Чоловіки в промаслених комбінезонах, посуваючи підноси, мовчки розгонили капустяний випар проти кухонного вікна; їсти перехотілось; випив три склянки компоту і, обсмоктуючи вишневі кісточки, думав про ціанистий присмак зерен, пригадував літо, коли ходив до друзяки Сашка повз онкологічний корпус і морг, пахло соснами, протиприродньо, недобре віяло глицевим безсмертям лісу, щовечора в сірій прибудові світилося жовте вічко на манір автомата з газводою, над дахом височіла залізна драбина, так що діти з освітленого корпусу спускались до ній туди, на рівень другого поверху, і стрибали на милицях, сміялись; холоші в декого зав’язані вище коліна на вузель; раді своїй партизанщині, раді, що помогли одне одному й злізли гуртом, вони ховались за вентиляційними витяжками і безрукий малюк просив зав’язати ниткою надувну кулю з добродушним Віні-Пухом; світ дорослих, смерклі манівці людей, котрі проходили внизу, їх справедливо не захоплювали; там, на покрівлі, діти взнали радіактивне майбутнє, та голос няньки згукував по палатах, милиці болотяно чмокали об розігріту смолу, коло драбини здоровші підсаджували слабих, лізли слідом, тягнули цяцьки й причандали, а вгорі, проти освітленого вікна, сердито божилась, простягала назустріч руки, жінка в білому. Хтось нарадив пивні дріжжі, тоді взагалі рецепти чесалися на язиках, стільки зродилось медиків, ніби згідно теорії про історичну необхідність, — й ніхто нічого толком не знав, плелись святкові демонстрації, після яких охлос звично зцілявся вином і прокльонами владі, всі тішились, нікого ніщо не хапало, всі знали про потім, всі наживались останнім днем, тільки діти, засмоктані пекельною смолою, замолювали темряву на підмурівках ночі. Пив дріжжеві пігулки, в гостях у Тралі-Валі окілограмлювався недостояним яблучним вином, друг люб’язний затягувався дорогим димом, всідавсь на бічну колодку шкіряного фотелю, анекдотив; питають новобранці старшину — тарщпрапорщік, а кракаділи літают? нікак нєт, атставіть! а комбат говорив...; да, канєчно, вопшем, на самом дєлє, в ісключітєльних случаях літают, но-о-о!!! токко в воєнноє врємя, токко в стратєгіческіх целях і ніс-ко-ніс-ко! Вино збражилося і забивало подих під горлом, — було не до сміху, — животяку здуло на барабан, пробував струганути над унітазом, жовчна слина котилася, буцім скажений звір покусав, зір каламутнів, пекло і бульчало аж в носі; Сашко накручував двозначний номер, насилу лікарі відкачали, добре, що друг поїхав слідом, хотіли в медвитверезник здати, там би загнувсь без ніяких; друг не дав, нехай царствує, авантюрник чистої води і пам’яті; відтоді спогади про чорнобильське бражним повітрям розривали нутро, ні виблювати, ні позбутись пекучого спазму, так, якби хотів видерти з себе обвуглені стронцієві кістки; звідтоді кожне зітхання молило про порятунок, а він пролягав через втечу, через вимушену невсидючість, успадковану від діда й від батька, що з бабусею під сорок сьомий рік з кошиком старцював по селах; доки додоми донесуть, картопля померзне, щось на кисіль подібне варили, знову йшли, за торбинку кукурудзи й обід цілий день чипуляли дрова, слізно дякували господині, — така добра; здебільшого і в хату не пускали, з порогу жалісно проспівають, перед вами старчиха проходила, ми все оддали, самі вже синієм, отамо за горбом багачі живуть, туди, туди йдіте; ми поверталися зранку, щоб на вечір дійти, в лісі, пронизаному осиковим холодом, мов судомою проклять, мерзла земля відлунювала кроки, наче хтось дибав назирці, ждав, коли пірнемо в гущавінь; попереду темнів ялинник і невидимим поводирем м’яко гупали розпушені шишечки, оббиті рудими і галасливими птахами; на сироїжках срібліла крига, загадувалось про весну, коли мона жувати смолисту соснову брость, бабця розказувала голосно, щоб розігнати мої страхи, як дати раду вовкові; лозину, та хльостку, та довгу, бери і не питай, як звати, а поміж вух обіясника, ну, пішов, собацюра приблудний, бо зніму ременя, залигаю, приведу в село, посажу на цеп, то-то заспіваєш печальної! мрія зоріла одна: про підводу з добрими лісниками, близькосільними, своїми; самі впізнають нас, самі тирговкнуть коней, глибше в сіно поховають сокири і до самого хутора розказуватимуть знов і знов, як вони нас злякалися на лісовій дорозі; ви ж, цьотко, знаєте, доброго не жди, ой, не жди, саме банди під вечір злазяться, ви ж чули, на тій неділі вирізали сім’ю, і досі не найшли, де там; і звірі й нелюди по чагарях, як жар у попелі, принишкнуть до пори в синьоморозному тумані. Склянки з розгризеними кісточками поставив на бляшаний підвіконник кухні; на вулиці затиснув носа перед цистерною з аміаком, лапнув голову, забіг до їдальні, прибиральниця вже міряла мого вилинялого обноска; знову ступив на замазучений гримотливий двір, і, киваючи на вітання незнайомих майстрів, що миттю зауважували мою папку, минув прохідну з простеленим впоперек дороги ланцюжищем, насупив брезентового каптура і потюпав на свою старцювальну роботку.
36
Вечір, дим стерновищ, світлінь погідна така, немов яснота і втома проллялись, розплескані, вкупі з теплим зерном на лопатах; від присмерклого току зароджував туман, гойдливе ліхтарне світло пахло кінською гривою, перелітними холодами, непродихністю висоти, в кожній зустрічі погляду, в кожнім прощанні щоднісінький день світилась осінь і воля; зайці вже ночували на вгрітих польових дорогах і лис, пригинаючись, біг, петляв по стрімких слідах так замріяно, так невпевнено в собі, що шелепало сухе, вколесоване в землю кукурудзиння; від м’ятної роси повз канавою звір втрачав нюх, губився, м’яким щіткастим суглобом розчісував чорні вуса на морді, наморщивши носа, пчихав, неголосно, радо скавчав, мелясне світло ставка попахувало качинім пір’ям, сполохана на гречанищі перепілка губила й своє перо, ніде нікого, тільки загублений з кропивиною в зубах туфель зирить двома розшнурованими дірочками — пора бігти до скирди, там плодюча мишва теребить ячні колоски і невситимо попискує, як молоді на весіллі; а зранку старий, найстаріший в окрузі, мисливець на купу гички невдалік од води простелить таку ж стару, як земля, кухвайку, кунятиме, ждучи тяги, ані чиркне тобі, ані просвистить вгорі, дід розімне затерплого бока, прив’яже одностволку до велосипедної рами і, безнадійно дивлячись на сонячний обід, казатиме сам собі, анех воно западеться, поїду до жінок на городню бригаду, цибулю скубти, там мені весело, наспіваємось, дадуть п’ять рублів, чи зо центнер цибулі, найму пахкунця за чекушку, допре в село, от і добренько. Всюди вже оселялась туга; це буде на запасних коліях розбитий шпаристий вагон, по кутках крейда, дошки смердять міндобривом; підстеляйся зривками паперових мішків і слухай репродукторне перемовляння над смерчеподібним світлом забутої станції; або крита черепицею будка скраю бурякового поля, стіни оббиті щитами соцзмагань, можна наносити соломи, одягнути два светри, покласти сумку під голову, довго тішитись зорями й дитинством тиші навкруг; або звичайний навіс полустанку, дві дерев’яні лави, зеленкуватий, ніби з застояної сечової ями, дощ проти гратованого касового вікна, занавісочка блякла, ніч лосниться і пахле рушничним маслом; злігши на мокрий брезент, куняє вартовий на платформі, одсвіт буржуйки полощеться на стрижених головах і синіх майках солдатні, що оперлася на поперечку в дверях вагону; старослужбовці; чекають зупинок і нипають, де б що вкрасти; або затишний райвідділ міліції, лапами підбитого крижня за вікном жовтіє обрій на спеку, одні розмови про полювання, скільки випили та забили лисух на відкритті, посіяв такого доброго повідка на собаку, хтось підбере, а то як, добре врізали, треба буде конфіскувати ружжо, в мому приклад гібені мамі тріснув; сокотять на подвір’ї кури, півень кігтиками цокає по ганку слідом за самим начальником "роведе", той приструнить надто хапливого сержантика, віддасть документи, запитає, що снилось, жито? а мені сінокіс, мабуть-то корова втелиться, да-а, хазяйство, брат, капітальне маю. Або ж випадковим пристанищем стане бездверний, покинутий хлівчик на околиці села, шашіль доточує трухле дерево, хату, по всьому видно, продали на знос, — і старий сніп маковиння послугує матрацом; або по-розбійному наглий, застелений сінною потертю, бетон під мостом, ставок обмілів і висох, тиша така, здається, чути як у траві ростуть печериці на греблі, цілонічно над латкою води схлипує прибита самотністю пташка і хочеться йти на далекий вогонь серед поля; зненацька злякає сова, що проти місячного неба широким крилом прорізала нішу мосту і пропала вкупі з писком ховраха в дзьобакові; слідом за прохолодою захочеш жити вічно, бути найменшим, як пил на шляхах, просто бути, долати час нездоланною любов’ю до милосердного поля, бути одним серед тих, що спільним серцем вдячні за милість розмови з Творцем, за одну ласку погляду на підпал стерновищ, де нікого з людей немає вже.