У черзі, крім них, лишилось усього три чоловіки. Двоє зовсім молодих хлопців, один з перебинтованими руками, другий з перев'язаним обличчям, на якому видно було тільки напрочуд голубі очі. І третій трохи старший, бородань.
Але пілот однаково сказав:
— Годі, більше не можу! Бо не злетимо.
Троє мовчали. Вони знали: як не можна, то не можна, хоч коли вони залишаться в лісі, без лікаря, то помруть від ран. Але вони мовчали. їхні суворі обличчя, огрубілі од війни і знегод, були похмурі.
І чоловік з хлопчиком теж мовчав.
Пілот оглянувся. Ці троє поверталися, щоб піти геть. Тоді він відкрив люк літака й крикнув:
"Здати всім зброю і зайві речі! Швидко!"
Звичайно, коли літаки летіли з цих далеких партизанських лісів у Москву, то всі поранені брали з собою зброю. Дорога була важка, частенько траплялося, що літак збивали фашисти і пораненим доводилося битися, щоб не здаватись у полон.
Незабаром біля літака виросла купка автоматів, запасних обойм, пістолетів різних марок.
Пілот глянув на цю купку зброї, потім перевів погляд на поранених. Вони стояли тепер поруч, і хлопчика за ними не було видно. І крикнув:
"Іще!"
З літака полетіли шинелі, речові мішки, фляги з водою, чиясь рука викинула кілька пар чобіт. Тоді двоє з оцих, голубоокий хлопець і бородань, сіли на землю і теж скинули чоботи. Потім бородань допоміг присісти третьому, в якого обидві руки були перев'язані, й стягнув з нього чоботи.
"Ну, заходьте",— сказав пілот.
І троє, ступаючи босоніж по залізних східцях драбинки, зникли в літаку.
Пілот хотів був прибрати драбинку, але чоловік з хлопчиком сказав:
"Товаришу, хлопчину ще прихопи. Необхідно..." — Він щось хотів додати, але поглянув на хлопчика й змовчав.
Пілот знехотя відстебнув кобуру з пістолетом, скинув шкіряне пальто й кивнув хлопчику:
"Заходь".
Літак здригнувся. Ревіння мотора розітнуло нічну напружену тишу. Машина повільно побігла, але все ж таки набрала належну швидкість і злетіла.
Була осіння ніч. Тиха й зоряна. В літаку сиділи й лежали люди. Прислухалися до шуму мотора. Вони летіли в темному небі, як сліпі, нічого не бачачи, а десь ген далеко під ними лежала земля.
І раптом вони наче прозріли: літак попав у промінь ворожого прожектора. Всі сподівалися, що наступної миті прожектор згасне, проте він горів неяскравим світлом, ніби хто повісив у літаку звичайну електричну лампочку.
Пасажири літака, і молоді і літні, зрозуміли, що стоять край страшної прірви. Вони могли кожної миті загинути, але ніхто не поворухнувся, бо коли б у них під ногами була земля, то вони кричали б і билися, а зараз вони були в небі. їх прив'язував до землі тільки гострий промінь прожектора, який готував їм загибель.
А хлопчик думав про батька і плакав. Батько його загинув кілька днів тому. Хлопчик нічого не боявся, він лише плакав.
Пілот спробував вислизнути від прожектора, але той ухопив його міцно. Гармати не стріляли. Фашисти чекали: знизиться літак чи ні? Знизиться — отже, свій, ні — отже, радянський. А пілот тим часом намагався набрати висоту, щоб утекти. Пролунав перший залп, потім другий. Літак сильно струсонуло. Але він уперто летів уперед, роблячи круті віражі, кидаючись униз так, що ледве виходив на пряму. Люди в літаку падали одне на одного і від болю втрачали свідомість.
Потім прожектор зник. Вибухи стали глухіші. Пілот увів літак у хмару й утік від фашистів.
Минуло ще хвилин п'ятнадцять. У чітку роботу мотора почали вриватися незрозумілі звуки, немовби птах на лету лопотів крильми. Мотор зачхав і замовк.
Можливо, на деякий час, можливо, мотор знову заговорить, закрутиться гвинт і навально потягне машину вперед. Проте літак ковзав униз, немовби добре вкатаною площиною. Він ковзав легко й плавно, і ніяка сила вже не могла втримати його на висоті.
Тепер летів не літак, летіла земля — вона була велика, більша за небо.
Літак намагався клюнути носом і зірватись у піке, а пілот утримував його. Він планерував що було сили і вдивлявся у досвітню імлу, намагаючись знайти в нескінченному лісовому просторі підхожу галявину. Нарешті він побачив те, що шукав: це була лісова галявина,— і пішов на посадку.
Літак ударився об землю, проте пілотові таки пощастило вирівняти машину. Вона пробігла метрів чотириста, підім'яла обрідний чагарник і перед самими деревами завмерла.
Пілот вийшов із кабіни. Він скинув шолом і мовчки обвів усіх поглядом. Він дивився в обличчя — старі, зарослі, стомлені, і молоді, ще безвусі, теж стомлені. Пілот поглянув на хлопчика, підморгнув йому і несподівано усміхнувся. І всі одразу заусміхалися, і хлопчик уперше після загибелі батька несміливо розтулив губи.
Пілот надів шолом на голову, відчинив двері літака. Стрибнув на землю. На мить завмер: раптом за якимось кущем снайпер узяв його на приціл? Але навколо було тихо-тихо.
Пілот незабаром повернувся.
"Пробито баки. Ані краплини бензину. Тільки в запасних лишилось, але на ньому не долетіти".
"А фронт далеко?" — запитав бородатий партизан.
"Кілометрів за п'ятдесят".
"Треба знайти бензин. Підемо в село,— сказав бородань.— Комуністи, прошу піднести вгору руки".
Піднесли руки троє партизанів і пілот.
"Піду я,— сказав бородань,— товариш пілот і...— Він подивився на трьох партизанів. Вони були тяжко поранені.— І..."
"Я піду".
Всі обернулися. Це мовив хлопчик.
"Я вже не раз ходив у розвідку. Мене не запідозрять".
"Гаразд. Підеш ти.— Бородань підвівся, поправив руку на перев'язі й проказав: — Я, Михайло Скопін, комуніст".
"Я, Андрій Беспалов, комуніст",— проказав пілот.
І тоді всі подивилися на хлопчика, і він проказав тихим голосом:
"Я, Коля Федосов, піонер".
Вони пішли. Десь опівдні їм пощастило відшукати дорогу й вийти до села. Вони залягли в кущах, на узліссі, щоб порадитися, як діяти далі.
"На мою думку, нам треба дочекатися ночі",— сказав пілот Беспалов.
"Уночі швидше спіймають,— відповів Коля.— Я зараз піду".
"Сам?"
"Так".
Скопін мовчав. Він був досвідчений партизан і розумів, що хлопчик має рацію.
"А що ти казатимеш, коли в селі німці?" — запитав Беспалов.
"Не вперше.— Коля підвівся, очі в нього звузилися й стали злі.— То я йду".
Він підібрав на ходу лозинку і, розмахуючи нею, подався до села. А ті двоє дивились йому в спину, в біляву потилицю й тоненьку шию. Хлопчик жодного разу не озирнувся.