Богдан розпалив буржуйку, — тепло втихомирило осінній плач ясена при монастирській стіні і важке, мов одбиті легені неба, гухкання хвилі об беріг, — на гаряче залізо поклав крумку хліба, потім посолив сухаря і смакував його з шипшиновим чаєм; мріяв про довголіття, хотів покинути куриво, на жилці над грубою сохли тютюнові листки, і рука мимовільно дотягнулася до одного; тріск зілля, яке він тер над газетою, нагадував снігосіч об вікна отчого дому; там зараз ніхто не живе, батьки перебралися на нове місце, там вікна голі, і в сінях, прикриті дрантям, стоять два ящики антонівки, на підвіконні потускніла від пилюки ваза з ячмінними колосками, їхні обламані сонячним буревієм вуса посіялись на підлогу, корж відмокрілого тиньку сіріє на відтуленій фаєрці плити в мишаках і пилюці; ні вибиті плечем двері, ні крайня, поточена грибком дошка підлоги, ні покинута в кутку дерев’яна етажерка з порожнім фотоальбомом на середній полиці, ні пара прищепок на мотузку через усю веранду, ні зотліла, засиджена мухами, тюль на заскленому прямокутнику, ні столик з підламаною ногою, ні цілком пристойне кріселко, звідки по вечорах, з обов’язковою книжкою астрономії на коліні, бачив як пролягала півсутінь, — стернистим був вигляд степів, неймовірно волошковів захід світу, — ніщо не забуло тебе і німота стін виказує задуму, зусилля пригадати той неспокій недільного від’їзду; по тричі спаковували портфель, для міцноти стягнутий ремінякою, по тричі перекладали рожеву картоплю, яйця в коробочці з-під рафінаду, загорнуте в грубий папір копчене сало, зверху яблука, аби щось гризнути в дорозі, та от морока, завсіди бракувало місця для слоїка грибів чи смальцю з вишкварками; куди б його, горенько моє, приткнути, казала мати, щільніше перекладаючи харчі і пробуючи стулити портфеля; стій, ще ж куртку забули, задубнеш там; на себе вдягай, електричка скоро, нагадував батько; барвистів росяний рубероїдний дах повітки, бабця на мідний гудзик застібала внутрішню кишеню мого піджака, в клітці гупали лапами кролі, полином на подвір’ї пахло — і ось ти подумки вдома, на колір гнійних бинтів вицвіло ячмінне колосся, ось пересилюєш злодійський сором, що сусіди побачать, подумають зле, ось залізна коцюбка чорніє обсаженим держаком на плиті, фаєрка відтулена, який ще дідько покочегарює в сліпій пітьмі? пустка німує; знову щось нашукуєш, твій ротатий портфель каменем спотикання сіріє на порозі, за віщо біль вигнання? позачиняєш кватирки, обтріпаєш павутиння на рукаві, по рипучій підлозі, немов кожним кроком забиваючи цвяхи в домовину собі, тримаючись за стіну, дійдеш до сінець, налапаєш за підсобівкою ключа; а заходив кудою крізь замкнені двері? нічною примарою, привидом єси, весь зотлілий від сорому, — поспішати, порожнім ящиком про людське око підперти двері, немає віника, колись мама ним підпирала; коли ти спав, зоря бузковіла над повіткою; остання іскра точила, що за безліч ночей згризло перст колихкого жита, он тамо, на проламаній кролячій клітці, згризло самого ясена і рік смерті діда, на гладенькій корі, вирізав гострим кравецьким ножем, про що нагадує шрам на пальці, згризло голови тарані на жилці біля погрібника, недопиту каністерку пива, на два пальці залишалось якраз, думав, ковтну після клубу; на порох, на тінь стерло поспіхом скинутий на веранді домашній одяг, кеди без язиків, сорочку з надірваною кишенею, кисет махри, порізану на розкур газету, стерло радіоприймача з обламаною антеною, останню пісню, готель Каліфорнія, голос диктора, що нагадав московську годину — пора і нам тако пригнутися біля калинового куща і все одно головою торкнути важкий недоспілий кетяг, притримати на ходу картуза, батько забіжить наперед, щоб взяти квитка на електричку, від портфеля німітимуть жили рук, висотуючи силу, яка потім під весільним тягарем нареченої, під вагою дитини, під в’язками бібліотечних книжок, під пакунками переїздів, під оберемком дров для випадкової берлоги збайдужіє до понурої втоми; ще озирнутись, і, плечем підпираючи браму, поглянути на розсохлу коло криниці діжку з-під березового соку, на перекинуте на цямрині відро з прикрученою до дужки великою гайкою; смиренний вересень ітиме слідком; через тиждень обіцявся приїхати, і тому тільки задимлена блакить над полиновим пустирем та бита цегла на прослідку поділятиме мою дорогу; за сошем не забуду переступити напівзотлілого дубового пенька, свідоцтво воріт, на яких розгойдувався підлітком, мріючи про мандри; от і залізниця. Лячно прийти звідти, слухати крисячу шкрабітню вітру об дах; буржуйка прогоріла, підкинь трісок, і раптова вогнина затріскотить равликами під ступнями негоди, що затялась розтоптати тебе, вбогу халупину, пачку солі, два бухінці, алюмінієву кварту і фотографії рідних на голодошаному столі.
19
Подумки знов покидав тебе, чарівнице, утіхо, володарко підземель; зрозумій мене, коли бачу колиску, я згадую про домовину, коли згадую тебе, бачу випрані простирадла на балконі; не засуджуй, від’їхав до виноградних гір, щоб полюбила мене, забутого; моя самотня феміна в єгипетській золотій парчі, збадьорена кавою десь за полудень, моя усміхнена, дивна, пора згадати про себе, годі думати про людей, їх ніде не бракує, — доки ти, моя зрадо, з подолом сукні в зубах, по коліна стягнувши труси мереживних чорноморських хвиль, натерла дустовим милом замандавошений кримський лобок, присіла за валуном, ойкнула від лоскоту солі й розкинула вибриті під пахвами руки, на мою голову падає вулканічне каміння, бризки, попіл, вихаркнуті легені сухотно чорнобильської землі; ти розгнівана? глянь на блудних самців, що гвалтують некрофілічну культуру, лисуваті, доглянуті, гемороїдально терплячі на відкритих сексзборах познімали на крісла старі піджаки, тріпероносці думок міняють шкіру на віру, гордовито сумні вони, з вибаченням за відвертість покидаю море твоїх підмивань, якнайщиріше Ваш, свідок скорботи, прощайте, — коли виїздив за місто, окраїнами поводирював латаний вітрюган і жебрацькі, щелепасто балконні будинки поправляли миротворчу снігову сивину, автобус подзвонював сотнями значків на оксамитині при лобовому склі, безрідним протягом вулиць, шорканням площ, кадильною тугою автовокзалів, кришталевим літом ранкових застіль; згадай: світало, защіпка голубиним дзьобом цокала об вікно, бігли до річки, вода безсоромно прим’ятим туманом стелилась до ніг і пахла отавою, ми гостювали на дачі, оздоровлювались, за висловом лікарів, колег сектанта, від зірватих хвиль на обмілині скімлив бакен і гаснув захмареною зорею, сонне літепло ріднило нас, мала ще спала, згасав ліхтарик твого ревнивця, що тихо відходив геть; здолавши ранок, видзвонюючи значками, автобус минає безкінечних ангелів на стовпах, білі чашечки може слухають твої перемовляння з коханцем; відкинути голову на сидіння, тепліють надихані сльози на вікні, світ розвиднюється, любити втрачену легкокрилість листів, не послати телеграму на день народження, ніде, нізвідки, викинути загублену тобою на березі заколку, втішитись, що випровадила лікаря і через куму напитала якогось офіцерика собі, гріх сумувати, гнітити серце, вам видніш, моя бібліотечна звабо; автобус пригальмовує, тремтить обірване дротиння на телеграфному стовпі, тітка на переїзді, підборіддям притискаючи крила пухової хустки, з-за халяв валянка вигрібає сніг, знов заходжується дерев’яною лопатою розчищати колію, поблимують світлофори, термометри дорожніх оказій, згадати себе маленьким, бігти до лісу, чіплятись на тракторний причеп, зістрибувати, падати на спину, щоб аж забило дух якраз навпроти вирубки; молоді лісоруби, коротко крекнувши, топірцями на коротких держаках підсікають сосни для новорічних базарів, багаття прогріває купку бруслин і від диму в теплі оживає сонна кузка під корою; вона слухає стукіт дятла, барабанщика розстрілу, тріск вогню, дим теплішає, кузка гадає собі, що доспить до весни, так і серце моє заховалося в смоляну розщелину траси; куди тікати? під корою теплінь, дорога вростає в небо, ніч викрала набиті бурштином валізи станційних будок і сонце загорається шапкою на злодієві; минати переїзд; на похмілля байдужі робітники в оранжевих камізельках поверх кухвайчин довбуть мерзлу землю під кабель, бригадир за халяву унта запихає малинового прапорця, що також змерз на вітру і хоче погрітись об литку хазяїна, дядько п’є з закрутки термоса чай, самокрутка припалює йому вуса, тінь осики б’ється стреноженим лошаком, засніжений простір з дерев’яними щитами на полях ницьма падає на гори й гангренно відмерзлими обіймами ріллі затискає мене, пестить вічнотерпінням; спати, згадуючи перлиновий зблиск очей, коли ти глянула від подушки й поправила полу затиснутого між колін халата; коліна цвіли піоніями, звела рішуче смоляні брови на переніссі, винуватим усміхом, буцім згадуючи щось недавнє, згасила розгубленість; на ліжку дитячі фанерні літери різнобарвились днями минулих свят, і донька, вбігши з коридору, поправляючи пальцем заламаний задник взуття, сказала, що дядя подарував манюсінького, отакого завбільшки, хом’яка; ти вклякнула на килимок і, ховаючись під обвислою скатеркою, витягнула паперового ящика з-під столу; тваринка з ліловими пазурями гризла гарбузяне насіння і нахилялась до коньячної закрутки з водою, біла, мабуть, фарбована перекисом, нагадувала добре вгодованого пацюка; любить швендяти по квартирі, залазити в дірки, любішої забавки йому немає, залізти й сидіти там, пояснила дитина, і ти заборонила їй чіпати хом’яка, він замучений, він покине нас, кому кажу, не тронь, задовбали! запах похітливого звіреняти навіть твій погляд наливав нетерплячим, пульсуючим теплом; а пригадуєш море, ми на смузі прибою збирали яшму, ти підібрала уламок магми, звідки повилазили жваві хробачки, ти дивувалась моя культурнице, червивий камінь, кругляк історії, свідоцтво віків, подумати, звідки вони налізли? озирався, приходив сюди, на мою голову падав каменепад підозри, мала показувала на килимку шпагат, навчили в дитсадку, ще всього навчать, на завтра мають принести якісь квитки, чомусь від дитини це легше чути, це такі вже красуні, що за кожним їхнім ступнем слідкує хом’як, свербляче лоскітний треться об ногу, як сама похіть; так доню, слухаю, ага, дядя й клітку придбає, сказав на вихідні принесе; що? дати вам гроші на одяг для хом’яка, добре; ти готувала каву, з чашками на підносі увійшла з кухні, запідозрила щось недобре в спільній мовчанці і наказала малій влюлюватись, загомоніла про фіктивний шлюб, треба подумати про старість, для матьадіночкі, сам знаєш, тільки малосімейка світить, трохи більша від урни, не подумай такого, підбила на розпис студента, безплатно, без всякого обов’язкового, а що, в нього прописка тимчасова, гуртожиток на п’ять років, мовчу, забобонна, ще злиняє наостаток і згадуй бабо як дівкою була; приходив до тебе, уявляючи напівзатоплених повінню кротів, що в норах, схожих на книгосховища, знаючи про кінець всьому, кліщаться, затиснуті мокрою глиною, над кротовиною прохукує пар, повінь заливає підземну трухлявину вкупі з пискляво зліпленими, напівпрозрілими від насолоди грудками живого жаху, що сукають ластоподібними лапами, пробують заховатися вглиб землі, а вода спершу перетікає їм по спинах, пахне листям, змиває на вусах пил, кроти хочуть вдихнути повітря, бічним ходом вишмигнути на поверхню, та їхні писки сьорбають каламуть, вода стрімко виростає знизу, мов лопатою одрубуючи голови, які не встигнуть і пчихнути, як вже захололи; приходив сюди, нехай цілують зневажливі в нервовій затяжці, делікатно підтиснуті, суничні під сонцем стількох пізнань, нестерпно далекі губи; ти дещо зверхня, піднята на роги панурговим стадом, культурними діячами, соратниками лукавства, ти всюди трималась за їхню пробивну силу, підняли й кинули, час нових пастухів, ти лежиш на покосі, талановита абортисментка, чиє ім’я на афішах підпалює сутінь Європи, на гудзиках халата також перламутровий блиск акардеонних басів, спогад про музиканта розриває тебе і ти сідаєш по-турецьки; на мій голос забігає сусідка з пательнею у витягнутій руці, косувато, алкоголічно глипає на стіл і, щоб відробити чарку коньяку, набріхує про сон; бачила море й мужчину на піску; справді сльози комусь; розчинна кава вихолола й попахує сухими губ’яками, звісно, хом’як, схожий на презерватива, найкращий дарунок для сім’ї, любить лазити всюди, гість, якому ніщо людське не чуже; ти сказала, потерпи, розстелю ковдру, мала задрімала, переклади на дитяче ліжечко, тихше, нехано двері защіпну, така з двох чарок п’яненька, груди міцні, зовсім дівочі, попробуй; розсипали на підлогу дитячі фанерні літери й цифри, змішали час і слова, нехай собі, позбирає завтра; справді, їй довго збирати розсипане нами; на два голоси відлякували мить пізнання, для тебе втомливу, ніби від народження знала цей вічний чоловічий сором і згоджувалася відчепно; неправда; чому ж сміялася, спокусивши мене, бавилась намистом на шиї, кісточка за кісточкою, сміялась, не приховуючи зневаги; під цокіт намистин, цих чоток глумливиці, я почувався дідом, свинцевіли кістки, бракувало сил встати, далекі вогні міста, коли прикурював біля вікна, блимотіли зіницями нічних таксі — ти заснула, і ось я їду, друг заповітний, Сашко Тралі-Валі, підпрацьовує на заводі шампанських вин, прийме на ночівлю, радісно розпатланий внесе оберемок пляшок, два півлітрові слоїки замість склянок, попільницю з консерви, пречерствий сир, жменю сухих кислиць і передчуття випивки розправить нам плечі; друг мухобійкою з устілки черевика лясне вп’янілого на тумбочці павука, простягнеться горілиць, сплете чорнезні ступні на ліжковому поренчі; попахкуючи сигаретою, надпиваючи з банки, весело, як про все пережите й, отже, позбавлене мсти, розказував про тюремне щастя; прогулянка в обязаловку, вільнонаймані увихаються з носилками, саме ремонт, пофартило, товстого дрота підібрав, розклепали в камері, зробили корбу, давай буравити метрову стіну, по черзі крутили, один змітав на газету порохно і в унітаз, всьо ціхо ша, діра готова, капітальна діра! запулили чай в камеру тубіків, звідти пропихають скручені трубочкою гроші, вибач, капусту, сам знаєш, туберкульозних тримають на замку, всьо путьом, гендлюємо, чефірим, ментові бабки тиць, анашичкою підігріє, коли якась миша оперові нашелестіла, той заскакує з начальником тюрми, по фамілії Комісар, за одне прізвище мочити треба, правду я кажу? кругом нього прапорщики, хазяїн скалиться, кому приспічило синім ходити?! даю дві минути і винного на коридор, в протівном случає всіх змолотять на синьо! діло ясне, комусь треба брати на себе; кажу херня, мовчить моя камера, повторюю херня, писанусь за компанію, їм заціпило, буравили ж разом; саме опер носаком чобота двері вчинив, єсть паскуда? я гражданін падпалковнік! гідє арудіє труда? осьо проволока; сколько буріл? мінут сорок; разі вазможно аднаму, хахол? клянусь здоров’ям; значіт так, по сорок дубіналов получаєшь каждий дєнь до етапа, єслі нє пробурішь за сорок мінут, а єслі проб’єш, трі дубінала і гуляй, аліментщік; дубинкою під носом мені помахав; работай гдє хош, стєни віздє мєтровиє, давай, врємя пошло! виходжу на коридор, прапорщики за мною, попробував крутити, іскри від кафелю летять, контролери з кулаками, абурєл казліна! ціхо ша, кажу, Камісар разрішил, самі слишалі; думаю, де ж я бачив оголену кладку, де ж? над сходами; згадав, як похмелився; і точно, мулярі нащось тиньк оббили, я туди, на два пальці цементна смуга, я давай метляти, давай попльовувати на руки, зривати з себе спітнілу робу, косорото всміхатися до наглядачів, давай ту стіну мало не гризти, аякже, по сорок палиць щодень, заб’ють до етапу, точно, шкура відстане, їдріт твою ангідріт, оце втелющився за спільне благо, пузо в пилюці червоне, мозолі кров’ю налляло, нігті до м’яса пообдирав, кручу аж сльози сцикають на стіну; весь червонопузий, як кіно про революцію; коли гукають, время стікло! провірили, на п’ядь сплохував, не вспів трохи, як положено руками під кутом зліг на одвірок, покликали Комісара, дубіною гах, гах, гах; спасіба гражданін падпалковнік; маладєц, гадіна, сматрі мінє! ну, і в камері, ясне діло, чифір, сигарети, почот і лаври; аякже, комунія таких наплодила людей, що всюди тра вміти поставити себе, доказати єхидним, зараз мене, здається, на айсберг без випивки закинь і то серед пінгвінів виживу. Наливай-но по слоїчку, ковтнем шипучого, мій незабутній, і пропади пропадом спогади про всякі мури, сімейні, державні, світові; можна й рожевого, напівсухого, славного, аж іскряться мізки, зачекай, дійде й до золотистого черга, до напівсолодкого, святкового, легкого, медоцвітого, повільно лагідного, вогняного, повтори, любий друже, по новій, добре, слухаю, не перебиваю, просто давно не пив і радий зустрічі, хрест, що не брешу, розказуй, — звідки почались мої походеньки? втік од батьків, пригадую: хотів жити на острові, сірників, солі, житніх сухарів, пару пачок маргарину, гачків, волосіні, всякого вичитаного по робінзонадах хламу припас, іду повз річкою, острова нема й нема! тоді розувся, туфлі на березі прикрив речмішком, заплив за очерети і ти диви, захромився ногою у вічко сітки; тримаючись за шовкову нитку з поплавками, вибирав рибу, переламував їй карка, а до берега попробуй докинути; я пливав слабенько, беру дві голови в зуби і якось гребу, передихнув, знайшов грубу жилку, прив’язав на кінець паличку, то вдруге гарних линів притягнув і чую моторка гуде, думав пенькну, куди втікати? кругом все голо, речмішка на себе, залажу в очерети, а ко-ма-рі-в — гибель; ну, ніздрі забивають, мовчу, сліпаю, ані дихну тобі, підпливли, чую голос татуня, ще обкомівські голоси, думаю, якщо й пити сядуть на березі, отута п’явки і вип’ють кров з мене; чую радяться, на тройную уху лєща маловато, лучче пратянєм по заводі, вон на прігорочкє разложім кастєрок, мєсто чудное, прямо просіт, прісядь і закусі; батько командував переставлянням, я виліз на беріг і мало не знепритомнів, віриш, п’явок десятків зо три на пузі, на ногах, на яйцях, на дупі, обліплений ними, як корч бодягою, пісяю в долоні і по тілі тру, губи згризаю, страшно, насилу повідпадали п’явури, ситі, буцім вужі, я їх на каміння очеретиною позгрібав і другим каменюкою давай товкти, цвиркають, всю мармизу заюшили; вмився, бачу смеркає, — як писалося в пригодницьких книжках, пора било подумать о ночлєгє; бреду в село, бачу, тітка збирає в сито малину; заблудився, пустіть на ніч; бачу, поправила, затягнула хустку і підібрала волосся на скроні; тобі скільки? вісімнадцятий, цьоцю, осьо линини насмажимо, я вчувся в "петеу", оце їду а практики, мені недалеко, завтра дійду, повз річкою веселіш вертатись, я хочу далі поступати на геолога; намолотив три копи диму, натомлений заснув, навіть не заснув, придрімувати почав у флігелі, прохолодою льоху з-під підлоги так пахло; аж вносить сковороду риби, підсмажені хвостики листяно загнулись, ставить запотілу банку вина; то скільки тобі, голубе? двадцять п’ять мені! бідненький, геть синоньо мій, мені під п’ятдесят, сідай, пом’янемо всіх чоловіків моїх, їж рибку в сметані, зараз варена картопля поспіє, ковтни вина, заморока покинутій, приймаки вирипали добро, я б тебе всиновила, такий молодюсінький, аж ну, то скільки кажеш тобі? тридцять один мені! дивись, мона сказати ровесники! винце нівроку? капітальне вино, видно самі робили, ну, щоб вам руки не боліли і всяческих благ! дай поцілую тебе, красівенький, іди сюди! прокинувся на перині, чую, сопе під боком, тільки вставати рипнувся, ти куди? піду, перекурю; кури тутай; сигарети в речмішку у флігелі забув; іди та приходь; починало світати, як я дернув звідти, то стонадцять чортиць не догнало б; отака порода, що молоде, що старе, обрік грає, а нашому братові: аби ковтнути! допивати шампанське, брататись образами, співати, доказувати, кому спати на ліжку, кому на матраці, докурювати козячу ніжку з тютюну, витрушеного з бичків, випивати по таблетці аспірину, щоб на ранок не тьохкало в голові, крутити радіо, вже замовкло, вгадувати чи завезуть пиво до гастроному, хвалити себе за стриманість, бач, не полізли шукати рогів на свої лоби, радіти зустрічі, домовлятись про полювання, про спільну рибалку, добріти уявою і засинати на застеленій матрацом і ковдрами, приємно твердій підлозі.