, наляжемо на нього, за пару хвиль буде готов!
— Та... так і мовила? Буде готов?
— Тими самими словами! — з безвстидною відвагою бреше Цвях.
— Ну, що далі?
— Він не хотів. Пощо мені? Вона почала плакати. Ти мене не любиш! Він моє життя затроїв.
— Затроїв, казала?
— Так. А він каже: прости йому! Нехай має з богом рахунок. Зроби се задля нашого сина!
— Задля нашого, казав?
— Так! Задля нашого сина.
— А що ж далі?
— Вона знов про подушки. Не бійся нічого! Ніхто не буде знати! Скажемо, що удар був, шляк трафив.
— Хитро! — шепче граф.
— Він ні за що не хотів. Видасться — каже. І так йому недовго вже жити. Лікар казав.
— Лікар казав?
— Еге, каже: лікар казав. Я вмисно лікаря розпитував, казав, що леда сильніше зворушення — і може бути по нім..
— Он як! — шепче ледве чутно граф і кидається на ліжку. Потім тихо. Цвях ще щось шепче, потім нахиляється над ним і промовляє впівголоса:
— От тобі на! Справді, готовий! Я й не думав, щоби так швидко!
Її серце ще тепер, по стількох роках, стискає смертельна тривога при тих словах. Вона все чула, не спала; відразу зрозуміла, що тут сталося щось страшенне. Тривога відняла їй усю силу, всю застанову. Вона не знає, що робити: чи вставати, кинутись до мужа, кликати на поміч, чи лежати і ждати рана? Ждати? Спати — ні, лежати без сну всю ніч отут при трупі! Ні, се страшенно, вона сього не видержить! А зриватись, кричати — значить, зрадитись, що вона чула оту розмову, зрадитись перед Цвяхом! Та що се? Цвях щось порається коло вмерлого, бряжчить ключами, відмикає касу! Тривога кам'яною горою налягає на її груди! Вона силується встати, крикнути, вхопити за руки злодія, але не може ворухнутися. Та ось Цвях замкнув касу, поклав ключі мертвому під подушку і на пальцях вийшов з покою. Щастя, що світла не погасив. Але що се? Світло змагається. Дим душить. Тріщить, гуде полум'я. Боже! Пані зривається — ліжко її мужа все в огні. Серед диму і полум'я, мов у пекельнім гнізді, на пекельній постелі лежить його труп — спокійний, злобно всміхнутий, з устами, трохи розтуленими, немовби тільки що сказав:
— Он як!
Крик! Галас! Гармидер! Тупіт кроків, брязк вікон, зойк дзвонів, біганина, безпорадність. А огонь бухає та бухає! Вікнами й дверима виривається з комнати, до сіней, на горище, на дах! Пекельне гніздо розрослось, розширилось і вже не тріщить, не гуде, а реве, виє, під небо іскрами сипле, огняними язиками нічну пітьму лиже. Крик довкола, все село збіглося, рятують, гомонять, заважають. А серед усього того гомону, диму, реву, пекла, там, у самій середині, на його дні, в головнім гнізді пожару їй раз у раз ввижається отой труп, неткнутий полум'ям, спокійний, з розхиленими та злобно перекривленими устами. Він неживий — вона чує се, та проте його очі отворені, горять ярким пекельним блиском, горять безсмертною ненаситною злобою і вперті в неї, повертаються за нею. Куди вона рушиться, куди повернеться, все і всюди вона бачить їх перед собою, чує на собі їх пекучий блиск, чує в глибині душі їх свердлуючий позирк. Тими очима труп не перестає говорити до неї, гризти її, мучити її.
"Еге, так ось ви як, пані графине! Задусити мене збирались! Подушками, як Петра III! Се ви від Катерини II навчились, а? Забажали увільнитися від мене? О ні! Хотіли від живого увільнитися, так ось вам за се! Маєте трупа, маєте мерця, від котрого ніколи не увільнитеся! Котрого не скинете з себе, не відірвете від себе, не задусите, не отроїте, бо він в вас, у нутрі вашім, у душі вашій! Бажаю вам приємної забави з вашим товаришем і синком! Хе, хе, хе! Моя приємність буде — все і всюди дивитися на вас отими очима, котрі вас так чарують, графине, — правда? Котрі мають на вас невеличкий магічний вплив — хе, хе? Котрі трошка заострюють ваш апетит, розгрівають вашу кров — чи як ви кажете, вельможна пані графине, а?"
Чи се в тій хвилі хтось говорив? Чи з пітьми визирають ще й досі на неї оті страшенні очі, що давно-давно, довгі літа доводили її мало що не до божевілля? Пані Олімпія тільки тепер почула страшенний холод у всім тілі, почула приплив смертельної тривоги в серці і, затуливши лице руками, зверещала, як перелякана дитина, а потім мов безумна кинулася втікати. Сама не знаючи, як і куди, вона по кількох скоках вирвалася з темряви саду, вдарилась о штахети, а потім, допавши до фіртки, відчинила її і вискочила на чисте поле, вся тремтячи і важко дишучи, так само як тоді, коли ніччю, напівзомліла, вирвалася з пожару, що під собою похоронив трупа її чоловіка.
— Боже, се мама! — почула вона голос тут же обік себе. — А мамі що такого? Чого мама так скричала? Чи що страшне сталося?
Вона стояла німа, без тями, важко дишучи, безвладна, немов розбита. Тільки по хвилі озирнулася.
Перед нею стояв. Адась, зачудуваними очима вдивляючися в матір. А коли побачив, що вона пізнала його, підійшов до неї і взяв її за руку.
— Мама зовсім перестудилася! У мами лихорадка! — промовив він з тінню докору в голосі.
— Нічого, синку, нічого! — шепнула пані Олімпія, тулячись до нього. — А у тебе що? Чому пішки приходиш? Ти задиханий? Ти біг сюди?
— Се пусте. Ходімо до покою, я все мамі скажу!
І звільна, тихо-тихо крадучись садом, обоє ввійшли в липову алею і по хвилі щезли в її пітьмі.
А над ними високо догорала на небі вечірня зоря. З річки доносився рехкіт жаб. Попід деревами шниряли без шуму чорні лилики, а соловії, заховані десь у темноті, виводили невтомимо свої трелі.
X
Гадина добру годину лежав у стодолі на соломі, Хотів заснути, та не міг. Ждав на Параску, та вона не приходила. Почав було клясти її, та й перестав, бо чув, що йому не дуже й бажалося тепер її бачити. Щось мов мулило його в нутрі, якась порожнеча, котрої не знав, чим заповнити. Вийти б у село, до коршми, побалакати з парубками, пожартувати з дівками — та ні! Сама думка про товариство була йому тепер бридка та нелюба. Щось немов прив'язало його сьогодні до оцього подвір'я, чогось ждав, чогось надіявся, хоч сам не знав чого. Та проте не міг відійти відси. Лежачи в стодолі на соломі, він крізь шпару в стіні глядів на подвір'я, на супротилежну офіцину з кухнею, гостинним покоєм і помешканням о. Нестора. Думки його, мов ворони довкола вершка дуплавої липи, кружили та шибались ненастанно довкола того помешкання. Двірське ліниве життя дало йому закоштувати приємностів, яких не дає життя простого селянина, розпалило в нім бажання багатства, але не дало ані вміння здобувати добро чесною працею, ані не виробило в нім настільки моральної сили, щоб він міг спротивитися покусам. Легким способом прийти до маєтку, покористуватися чужим, загарбати те, коло чого сам не трудився, — оце був його ідеал. Старий слабосилий о. Нестор, властитель величезного, по його поняттям, маєтку, з котрого сам не вмів і не хотів користати, — се була така натуральна, така навіть легальна, по його поняттям, жертва для його апетиту, що не обскубти її, дати собі вирвати з рук комусь другому — було б глупотою, гріхом.