35
Творець і дорога вдихали в простолюдина силу володаря, князя, вже одним дарунком нагадуючи про спокій пожертв, бо хто по-князівськи мав, той і княжо втрачає: знані, відчутні, сходжені степи з солом’яним вихором і полохливою отарою на узбоччі розрівняної грейдером грунтівки, підкову на нічиїх воротях, сподівання зустрічі, в’яль незрізаних букетів по смерклих дворах, самотність, криваво вишневий кашель неба, чіткий гуркіт поїзда, що поближчалим громом коліс нагонить передгрозяну задуху, на перегоні будку обхідника з обвітреної червоної цегли, а навкруг ні куща, ні дерева, зате кличуть і зманюють вікна скирд на геть присмерклій ріллі до обрію, плач перепілки за розораним гніздом, давно покинутим, вічно ріднім, черствий хліб, викинутий цуценятам на пляжі, там спав одягнутий під грибком за три години до автобуса, прокидався од зміни тіні, розбивав об коліно кавуна, вигризав серцевину і йшов вмиватися в жалкому, аж дзигоніло в скронях, безвітрі; на вокзалі побачити й втратити красуню за кригою ресторанного вікна, раптову тишу і скигління випитого, зацілованого помадою скла, офіціант проти світла витирає серветкою малинові, як вирвате звірине серце, фужери; запізнитись, семафорна райдуга зшивається з пітьмою шпал, чорним спектром поневіряння й всенічного погляду за вікно, двоє нас на вагон, провідник защіпнувся, п’є і оплакує колісну долю, останній рейс, там на пенсію, вгробила молодь, зливай воду! а зранку на кожному пероні сизим димком світатимуть кошики антонівки і пізніх слив, тітки в намисті з сушених абрикосів простягуватимуть кетяги винограду, їхні очі червоні на нужденному вітру, провідник зрозкошується на ящик пива і в’ялених два лящі, зло, відсторонено, гордо, з непоспіхом народного трибуна зайде в свій вагон і прямо в тамбурі засмокче першу пляшку; де-небудь, але ближче до вечора зустріти старого мисливця з одностволкою на шпагаті, цуцик лащиться йому об широку халяву складеного забродського чобота, дід прикурює, пробує приємну вагу крижня і двох лисух в ягтдаші, притримує ліктем приклада, все одно буцкає ним об велосипедну раму, їде, знагла з тополі шибуляє сова, виставивши пазурі на собаку, той підстрибує на задніх лапах і моторошно, тонко скавчить, дід прикладається з одної руки, постріл, совине пір’я вкупі з димком тане над зарослим кар’єром; вечоріє, малі рибалки крадуть моркву на полі і притьмом біжать до вудок (ще б висмикнути по карасикові) сидять, щуляться, піднімають коміри сорочок, а темрява й комарнота невблаганно заливає білі поплавки й молочні всередині бідончики, — тільки й світла край світу! вдвох з побитим бродягою впросити сторожа автовокзалу, щоб пустив на нічліг, на диво минеться без чвертки, розірвали кільце кров’яної ковбаси, давилися черствими пиріжками, пили і вмивалися тухлою водою з-під крана, і сирітський сон на дермантинових лавах, — липучках зневаги, — був справжнім щастям; примарилось, що взяв відпустку додоми, під дощем кисло дубове брусся на новий хлів, помалу з хати вищезла вільгість пустки і поселилась чистота спогадів, самотини; завезли і черепицю, каміння на фундамент лежало предковічно, заросле бур’яном, вночі там похоркував, пробуючи знайти поживу, цілий їжачиній виводок, гарбузяне гудиння переповзло через купу дерева, майстри того літа приходили якось відчепно, радили щоб підсохло, ділились махоркою і чутками про можливе виселення; зранку, коли ще спав, сусідські кури обдовбували стіну хати, спросоння причувався стук нежданих гостей, сам собі нагадував нічого не винну світові лялечку під корою, та варто розплющитись — і з відтуленого вікна сонце засліпленим від крововиливу дятлом проштрикне груди; доцвітала квасоля, гарбузяні вусики кільчились на обаполах і переплели всенький город, так заснували грядки, що мусив вилами стинати хащі, аби викопати пару картоплин; тиша той рік панувала така, що чувся цокіт колорадських жуків об причілок хати, потім шкреблись по стежці, біля порогу обліплювали пару картопляних бубирішків і куцу лушпайок, апетит мали такий, ніби затялись пожерти землю; забобонний перед сліпою навалою, насланням, боявсь їх душити і щообід задобрював, залишаючи неприбраним свіже лушпиння; від жовтизни окропу займалась осінь, а ми так і не прив’язали букета на зводинах хліва — і подих вола не теплітиме над довгожданними яслами, і пророча зоря десь інде й пізніш гарбузяними сурмами звістує новину — літо завмирало вкупі з невтомністю короїда; під вижовклим листям, як під хвартухами, важкі гарбузи округлювались і тверділи страхом чорнобильських породіль; і все було марно.
Готель серед барачного висілку; ще попробуй туди поселись, без відрядження і без посвідки; попробуй впросись на постій в тюремного вигляду номер з покривалами на ліжках, як засмальцьовані клейонки; від теплої крові вмовлянь адміністраторка по-вампірськи добріє; в передчутті житла день мине без пригод, а на ніч врипається худий, подібний на підлітка пристарок на покручених, взутих у подерті кеди, ногах, зіпреться на акацієву клюку, гляне на вішалку, мовчки постоїть, тоді скине й повісять засалену, — такими трактористи застеляють сидушки, — без жодного гудзика кухвайку на цвях в узголів’ї ліжка і простягнеться одягнений; дістати похідного кип’ятильника, благодійника всіх бродяг, запропонувати сусідові чаю, печива; він по-дівочому знітиться, посміхнеться, розкаже, що приїхав спродати п’ять десятків яєць і випити пива, інвалід, коло мами живу, сумку в тьотки в концурці поставив; коли часом бійка, щоб яйця не потовкли, автобусники сп’яну дуріють. За розмовою нагодився і третій нічліжник, браконьєр, обвітрений, чорновусий, з мішком байбачиніх шкур під пахвою; смердонуло скотомогильником; балачка звернула на відоме, де б випити? я відмовився, попросив на вахті шматочок господарського мила і провулками збіг до річки; вода ледь туманіла, десь далеко ляскав по соші гусеничний трактор, підпалюючи фарами стерню, ніч невидимо й гостро лемешами холодила повітря, віяло кукурудзинням, крайнебо крилатіло, вечір ситим крижнем свистів на рогозою; відлітала і пам’ять, думалось, що більш не знатимеш потрясінь, ситцево шелестіла хвиля об гальку, на протилежному березі по стінах човнової сторожки виблискувало багаття, темрява так згустіла, що людей не було видно; кров молодило щось одомашнене, схоже на мрію і любов, мокрий пісок, здавалось, крижиною трісне під ступнями, проте вода лащилась тепліше від літепла дитинства, в тонких струменях бринів струнний спів, настрій невимовного з долин і витоків річки, настрій того, що мало впам’ятатись і дозволити інший відлік: коли пірнав, дістаючи витягнутими руками дно, течія приховувала свою морозну глибинність і виштовхувала на поверхню; дух забивало розтривогою, криком нічних птахів, весільний келишок бакена погойдувавсь на туманному обрусі і випліскував на скали дивотворне вино — густе, непродихне, мов з галілейських медів, повітря хотів запивати сльозами благоговіння й подяки; дим від городу наніс комарів, я накинув сорочку, розчісавсь п’ятірнею і пішов на світло готелю; ледь поскрипувала колодязьна корба, і молодиця з відром вже подаленіла за хвірткою; в готелі тітка дрімала за відсунутим фанерним віконцем, не відриваючи голови від схрещених рук, попросила защіпнути двері, клямка заледве трималась на розхилитаному гвіздку; коли прочинив кімнату, то спіткнувся об вигасаючу образу пристарка: цить! від ліхтаря знадвору сріблів корок графина на тьмяному столі, з-під подушки браконьєра визиркував ріг мішка, смерділо недокурками, що загасли в консерві, убогий потягнувнувсь під кухвайкою і подав голос пискляти, я на тебе сердитий! браконьєр, радий слухачеві, недобре гигикнув; чуєш, як там тебе, це криве одоробло підбивало мене на прямим гомосексуалізм, якусь півлітру достало, мені на один зуб якраз, випили, то оказується — його колишній завбиткомбінатом, грузиняка з тельбом, як цистерна, розтлив, розбестив, того зняли, а цей не дасть попару, яєць по селі накраде, тут продасть і шукає, хто б його вжучив, от бобік нещасний, от мразь! каліка мовчки сопів, налапав під ліжком палицю, затих, здавалось, заснув, тоді забалакав і моторошно стало; тільки спитався, а він з кулаками, козирний! похвицався б ти на ногах викручених, мому братові до войни бобер п’яту й сухожилля вигриз, голод не цьотка, довбали того бобряку кільками і хватьнув різаком, там зубиська, сам знаєш, мати як побачила, то походила, походила і мене на сьомому місяці привела, в череві викрутило суглоби і виріс я обезножілий; нужда збезчестила; тепер і автобусники поробились злі, чорта з два тобі підкинуть в область; канхвєт, всякіх наїдків понакладають на вокзалі, а як празнік, то, канєшно, під церквою лафа, найлучче давали мішкові, без ніг і без рук один, де потіряв, не розказує, обрубком на шляпу покаже, — зганяй, браток, — пару вина принесу, заллю йому в глотку, сидимо, балюємо, ходять, спідницями крутять, а хіба гляне котра; одну обригану за оградою впрошував, погидувала, зараза, так і не попробував; хана мені, мати здоми вигонить, сусід плює, думав яйця продати, напитися і підчепити себе тамо скраю лісу, де гойдалка; не знаю тепер, може на зиму попрошуся в дом прєстарєлих, там і мішок той зимує; чи то живий? раптово, як у всіх знедолених, голос його притих і за хвилину лиш тихе посапування виказувало його присутність. Браконьєр закурив, поставив собі консерву на груди і, лежачи горілиць, збивав туди попіл і, нітрохи не схвильований почутим, завів своє — про третю жінку, про полювання, про витравлених хлібними м’якушами з аміаком байбаків (вилазять з нори, як миленькі!), про асфальтування дороги, про колгосп, звідки, скажу тобі мона вдоїти ще і помідор, і порося, і картоплі, наш бригадир ковтне з головою і всьо путьом, нас десять рил, скільки світу об’їхали, кругом почот і повага мєсного насілєнія! в битовці свій самогонний апарат, замість дрожжів беремо томатну пасту, цукор народ приносить, і на вечір пішла й поїхала, нема одбою, і старі й молоді, і молодиці, і хроніки, танці під магнітофон, жизь — маліна; це за пастою послали, продам шкури, куплю, зробим останню гоночку і так загуляєм, так шабашку обмиємо! приходь і ти, я адрес оставлю, мене спитаєш, там всяк тобі скаже! поставив консерву на підлогу, поправив мішка, ліг на бік — по кімнаті плив оцтовий запах шкур і невтомного хижацтва. Тільки встиг подумати — отакі вони скрізь, знають, де вкрасти, де вбити, де втекти, де пересидіти, де виїхати на ближньому — як сон кинув у глибоченне провалля, куди ні ангели не долітають, ні власні схлипи; летів цілу непритомну вічність, завмер на льоту, хотів зрушити вгору, тіло ватніло і розсівалось, як сніг, і враз осонцена сліпота, ніби з рогатки влучили в око, вмила мозок пробудженням. На вулиці тарабаніла підвода з молочними бідонами, готель був порожній, навіть тітки десь не було, паспорт відкрито лежав на столику, — простягни руку й бери; каліка в кухвайці сидів під колонами кінотеатру, на лопухові лежало з десяток яєць, час від часу він послинював їх і витирав об сорочку, чухав рідку болотяну щетину на вилицях; поряд лежала й шапка; дехто з перехожих кидав копійки, дехто вітався; його тут знали, мені совість підказувала сісти поряд і розказати щось душерятівне, та він випередив: чо’ нажабився? іч, морду надув, солідняк, жалільник, одійди, бо зміряю ключкою! криві клешні сірпались, як то їх викрутили вдруге, на правому кедові бракувало підошви і великий палець чорнів лопатистим нігтем на неприродньо білій, поточеній грибком, нозі. Мені дорога була на телеграф, щоб переслати назбирані за страхування гроші; мені залишалось думати, що сором найупертіший ворог добра і дієвих сил моїх заледве вистає, аби в собі зберегти святиню.