Постіль біла, стіна німа —
І сон не береться:
Чорні очі, біле личко
На думці снується.
Народна пісня
Пробудившись, я тихо підвівся й сів на ліжку, як і не спав.
Надворі осіння ніч — вітряна й видна. Низько у небі стримить, як золотий серп, пізній місяць — блискучий-бли-скучий, мов не-давно викуваний. Через його спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжать вони кудись отарами й табунами, ро-згойдуючи по землі хвостатими тінями. А внизу видно дерево — чутке, заплакане, шумке: загуде десь вітер — воно тремтить уже й плаче, як живе. Ущухне вітер — і воно примовкне, дрімає, а поміж ним ходить тоді щось невидимкою і немов руками обриває сухий лист.
Щось мені примарилось.
Наснилось мені — прийшла подруга мого найпершого гуляння, промовила до мене слово — і всі мої оджурені, давно розвіяні, за-буті радощі так затремтіли в мені, що я кинувся. Сиджу тихо, сам осміхаюся, а очі бродять по темряві. І чую — просипається в їх га-рячий смуток.
Годі, мабуть, спати.
Завітала до хати пізно гостина, серед ночі свято нарядила, то вже сну не буде на мене. Розкладу, розвішаю свої згадки, як мо-лода дівизну, розстелятиму, до місяця розглядатиму, аж поки не згасне у небі остання зірка.
Бачу я себе о тій порі, коли ходив із старою та завоженою гра-матикою в руках і з радісними, золотими надіями в грудях.
Під кленами — маленька рублена комора на городі.
Визирає із-під великої стріхи, як дитина з-під батькової шапки.
В коморі — столик, ліжко, оберемок шкільних книжок.
Я лежу з книжкою на ліжку, хоч більше думаю, ніж читаю. До екзамена оставалося мало, і всю оту купу книжок я знав уже роз-казати од палітурки до палітурки, проте далеко заходити од їх було якось боязко, немов мали вони втекти од мене. Та й марило-ся якось охотніше, коли лежали вони перед очима: не з чого ж іншого, як тільки з їх будував я мости, якими лагодився піти од батькової мужицької хати в ту країну, де, як кажуть, усі кози хо-дять у золоті. Розгортаєш то одну, то другу книжку, звіряєш, як скупий, свої скарби, чи все на своєму місці, чи не забув часом чо-го-небудь. Тоді — книжку на груди, очі заплющив і шугнув, як кри-лами, в такі хмари, що й голова піде обертом. У коморі темнень-ко, в саду тихо — іскрою літаєш над грішною землею, і немає стін, і немає впину по всіх шляхах на широкому світі. І несподівано спа-де на думку: "А який найбільший город в Аргентіні?" Спиняєшся, боязко лупаєш очима: чи не отакий... ой, здається, ні! — і летиш сторчака із хмар, нашвидку розкидаєш книги, шарпаєш листка-ми, аж серце б’ється.
Знайшов — так. Зітхається легенько — слава богу.
Спочинеш трохи, покладеш до серця свій затяганий, чорнилом залитий чарівний талісман — і ще сміливіше, ще вище здіймаєшся вгору.
В таку годину шелестів іноді бур’ян за коморою, і незабаром летіла до мене в двері надкушена кислиця, шматок соняшника або з кавуна лушпина.
Мерщій беру книжку в руки й насуплюю брови.
Склавши руки на грудях, перед дверима стоїть сусіда, мій дав-ній товариш — Мотря.
Зорить очима, мовчить.
Лице суворе, очі в якійсь задумі, а сама вертлява, як дзига. І чо-рняве-чорняве, як жук, тільки що не загуде.
Знаю, що так не минеться — буде гарикати під дверима, буде витівати, поки не зволоче мене з ліжка. Проте не ворушусь, до останнього терплю.
— Може, тобі принести сюди перину?.. Чуєш, пане?
Як до стіни.
Стоїть, розглядає.
Далі зирк туди, зирк сюди, швиденько, як метіль, влітає в ко-мору. Лице без осмішки, очі бігають, як у злодійчука. Моргне чуть помітно.
— Давай цілуватись! — кине швиденько, нерозбірливо.
Чую, що вся моя вченість злазить з лиця, як стара шкаралуща. Мовчу, перегортаю сторінки в книзі, підвівши брови, знову схи-ляю над нею голову, хоч не бачу там уже ні одного слова.
Торкає легенько в плече.
— Чуєш, кучерявий, давай! — кивнула бровою, немов отряха-школяр, підмовляючи в чужий сад за грушами.
Аби не засміятись я починаю плаксиво зіпати, щоб було чути аж на городі:
— Ну й що це мені за кара господня!..
Мов вітром винесе Мотрю з комори.
На дверях миттю повернеться, мовчки скривить лице — і зразу виходило, що й сліпий я, отак кривобокий, опудало злюще, мокра тютя,— мельне — і як водою вмило.
Іноді разів зо три на день зазирала вона отак до мене в комору, проте дедалі їй ставало все тяжче одірвати мене од книжок. Скі-льки не зачіпала вона — я був німий і глухий, а коли прилипала вже дуже гаряче, я починав гомоніти на весь сад. Цього вона най-більше боялась: кидала докірливий погляд і мерщій тікала. Про-те забувала швидко й не барилася одвідати знову. Довелось піти на мир. Погодилися на тому, що я пускатиму її в комору, аби сиді-ла тихо. Зайшовши в комору, вона на диво щиро додержувала свого слова: сидить, бувало, із якою-небудь роботою в руках, не-мов і нема її тут; так, бувало, й піде, слова не сказавши. Я теж ча-сом зовсім забував про неї над своїми паперами та книжками. Іноді тільки ловив несподівано на собі її очі — глибокі, пильні, до-питливі.
— Ну, хоч скажи ж мені — що вони пишуть в отих книжках? — стала якось розпитувати мене.
— Та й нащо воно тобі? — одмагався я.— Все одно зразу не врозумі-єш.
— Ну, а одначе ж? — допитувалась вона уперто.
Щоб одв’язалась, я починав ліниво, без охоти розказувати.
Слухає, бувало, слухає, оком не зведе, далі осмутніє, хитає го-ловою.
— Господи, і яка ж я дурна на світі вродилася — нічого не бачу, ні-чого не розумію, ходжу, як сліпа — і кому мене треба, отаку дуре-пу... Тільки й знаю: ги-ги-ги! та га-га-га! — перекривила вона себе.
І задумається надовго.
А то раз напосілася: зроби та й зроби диктовку.
Школи вона не скінчила, читать книжки не мала охоти, і я не розумів, для чого здалася їй та диктовка.
Беру з недовір’ям книжку, щось диктую, осміхаючись.
Понаписувала вона такого, що я, розглядаючи, зареготав, як шалений. Вона вихопила свій папір, не давши мені дочитати, по-червоніла й утекла сердита.
Більш не згадувала про це, тільки було помітно, що почала чо-гось частіш задумуватись.
За день до мого од’їзду я востаннє похапцем передивлявся свої книжки. Мотря, як бувало й раніш, сиділа на ліжку й пильнувала коло вишивання. Сьогодні вона з самого ранку не виходила з ко-мори. Робота в неї кипіла в руках, а в голові — видно було з лиця — снувалися, не переставали якісь свої думки.