— Але ж нічого не шкодить! — з усміхом повторила пані Олімпія.
— А... а... а... пані добродійка тут стоять та й стоять! Ото з мене роззява! Прошу ближче!
І о. Нестор трохи певнішим ходом поступив до дверей, що вели до його покою, відчинив їх і попросив паню Олімпію, щоб увійшла досередини.
— Я зараз! Я за... зараз буду на услуги пані добродійки! — промовив він, лишаючись ще на хвилю в кухні, щоб переговорити з Деменюком, що тим часом, підтягнувши стору і відчинивши вікно, вилляв прямо в огородець з мидниці воду і витирав мидницю якимось старим полотенцем.
— Так як кажете, Юрку? — гомонів о. Нестор. — Єгомость ваш, теперішній парох, не їхав учора нікуди?
— Ні, прошу єгомостя.
— Значить, сьогодні сам буде правити?
— Авжеж що сам.
— Ну, то й добре! А то він учора, знаєте... присилав до мене. "Я, — каже, — поїду до свояків, — не знаю, де там у нього які свояки, — то ви, отче Нестор, відправте за мене службу". Ну, я обіцяв — не для нього, а для божого слова. Але сьогодні чуюся таким якимось ослабленим... не знаю, як би я відправив ту святу службу.
— То, може, єгомость до утрені стануть?
— А так, так... до утрені піду. Зараз, тілько поснідаю. І так вона у вас не зараз ще зачнеться.
— Та вже би пора починати.
— Ну, то йдіть скажіть паламареві, нехай дзвонить, а я зараз... я не забавлю вийти.
Деменюк, уклонившися, пішов геть, а о. Нестор подався до свого покою. Пані Олімпія вже накрила столик, поставила на нім каву і булку, покраяну на тонкі рівні скибки, а сама стояла при вікні і тонула поглядом у темній зелені саду.
— Ах, пані добродійка... самі трудилися!.. — лепотів о. Нестор, мечучись то сюди, то туди по покою, немов силувався прибрати, усунути той нелад, який панував у кождім куточку. Та ніщо йому не удавалось, і вкінці, махнувши рукою, він сів при столику.
Пані Олімпія весь той час стояла обернена до нього плечима, дивлячись у сад. Вона хотіла показатись йому спокійною і рівнодушною, щоб тим і його вспокоїти. Аж коли він сів, вона звільна обернулася і промовила тоном, повним якоїсь материнської ласки:
— Але ж, панотченьку! Не робіть собі ніяких церемоній! Знаєте, що у нас усе попросту, по-домашньому. Ви мені не подивуєтесь, що сама вам несу снідання, — так якось випало... Ну, і я вам також не подивуюся. Що вже нам, старим, церемонитися! — додала з усміхом і махнула рукою.
— Але де ж таки!.. Щоб вельможна пані самі!.. — не переставав бентежитися о. Нестор. — Чи не було слуги ніякої?
— Ну, отче, покиньте вже се! Прошу, беріться до кави, а то зовсім застине!
І поки о. Нестор тремтячими руками мішав каву, ламав булку та мочив її в каві, щоб опісля могти, не кусаючи, проковтнути її, пані присунула собі крісло, сіла насупроти нього і балакала тим самим супокійним добродушним тоном.
— Адже ж нині неділя, — доброго апетиту, панотче! Надворі чудесно. Радість якась розлита скрізь у природі. От я й подумала, що треба б і вам, старому пустинникові, справити хоч невеличку радість. А тим часом здається, що мій прихід наробив вам більше клопоту.
— Але ж, ясна пані! — скрикнув о. Нестор. — Як же ж можете так думати? Їй-богу, я з радості... з утіхи... що ви...
З тої радості він упустив намочену булку на обрус а, лапаючи її, мало не перевернув чашку з кавою. Пані Олімпія допомогла йому дійти до ладу і, запросивши його, щоб снідав зовсім без женади, говорила далі:
— Се, властиво, я повинна б робити завсігди. Адже ви у нас не якийсь постоялець, а гість у домі. Навіть трохи більше — не правда, панотче?
І вона окинула о. Нестора лукаво всміхнутим поглядом, та коли сей знов зачав метушитися, вона жестом руки вспокоїла його.
— Я не хотіла вам сказати нічого прикрого. Мій боже, чи я ж маю право робити вам якісь докори та неприємності? Ви сто раз борше мали б право робити їх мені.
— І пощо? — поквапно перебив її о. Нестор. — Адже ж я хилюсь... хилюсь уже...
Він урвав, щоб не згадати про гріб, смерть і тим подібні речі, котрих на ділі боявся якимось диким забобонним страхом, і тільки по хвилі, зітхнувши, додав:
— Я молюсь... молюсь за себе, і за вас, і за всіх... за всіх...
— Свята душа ви, панотче! — говорила далі пані Олімпія з таким виразом, котрий аж надто ясно говорив, що її думки далекі були від усяких святих тем. — Ох, як горячо й я іноді молюсь! — додала, завертаючи набожно очі і зітхаючи з глибини легких. — Одна тілько молитва й скріпляє мене. Якби не вона, здається, іноді б руку на себе саму наложила.
— А най бог боронить! — скрикнув о. Нестор. — Що се вельможна пані говорять! Хіба можна про таке думати?
— Видно, що можна, коли думається. І навіть мимоволі на ум іде. Адже ж знаю, що се гріх! Так що ж, коли горе моє! Горе, мов повінь, окружає мене з усіх боків, грозиться залити з головою.
— Але яке ж се горе? — запитав, трохи нахмурившись, о. Нестор, докінчуючи пити каву. Він потроху вже й догадувався, куди гне ясна пані зі своєю розмовою, і, видимо, не рад був такому поворотові. Та пані Олімпія не вважала на той вираз неохоти, що пробіг по лицю о. Нестора.
— Хіба вам не звісне моє горе? Все воно одно, та все більшає. Адже ж знаєте? — додала, понижуючи голос. — Адась знов програв півтори тисячі в карти!
— Півтори тисячі! — скрикнув о. Нестор з таким виразом, мовби силувався своєю фантазією змірити і оцінити велич тої суми.
— Сцени мені робить... Замість що я мала б йому... — крізь сльози говорила пані Олімпія. — Як не заплачу, каже, до тижня, то в касині мене узнають за інфаміса, виключать...
— Се й давно б слід! І добре було б для нього! — воркотів о. Нестор. — І чого доброго він учиться в тім касині? Господи! Я б усе те касино розігнав! Адже се гніздо розпусти, содома якась! А вони, засліплені, вважають його основою свого шляхетського гонору.
— Так-то, панотче, так! — спокійніше мовила пані Олімпія. — Та все-таки нам, старим, не слід свої міркування накидувати молодежі. Молодіж мусить вишумітися. Молодіж потребує вражінь, емоцій...
— Добре, добре! Тільки ті вражіння і емоції не мусять бути такі дорогі та коштовні. Адже ж півтори тисячі за один вечір! А кілько то часу, і сили, і праці треба, щоб їх зібрати!