— Спокійне? Не вірю сьому, ковалю! Як може бути спокійне сумлінє у чоловіка, що в бога не вірить, з усього святого сміється?
— Ей, єгомость, єгомость, — якимось немов благаючим а немов докірливим голосом промовив коваль, — як ви се можете отак спокійно говорити: не вірить в бога? Хто се вам сказав? Відки се знаєте? По чім так судите?
— По вашим ділам суджу, ковалю!
— То дуже кепська міра для такої річі, — спокійно відповів коваль. — Я видів колись, як у Львові вішали душогуба, що четверо людей забив. О, як він побожно хрестився і сповідався! Як плакав, цілуючи хрест! Той, певно, вірив в бога.
— Хто знає, може, він і швидше найде у бога відпуст своїх гріхів, ніж такі, що вперто обстають при своїй невірі, у котрих бог за кару заглушив навіть голос сумління! — грізно простуючись, промовив о. Нестор.
— Ну, єгомость, даруйте, але я мушу вам сказати, що й тут ви помилилися. Голос сумління у мене не заглушений. Коли часом трафиться — знаєте, чоловік усе чоловіком — чи то сказати щось не по правді, чи посваритися з ким, чи скривдити кого, то сумління мучить мене, спати мені не дає, поки того чоловіка не перепрошу, злого не направлю. Чи то значить, що сумління у мене заглушене? Але коли хтось встає і каже: "Мене слухайте! Я орудую словом божим, я маю власть в'язати і розв'язувати", а я бачу, що він такий же чоловік, як і я, що він звичайно навіть не знає, що в'яже і що розв'язує, то як я можу йому вірити, свою душу, своє сумління в його руки віддавати?
— Але ж він не від себе, а з божої волі се робить, а бог знає, що має в'язати, а що розв'язувати.
— То певне, що знає! — підхопив коваль. — І без попа знає. Так само я й без попа до бога трафлю.
— От і бачите! От і бачите! Які ви єретицькі слова говорите! Якби бог був хотів, щоб так було, як ви кажете, то був би не встановлював апостолів і учеників...
— Еге ж, еге! І попів, і деканів, і каноніків, і суфраганів, і митратів, і єпископів, і кардиналів, і пап, що хрест святий на пантофлях носять, — усе се сам бог власною особою повстановлював! Усе се своєю властю наділив! І виразно сказав: "Відтепер можете мене не знати і не слухати, а тілько огсих свячених та миром мазаних знайте та слухайте! Вони для вас нехай будуть і церквою, і релігією, і богом!"
— Хулиш, ковалю, бога ображуєш, от таке говорячи! — ледве промовив о. Нестор. — Ну, де ж се видано так говорити? Гріх тобі! Гріх смертельний!
— А вже чи гріх, чи два, але треба правду сказати! Ну, скажіть мені, чи не так у світі діється? Кілько-то з вас, посвячених осіб, має справді бога в серці? Почисліть їх на пальцях! А кілько є таких, що під довгою рясою носять захланність та гордощі?
— Не суди других! Не суди, ковалю, щоб сам під суд не попав!.
— Про се я спокійний, — відповів коваль. — Що бог зо мною схоче зробити, те й зробить, щоб тілько я своє діло добре робив. А ви, не бійсь, мене судите і кленете, не пізнавши ані мого серця, ані моєї віри, а самі ховаєтеся за євангельські слова: "не судите, да не судимі будете". Добре, не судіть і ви! Та яка тоді буде ваша наука? Та й яка вона була досі? Кілько літ ви навчали, і катехізували, і ганьбили, і наклонювали людей на все добро, а нині що в селі? Пройдіться, загляньте під оті стріхи, що там найдете? Що біда, розпука, се ще нічого. Наш чоловік до біди привик. Але яке п'янство, яке злодійство, які свари та лайки, в громаді яка неправда та кривда, — чи ви маєте о тім поняття? Чи ви то чуєте, — здається, у вас сумління не заглушене? — що відповідь за всю оту погань, що так і кишить довкола вашого двора, спадає на вас?
— На мене? — з правдивим перестрахом зойкнув о. Нестор, мов важким обухом прибитий словами Гердера.
— Так, на вас, отче, і на подібних вам! Як же ви вчите людей?
— Адже й Христос говорив, що деяке сім'я мусить падати на камінь.
— Але Христос казав, що варт робітник своєї плати. А якої ж плати варт буде робітник, що все зерно розсіяв по камінню?
— Робимо, що можемо...
' — Скажіть виразно, що нічого не можете зробити. А я вам скажу, чому не можете.
— Цікаво знати.
— Не дуже вам цікаво буде, — з досадою промовив коваль. — Нема в вас того, що чуда творить, що дає життя, нема любові! Ваша мова, як кимвал, що бренькає, а ваша наука, як мідь, що гуркотить. Шуму багато, а добра нема.
О. Нестор чимраз більше подавався вниз при тих словах, немов ослабав, в'янув і горбився. Вони були мов острий ніж, що шпигонув його в серце. Перший раз сей єретик отак розговорився з ним, і перший раз він почув, що хтось безпощадно, різко загнув палець під його серце, заворушив у нім такі фібри, що, бачилось, зовсім уже були завмерли і заглухли. І справді, чим же було його звиш 30-літнє святе officium? Хоч він і не міг спіймати себе на невірстві та на єресях, то що ж з того? Хто зна, чи се не для того тільки, що ніколи о справах віри не думав глибше? Хоч він совісно читав служби божі, утрені і акафісти, не пропускаючи в них ані одного слова, хоч совісно говорив проповіді, держав катехізації і поучав людей при всякій нагоді, то все-таки — він з безмірною гіркістю чув се в тій хвилі — робив се з обов'язку, як урядник з обов'язку укладає позви та декрети в справах, що його зовсім не обходять. Ані в діла віри, ані в діла моралі, ані в справу освіти народу він не вносив того огню, того всепожираючого запалу, котрий дає правдива любов до ідеалу, до тих бідних, темних, труждающихся і обремененних, що не раз, ідучи до церкви, чекають почути справді сердечне слово потіхи та відради, а потім, заким дійде до півслужби, винаходять собі народний звичай і на час проповіді виходять із церкви, щоб провітритись, погрітися на сонечку та побалакати з сусідами про ту ж саму свою нужду та гризоту, котру надармо раді б були розсіяти в церкві.
— Та й що то говорити? — мовив далі Гердер, хвилю помовчавши і нахиляючися до о. Нестора. — От і ви, єгомость... Бог мене покарай, коли я хочу вас осудити, але правда правдою лишиться. Ну, скажіть по правді, о що ви на парафії більше дбали: чи о душі своїх парафіян, чи о те, щоб якнайбільше грошей придбати, щоб у пані графині ласки не стратити?
— Ковалю! Досить тої розмови! — болючо, мов з-під ножа, скрикнув о. Нестор.