24
Вже й свинцеві грузила і поплавки навісив на сітку для підльодного лову, — товстим дротом треба протягувати снасть від ополонки до ополонки, — а крига ледве засинила очерети і бакен гойдавсь на стеариново м’яких хвилях; Богдан виходив на пором, перевіряв донки, з потертими рублями в зашпиленій кишені сорочки, з собакою назирці, з двома піскуватими щукерами в дротяному садку брів до магазину; від мокрих скель віяло холодом, судомою незрушного затерплого каменю, віри заледве вистачало, щоб підіпхнути себе; купував плитку чаю, пляшку олії і київську "приму", скільки влізе в кишені; розстібав шпильку й не дивлячись — такі затягані — з притиском клав гроші на ляду, роздивлявся прилавки, молоду продавчиню, до якої забалакувала баба Марія: повіриш, дитино, ні, а кобила половецька до Северина внадилась, каліку свого на лікування здала, там хоч матиме догляд, ти бачила, на тому тижні синоньо наш, лікар, "москвичем" підкотив, молодят висповідав, старого лікарнею пострахав, ондатровими шкурками набив багажника, такий дорідний, лице пещене кремами, викапаний актор, мені привіз хустку, з жінкою пообіцяв приїхати на той раз, любаску свою, каже, спровадив, отримав нову квартірку, нічого їй там шнирити з чужим дитям, задрипанці бібліотечній, студентку неторкану собі знайде, кругом молодець наш сина; на захламленому ящиками дворі підкладкою шапки витер піт на лобі і пригадав вицок куль по бляшаній оббивці тиру; стояв на автобусній, за плечима горбатіла розлука й армійський рюкзак, хвилину тому вона нездужала підвестися з тахти, знесилена черговою лайкою, любощами, клятьбою і зізнанням, знав, що востаннє з сім’єю, прийшло безболісне, як одрубана частина тіла, знання, зовсім одмінне від передчуттів та іншої розніженої екзотики, прийшов біль скаліченого, боліле все, хлипка запалена тривога молодості, вічна розгубленість душі на прощання, виплакала тиша і в прописному свідоцтві автобусний квиток; на збірному пункті з одним наркоманом драпонули на ніч до міста, я гольнув пляшку "столичної", приятель відмовився, курив траву і здригався від кожного скрипу на горищі, розказував, що тікає в армію від помсти за борги, позасинали навсидячки, звівши коміри кухвайок, я спросоння кричав, мріяв про ранок, щоб одіслати листа, — бережи доньку, — тоскно було уявити ситцеву фіранку над ліжечком, а потім вона скаже: тату, ти більше не приходь, твої дяді нас битимуть; знала, чого навчити, знала; скільки від’їздив звідти, щоразу думаючи, це востаннє, автобус заклято барився і тільки роз’ятрював біль, — сісти б, заснути, забутись, — від бляшаних стін тиру долинали хльосткі й полохливі постріли по мертвих циферблатах, що відмірювали уявний час до нових відвідин, ось ти і вдома; кинути сиру рибину собаці; при теплій грубі, лежачи на топчані, відсьорбувати з кухлика чай з мелісовим домішком, вказівним пальцем притримувати сторінки; просторіє по кімнаті пар, плеснути з чайника і затулити фаєрку на плиті, подумати: сам став безбожником? дружність за дружбу, любов за приязнь вимагаю собі, невдоволений всим, ображений, спокуса пам’яті побільшує огром світових спокус, поменшує світла для душі, що з двох рук умита кислотою зневір сліпне від гніву; забудь себе, повторюй за Златоустом: чим більше п’ють, тим сильніша спрага, втратили все, що мали, спілкування з Богом, райські співбесіди, безпечальне житіє, вийшли з раю нагими, немов після загибелі корабля, буря — не вітром зірвана, але безтурботністю плавця — викликала всевишню тугу, вклякнув чоловік на пристані, хоч ні скорбота, ні праця поденна, ні безкінечно втомлива сльота жадань, ні жертвопринесення людським гноєм і кров’ю, замість дарів серця, щирої подяки за життя, ніщо доти не осквернило землю, яка виблює нас потім; морські розбійники не просвердлили корабель, впускаючи море в добрі багатства трюмів, не скиглили чайки над кістяками тлілих кострищ, не пропікало душу в печалі диявольське жигало; навіщо ж зводили башту до неба? з без’язиких висот угледіли море, занавісу над троном, світло ангельських сил; сумні непокорою, безвільні здогадом, що Бог не стільки карає, скільки наперед виправляє майбуття: якщо не потерпите й не зупинитесь при корені гріхів, то ніколи й не виживете в оззобі! одне зло людське: гординя, короста любостяжань, і друге також: смерть, голод, хвороби; лікар, виводячи в сади й на луки, менше зціляє, ніж мучаючи голодом і припікаючи виразки залізом; один лікар, один і той самий, і однаково природа тілесна цибає від щастя лихоманки, тільки меч судді вигострений, дари відметені, ями готові і колеса й кати розминають змурашене сите тіло; також виноградарі не тільки втепляють до зазимку корінь лози, але й обрізають пагони, мають заступи, але й серповидні ножі, і ніхто не засудить їх; отож, браття, поділяючи земне судійство, за віщо докоряєм Бога, коли нас, хворих безчестям, зціляє; який безум! не дарувати Йому й того права для захисту себе, яке даємо рабам невдячним; і втратимо час, коли відберуть власність і Він схоче взяти Своє, Він, мудріший безлічі лікарів, сердобольніший батька, правдивіший судді, поміркованіший землероба, Той, перед ким мусите благоговіти.
Здавалось читав, але книга була закритою; свиноподібні хмари за вікном човпли на висілок, — рити листяні покрівлі хат і чавкати жолуддям сердець озлоби, — причувся й голос володарки; кличеш царицею безпам’ятства, княжною тривоги, а пригадай серпень: на торф’яних кар’єрах вижухла осока, сам сказав, доки гостювати без діла, тестеві чоботи взув — завеликі, то ще по онучі підмотав — і стільки бльовкалось дрібної пташви на болоті, оддалік походжали чорнезні чаплі, на обгорілій сосні млявоокий і втомлений яструб оглядав свої володіння, через підняте крило з хижою зневагою зиркав на пискляве, забейхане птахство по ямах і сичав на людей, що заважали йому метнутись блискавкою на лови; кігті судомило і, щоб не вп’ястися намертво в горілу кору, він зрідка переминав лапами в пір’яних штанцях, пересвідчувавсь у власній силі й поблажливий, ледь примружений, дивувався відвертому нахабству мишей, що вештали, як хазяї, по висохлих рівчаках, по людських протоптах, розлякували мух на роздутій, подовбаній воронням, рибі, розпурскували від уривчатого шелесту їжака; зелені рої над здохлятиною виказували їхні легіони; по канаві кишіло червонобокими карасями, ти вичерпував їх колискою, щиглями збивав п’явок на ногах, мені наказав бігати з торбою слідом, зроду стільки мертвої риби не бачила; зеленкуватими коржами поприсихали до злущеного мулу линки, з роздертих ротів лізли черви, вогняна задуха пражила ліс, кинь сірника — і вибухне; ти відкинув колиску, верескнувши; диви! диви! грубелецький, з держак суховил, в’юнисько терся об залатане алюмінієвим дротом дно, найстаріший водяний гад спокусливо й чорномудро глипав на нас очима, попискував, як баба від нетерпця, під шкіру мені заповзав нестрашний солодкий страх, що прокидався потім завжди, коли мліла в обіймах лікаря і вгадувала опівніч твого приходу; сутеніло, і чайки й чаплі, почистивши об пір’я дзьоби, відлітали в заболочене закло кар’єру; бриніли на вітрі стовпи комарів, твоя покусана гола спина біліла над калапецею; я, обросившись по пояс, гукала; ходімо, годі! гукала з торбою по твоїх слідах, буцім припнута, прикатована вічно дихати чорним смородом багна і обростати лускою впійманої тобою риби, — годі, кому кажу! — таке, ніби наснилося на яку хворобу; сите болотяне чмакання ступаків, чорне, збовтане підсачком, плесо, чорнезні на протилежному боці птахи, жагуча пульсуюча слизькість в’юнів, коли опустивши руку в торбину, намацувала, стискала найтрубшого і вгадувала майбутнє; вмивалися біля джерела — знявши з очеретини консервну бляшанку зливала тобі на плечі, на шию — ти все боявся, що п’явка приссалася до одного місця, довго розглядав себе, гиготів лошачком, тер болотяні ляпахи на скронях, шкодував, що забули взяти мило; щоб скоріше обсохнути робив зарядку; вдома домивалися в балії, та бруд так глибоко в’ївся в шкіру, що проступив і назавтра, то лоскотав під пахвами, то просинювавсь під очима, то цементно сковував брови, скільки не відмивай, а болотяним духом, тільки принюхайся, б’є від шкіри; здавалось, і любимося там на багні, на торфовиську, на мертвоспресованому корінні лісових родів, на перелюбному ложі самої нечистої сили, що виповзає з руки і обплутує, обпікає судомним гадючеслизьким шалом; — за дурні невідмивні вечори згадуєш мене чорно; і все в мені гіркне тутай.