Осінь для ангела

Вечоріло, історик сидів без світла, мишеня в коморі бавилося лушпинням квасолі, зримо постав увіч старий кіосок за станцією: приходили погрітись школярами і дихали запахом нових ранців, на вітрині від подиху тускніли скарби: олівці, витирачки з слоником, дерев’яні лінійки і пластмасові косинці, фотоплівка, фонарик, підстругачка у вигляді книги, кріплення для лиж, тенісні кульки з фіолетовою ціною 8 коп.; окремо — дорогі з чотирма різнобарвними стержнями авторучки, станок для гоління, грубі лляні нитки, скло для гасової лампи, гніт, порцелянова статуетка ковзанярки, при стіні більші й меншенькі, широкі і бігові лижі з чарівними наліпками на носаках, на гвіздку під самою стелею, так високо, мов всього підкидає на трампліні, сани з позолоченим іржею полоззям; за вікном сутінково, синьо кучугуриться й сивіє поземкою рання зима, і люди ще в осінньому легкому вбранні перед поїздом топчуться біля електрокаміна; вчора ходив по конверти, думав зачинено, розглядав на полицях корінці книг і всахнувся від погляду зсередини: тітка, геть постарівши, гортала в кутку давнорічного календаря і тобі забракло сили зайти, сказати, добрий день, маєте з марками, мені вистачить пару; ти кивнув, плямкнув риб’ячим ротом, пішов на пошту, здавалось, сам невблаганний, вакуумний час жевріє за листопадним склом, продовжуючи тугу дитячих відвідувань: а коли кіоск був зачинений, тиша всередині нагадувала згасання лампочки, то шашіль гриз стелажі, надбігав товарняк і вся будочка з сліпотою перегорілих вольфрамових вій сокотіла, мов сороковольтка, що струшена над вухом. Там, на лавочці, любив сидіти односельчанин, дитя війни, тихий пияк з прощальною незлостивістю, мов знав про близький відхід і боявсь пробалакати потаємне; працював на легендарному паливному складі під опікою Генька, а безногий, опертий на ціпок, начальник підносився над двома вантажниками взагалі, як вождь світового пролетаріату над піонерами, і вони його слухали й боготворили: зранку виглядали пошарпаного "Запорожця", з виразом покаянних грішників отримували наряд, півдня вискубували п’ять лободин між шпалами, це називалось "уборкою території", зиркали на вікна контори, далі тинялись по складі, втуплені в землю, мов під лупу вивчали кожну смітину; перш ніж підмести на шуфлю, один непоспіхом кропив пилюку, другий набивав на держак лису, скострубатілу мітелку, начальник, опершись на капот, розцвітав доброзичливістю, захоплено, як старшим синам, давав по сигареті "Димок", наказував, що мають поставити вагона, і, обстукавши ціпком шини, поганяв у райцентр — на нараду; прийшла пора! загнали пару обрізаних дошок-сороковок, підобідали, роздобріли й, заклавши руки за потилиці, лягли на широких лавах біля рампи; пахне метровими, складеними в пачки, осиковими дровима, відіпрілою на сонці, розлущеною, чорноволокнистою корою, купами тирси на пилорамі, гарячим шифером, вгрузлими в землю, новісінькими та безколісними возами, колеса так ловко щезли, мов самі втекли на пропій, поприростали до тачок і возиків; на штабелі чорних, спластованих засвіченою фотоплівкою, штахет сидить насторожено, скраєчку, щось там дзявкає і сукає дулі сусідська дівчина, всіляко привертаючи увагу, аби потім корчити морду й цибати реготливим всепролазним чортиням; для напівсонних, сповнених суворої гідності, чесно замислених над долею світу з поколінням пуголовків, "і шо з них далі буде?", для розморених трудяг єхиднувате дівча втілює просто надмір блюзнірства, за яке мало бити і бити, щоб шкура порепалася й відстала, а бити і слухати, чи дихає! рідкісна, властива професійним п’яницям, шанобливість до релігійних свят просторилась і на родинні стосунки, дитя в їхньому розумінні мусіло виглядати людською дитиною, а не розпаньканим щеням, жінка хазяйкою, а не задрипанкою, злючою, як семилітня розчухана короста, і все разом в господарстві, в сім’ї повинне було знати своє місце — і терпнути від хазяїнового ока! а то завели моду дмухати на дітей, на літо взувати їх, зимою тикати по п’ятнадцять копійок у школу, припрошувати з собою за стіл — і виростають песиголовці! тільки нечиста сила підіб’є на таке — ну, попросив чоловік, ну, занесли ящик шальовочних цвяхів, ну, закуски в нього не було, в таких случаях кажуть, жінка поїхала в больницю, ну, дав з собою, одну ми відразу прибалакали, а другу сховали в штахетникові, надійно, провірено, куди міліцейській собаці знайти, а те доскіпське дитятко внюхало, лучче б ти не прийшло на світ! вилляло горілочку — там потім і пахло буряками, — напудило, заткнуло, як-ми-обі-да-ти (втіхара, шоб начальник не дуже бачив, бо й сам любітєль) відходимо на місце зустрічі, поприсідали, з горла ковть, ах, ти ж нечиста сила! при одній згадці Генько хапав що під руку попало, камінець, брикетина, грудка, і запускав у дівча, а воно, тільки того й ждавши, верещало, шморгало, бігло додоми плакатись — біжи, біжи, а вибігла б з тебе душа і пара! компаньйони помовчували ще з півгодини, хміль легшав і звітрювавсь, покидаючи місце гіркоті, старший сідав, чухав щоку, дивився на залізницю, впізнавав купку дощок біля нерозвантаженого вагону, і, намагаючись розрадити себе й друга, святково бадьорився, поправляв лискучого капелюха, натхненно, кутиком губ досмалював бичка, виповідав лиш приємне, як вторік з жінкою тягнув, тягнув, мов собачу пісню, буряки, а похмілля додушує, кажу, так приспічило, пішли в посадку, іде дурна, думає справді на старості, ага, потім рознесла по родичах, притягнув за руку, поклав, кругом мене облапав, крекче, встає, мовляв, відпала охота, треба на склад довідатись: як-я-потім-по-хліб, останню троячку тримала в ліфчику — і немає; я туди, я сюди, — немає! — вихожу з очіріді, а він суне з-за магазину, плаче і кається п’яний; тут і паливний вождь наспіне, та в плечі, та в потилицю костуром — удавано гнуться, хапаються за попереки і ледве тягнуть ноги, проте добре знаючи, що клоунада не пройде, якось миттю збираються з силами і по бічній драбині спритно злітають на вагон, приструнені, недосяжні рівно йдуть по краєчку і стрибають всередину; "чмекалка стоїть поряд і жде кінця розвантаження, щоб тягнути на збірний пункт, машиніст обдумує мандрівне, вічне, куди б змотатися по Союзу сьорік по безкоштовному квиткові, що належить від залізниці? наполеонівськи невсидючий, прип’ятий на короткому ланцюзі дороги, мріє про всю країну, тоді зніме картуза, щосили вистромить голову з віконечка — люди, чиясь хата горить, вилазьте! то мати сусідського хлопчака насварила, він кілком двері підпер, накинув клямку, пшикало з сірників пожбурив на загату: бийся, бабо, об вікна! одрятували стару, сельчани скинулись на погоріле, хата стояла в чорних патьоках, без верха, мовчазний і це стерпів, сором зачаття гнітив його і відбирав мову дужче від всього пережитого, геть і згодом, коли привів жінку з хлопчиком і добудовував нову оселю; пішла прибиральницею, відро помий приносила з чайної свиням, халат заляпаний, там за цілий день такого наслухаєшся, останнім часом аж тягнуло до віконечка, — слухати, — голову на лікті покладе, вдає сонну, язичте чоловіки про всяке; підмітала біля буфету позлітки з сирків, удівець червонопикий, розпашілий весь, відставивши ногу, запихає гребінчика в кишеню галіфе; сядь-но, казатиму шось — і підсовує бокал пива — голос такий, хоч вуха затикай, каже, ходім, пальто тобі гарне куплю; зараз? нехай хоч смеркне; диви сама, пальто дороге, місяць віхтем столи вилизувати: послухала, дурна, і обдурив, гад, снігу за чайною понамітало, ці п’янички увихаються до вітру, донесли тому, тлінний ходив і все мовчки, легеня від раку одгнивала, хоча б побив коли, ягням мовчкує, хтіла задобрити, по літрі пива приносила додоми, підігрівала на плиті, найняли майстра, грубу перемурувати, весна, тріска на тріску лізе, безголосого забрали в лікарню, майстер хоч і пристаркуватий, але неспитий, порадошний чоловік, шоферує в колгоспі, свою покинув, прийняла, доки себе морочити, кому очі муляє, нехай повилазить їм, поховала мовчазного слідом за свекрухою, на третю ніч приймак турає під бока, глянь, сидить за столом, справді, прикладається до пивної банки, на грудях бинти сповзли з рани і гній засохся на ребрі; хочу завити і голосу немає, і зрозуміла, скільки муки безголосому при житті; він, ніби почув мою думку, і розтанув; закликала батюшку на дев’ять день, дітям заказала згадувати імя його на ніч; одне добре, приймак розхазяйнувався, хліва поставив, на суботу поїдем виписувати в колгоспі поросят, сама виберу, хочу рябенького кнурця і свинку, кажуть, рябі живучіші, побачим. Відходить людина, покидає брудний одяг справ, і протяг невідомості смокче двері; чуєш, петлі сінешні скриплять, сіль сльозіє по столі на цератині, десь сліпає на лампочку сторож на паливному складі, вже й начальника того нема, покійний; оксамитово, домовинно чорніють під ліхтарями кагати вугілля, просториться ніч і від страху перед німотою сам себе обгавкує кудлатий цуцик; заспокойся, налапай сірники під подушкою, закури, збивай попіл в ліжкове бильце, радіючи відблискам жару на стіні, змирися серцем, все життєспрагле, незлобиве, просте, мов сходить з виробництва, залишаючи нам старі етикетки, назви; щасливих людей немає! з живих всі однакові перед горем, всі мовчать про наближення — його ж ніщо не відміняло; нізвідки, без видимої причини спогадувалось про те, як в доколумбову пору відрубували ступні тілоохоронцям, щоб вкласти в могилу головного воїна, і думка про наближення, про безвихідь світу, — так, нехай ми помремо разом в опроміненні відчаю, — думка про всіхнє зблискувала в такому первісному, напівдикому заступництві, що й смерть відступалась за межу нездійсненного, неможливого, нічийого.