— Е, не хочу! Боюсь.
— Не бійся, моє серденько! Чого тобі боятись? Я так зроблю, що ніхто тебе не побачить. Пообідаємо разом, а потім підеш собі додому.
Надія — провести спокійно кілька хвиль разом з улюбленим паничем, обідати з ним, наговоритися з ним досита — була дуже понадлива для Маланки, і по короткім вагованні вона пристала. Не кажучи й слова більше, вона шмигнула в збіжжя і щезла в ньому, а панич, весело підсвистуючи, поїхав до фільварку.
VII
О. Нестор увесь трясся, мов у лихорадці.
"Так ось воно як! Ось що сидить на дні тої чемності та прихильності, тої старанності о моє здоров'я, тої безкорисної услужливості! Спекуляція на мій маєток! Цинізм! Безвстидна грубість! Боже, боже!"
Тремтяча рука довго не могла попасти з ключем у дірку, щоб відімкнути двері від покою, а відімкнувши двері, він добру ще хвилю мучився, поки витягнув ключ, устромив його з нутрішнього боку і на два спусти замкнув двері зсередини.
— Не чуюся тут безпечним! — мурмотів він, обзираючи, чи щільно позамикані вікна. — Не чуюся... ані на хвилю... Ану ж їм задовго стане чекати! Ану ж вони... Господи, рятуй мене!..
Хороблива уява, зворушена недавно перебутою сценою, бентежила всю його душу, паралізувала всі зостанки його енергії. Він дивився і не видів, пригадував і не тямив, метався то сюди, то туди, хапався за одно, друге й десяте, ані в чому не міг найти ладу, ні з чим не вмів дати собі ради. Бачив добре, що вікна не замикаються щільно, що в них бракує скоблів, що в однім збита шибка і одчинити його знадвору нема ніякої трудності; бачив се виразно в тій хвилі, як не раз уже перед тим, — тепер бачив се навіть докладніше, чув живіше всю небезпеку сеї обставини та, постоявши хвилю з витріщеними очима перед вікном, метнувся безтямно в другий бік, бо щось іншого звернула йому на ум збентежена уява.
— Адже ж все наверха, по шухлядах, по кишенях! — скрикнув він і, ледве передвигаючи ногами, дихаючи приспішено і нерівно, побіг до свого покою і почав судорожно відмикати шафи, висувати шухляди, виймати різні старі реверенди, штани, камізельки, кваплячись, шукаючи чогось і зараз же кидаючи все безладно на купу. Нараз знов зупинився. Крізь вікно, обернене до полудневого заходу, кидало сонце до його покою ясний сніп світла. Йому здавалося, що крізь се вікно хтось заглядає до його покою, цікаво слідить за всім, що він робить, їдовито підсміюється з його безпомічного поспіху, з його безсильного шарпання. Він побіг до вікна, виглянув надвір — нікогісінько. Відійшов від вікна та тут же пригадав собі, що лишив його отворене.
— Боже мій, боже мій! — простогнав він, чуючи, що не може опанувати своєї тривоги і свого зворушення. А власне тепер йому треба би якнайбільше спокою і сили, щоб роздумати, розміркувати, що і як дальше почати з собою! Адже кожда хвиля опізнення грозить небезпекою. Він і так досі хто знає як глибоко залетів у западню через свою необережність, через недбальство, — ні, через сліпу віру в доброту і чесність тої жінки. Хто знає, які вона вже сіті на нього розставила! Хто знає, чи не навмисне, з обрахуванням вона вибухла сьогодні, визвірилась на нього з отсею звірячою фізіономією, щоби поразити його, спаралізувати його силу і спокій, зробити його безпомічним і безрадним у хвилі найбільшої небезпеки!
— Боже, боже! — стогнав о. Нестор, мало не плачучи і силкуючись, аж до болі в мізку силкуючись зібрати всі влади свого духу, спрягти в порядні ряди свої думки, запанувати над нервами, привернути рівновагу між постановами і вчинками. Він сів при отворенім вікні і почав вдивлятися в зелень дерев і синяву безхмарого неба. Свіже, тепле, запахуще повітря і вид широких, рівних, барвистих і спокійних площ трохи відсвіжили його нерви, навіяли на нього вспокоєння. Він почав дихати рівніше, повільніше; дрож уступила, і в голові почало прояснюватись.
— Ні, я ще не труп! — промурмотів він. — Я ще вам не anima vilis*, на котрій би ви могли робити свої досвіди! Я ще з вами поборюся! Може, то й ліпше, що ви так несподівано, так цинічно і безвстидно виявили свій апетит на моє добро! Злий демон, котрому ви служите, зробив собі з вас жарт — огидний жарт! Ви думали, що я відразу впаду, подамся, і візьмете мене в руки, і зробите зо мною, що схочете! Аж ні! Ні! ні, ні, ні! Я отямився! Ви шпигонули мене, а я прокинувся з тяжкого сну! Того мені й треба було! Спасибі, спасибі! Тепер я вже не сплю, тепер я добре чую і бачу, де я і що зо мною робиться! Тепер я не дамся! Не дамся! Виведу вас у поле! Зажартую собі з вас іще гірше, ніж ви собі з мене жартували!
І, збираючи докупи всі свої сили, з певним острахом він стрібував встати. Боявся власної немічності, але врадувався дуже, коли побачив, що немічність та минула, що се перед хвилею був тільки наглий хвилевий напад, а не початок тяжчої хороби. Він чув себе легким і хоч поверхово спокійним. Чув, що може думати і виконувати свої думки. Мов блискавки, мигали в його голові різні плани, дикі, фантастичні, але за кождим услід бігла холодна розвага, ловила його на лету, розщипувала, мов пострілену птицю, і кидала внівеч. А за дикими і фантастичними планами, що були немов остатні ракети уступаючого зворушення і тривоги, пішли звільна поважніші, практичніші думки.
— Фундацію! Фундацію зроблю! Нехай хоч бідні люди мене добрим словом споминають! — Оті слова повторяв він, немов хотів витвердити їх напам'ять, цвяхом вбити в свою душу. І вже укладав собі, як він поїде до Львова, відшукає знайомого нотаріуса, спише заповіт. На душі його почало робитися легше, легше, свобідніше при самій думці, що його капітал не пропаде марно, не піде в руки неробів, котрі швидко зуміють промити йому очі. Але се вдоволення знов почало бліднути, розвіватися парою, а з темного хаосу вражінь виринали нові погрози. Поки то ще до Львова! Оце вже два роки, як він не був у Львові! Та й чи легко-то йому, старому, туди вибратися! Як і на кого лишити помешкання! Адже ж остатня його подорож пам'ятна йому — ой, і дуже пам'ятна тим, що його тоді обікрали. О. Нестор, звичаєм скупарів та загребигрошів, до тої міри опанований був страстю громадження, збирання та складання, що ніколи не міг дійти до того, щоб вести порядний спис своїх доходів і страт, щоб мати ясне виображення о тім, кілько він мав маєтку. Незлічиму силу разів він постановлював собі завтра зробити докладний рахунок, та все якийсь забобонний страх зупиняв його при виконуванні сього діла. Він ніколи не вийшов понад уложення спису номерів книжечок щадничих та цінних паперів; готових грошей: червінців, талярів і інших монет, що були у нього поскладані в різних купках та в різних криївках, він так ніколи й не міг дорахуватися до ладу. От тим-то і вийшло, що коли під час його остатньої подорожі до Львова до його помешкання закрався злодій, о. Нестор тільки по розбитім вікні та зламанім замку в шафі доміркувався, що чиясь чужа рука господарювала в його хаті. Що і кілько забрав йому з хати сей непрошений гість, він докладно не міг дочислитися. Тільки по довшім слідженні і порівнюванні він переконався, що забрано йому шість книжечок щадничих вартості 6000 гульденів — а що понад се, то хіба бог один знає. О. Нестор нікому не признавався про розмір своєї шкоди, тільки одній пані Олімпії розповів про все просячи, щоб не розголошувала сього і заховала діло в секреті.