Осінь для ангела

Та обійдеться простіше; коли місяць от-от зійде, коли ми ближчі до неба, попросиш нових хазяїв поставити розкладачку в теплиці; там порожньо й пахне трьома великими помідорами, що гниють на насіння в кутку; від туману павук над дверми опускатиметься до теплого грунту; пошлешся на хворе серце, господарі поспівчувають, дадуть легкого з собачих шкір кожушка на вкривачку, довго кликатимуть до столу, ти відмовишся з одною думкою, — лягти і вмерти, — люди такі добрі до мене, десь цими селами й батько блукав по війні, з мамою наймалися за торбинку пшона копати людські городи, а коли геть зосеніло, дибали по хатах, дещиця вареної картоплі била йому по п’ятах, на печі сліпа баба скарлюченим нігтем видлубувала з тріщин між цеглою пару квасолин і невидюще, проте впевнено й добросердо, простягала на молитовний голос суху і тонку, аж тріскотливу, як невичиняна шкіра, долоню з поданням; от і господарі в сінях, малий знову пробубнить "отченаш" і ждатиме: якщо погладять по чолопку й зітхнуть над сиріткою, видно в самих стіл заставлений злиднями, якщо ж гомонітимуть нишком про наврипливих старців, пора налапувати кілочок під клямкою, якщо ж мовчки заметушаться по хатині, тоді жди, виглядай охлапа; та веселіш, коли рястом уквітчується весна, сонце ще притуманіло зимне, та чубаті три пташки на ясені пробують голоси і по подвір’ях підтало вже; переступай поріг, голосом напівпростудженим, майже дорослим, питай — є вдома хто? скинь шапку; дозвольте помолитись за живих і вмерлих; завчено і серйозно, не натискаючи на сльозу, повтори молитву, відчуй себе водномить старшим за старих і мудрішим за померлих, чий вдячний дух і незрима присутність зріднить і вмиє від пісної туги обличчя живих, ледь помітно збадьорить їх у тісноті виживання, вони заходяться біля груби, війне солом’яним і кізячним попелом з піддувайла, вже забувши про себе, прийматимуть тебе ріднім, своїм, жадним домашнього тепла і пів-кухлика надзолоченого плівкою молока, запареного в духовці; та в сінях неголосно прикахикнуть мама, господиня, мов пригадає щось, — насправді ж видихне затерпле в грудях молитовне диво, — ступне до смолистого, з різьбленням по боках, мисника, відімкне його і подасть медовий від підсолодженого жовтка кусень зачерствілої пасочки, декілька надцокнутих і тому приємно важкеньких, годних лиш на поживу крашанок, пригірщ в’яленого чорносливу, жменю сухих диких вишень, їх можна обгризати, аж сама кісточка танула під язиком; замшілі зелені стріхи, відтанувши, здавались збряклими від пухлятини і так парували й дихали свіжою цвинтарною землею, що малий проти власної волі бачив себе дияконом, котрий запечатує могили. Ти ж, кволий серцем, від гніву сліпий, батька вважав безбожником, надто він по газетах вичитував про керівну роль, а куди дітись? ти совісного досвіду не мав, щоб пам’ятати про рівність смертних, про істину добрих справ, які спокутують незлий і безвихідний розпач заблукалих; ти власну озлобу на світ виправдовував можливістю чіткої стезі, але кожна з правд так злукавіла, так затемнила окреме жахне тривання і поводирський час, що коли покинутий, бредучи всліпу, збивається й витолочує чуже поле, то хіба господар картатиме його за безвинну вину, чи заплаче над покаянням? ти переступав заповідь про послух батькам і всередині колотилось щось блювотинне, сморідне, схоже на сморід перемерзлих на кагатному дні картоплин; малим він згрібав ті жижаві пухирі і клав сушити на мішку, простеленому з сонячного боку гудиння, підхоплював кошика й біг помагати копачам, що стояли вже вприкінці городу, поклавши на держаки лопат схрещені руки й запалі, мовби прохромлені підборіддя; так нездвигно ламало спини; і, підкидаючи в ямки дрібні покільчені картоплини, уявляв яких-то з картопляного крохмалу мама вдома наварять галушок, засмажать цибулею з тим кусінчиком сала, що його обіцяли сьогодні, і боявся загадувати про дорогу до хутора, сорок з гаком, та й гак чималий, неміряний ніким; аж ось і соше, слиз засихає між пальцями й смердота врешті перебивається солодком ріллі, запахом вмитої бруківки, віхтів прілої соломи й кінських кізяків по обочині, та коли вітер з-за спини, гниль паморочила, хилила в сон, мішок ставав легким, на якусь хвилю сідали на купі сояшничиння на сухому горбі, полуднали сухарями з пророщеною цибулею, мама, замотавши ріжок носовичка на палець, ловко засмикували вузлика з сіллю і перші вставали, бо треба йти, доки зовсім не розморило; малий ковтав слину, дивився тупо на свої розуті, зіпрілі, зморшкуваті, мильно білі між пальцями і м’ясисто розбиті на п’ятах ноги, що так і не відійшли на сонці, витріпував гонучу, пробував натягнути чобота, боявсь, що халява зовсім відстане від зап’ятка, трохи тупцяв на місці, розминаючи носаки, і помалу, мов тільки підкований, пробував повз посадкою ступити в яр, з горба ще йшлося, дякувати, підпирав мішок, а за голодним сьорбанням води під кладкою, коли переступали канаву, нізвідки дивом приходила тиха радість, що скоро, скоренько дійде до сосняку, бери обламуй і жуй свічкуваті вибрости, смолисті цукерки лісу; мама, також всміхаючись, розповідала сама собі про милостивих степовиків, є робота, є збіжжя, є запросини приходити ще — вони йшли і смеркали усміхненим щастям під загравними небесами: додоми ще огого, та все одно раді, як радіють тільки наймаліші, смиренні, зранені злосвітом душі; скоро зацвіте багно, можна виміняти на якусь поживу, беручи з собою в дорогу, скоро сину й гриби, й чорниці, і геть потепліє, і як підете з братом колискою ловити рибу, тоді дивіться мені, обминайте глибоке, гадюк не бійтеся, вони в воді не кусають, зате побережні трави розсувайте палицею, там всякого паскудства може чаїтись купа, та не баріться до вечора, бо комарі згризуть на решето і я все передумаю, і посивію вся, скільки того життя бідового і все проти нас, Господи! сонце, червоно сідаючи, обпече гострий і заголоджений зір вовків: завиватимуть так протяжно, що дорога через ліс нагадає висушеного колодязя з рубленими кадками — й понад виттям підземним і над безпорадним, пропаленим головешками двох постатей, туманом згасань ясно зоріла й просторилась на мохові куполи узлісь глибина й велич заступницького наднебесного зору — і доходили благополучно, ніщо не спиняло. Муляючись на розкладачці під поліетиленовим дахом парника, станеш змалілим, безпомічним, меншим немовляти, вперше викупаного в дубовому коритці, — стільки жалісної доброти недаремно розіллято над даремним світом; і три помідори в кутку, і лоскіт кожуха на обличчі і сонний, сінний запах лугів за світлою дверною проймою осліпить минулим, та зваживши на замолені батькові шляхи, затулить рукавом ночі, і голос тремтливого даху над головою скаже, що так тремтів на вітру і порожній мішок за його спиною, по дорозі в степи, сюди, де ти згадав себе ненародженим, і розтертий піввіковим жахом непритомнієш на місці мілкої картопляної ями.